…Навіщо він це зробив? Хто просив його ділитися своїм горем? Так сумно, як мені тепер, не буває! Я не переповім вам його історії — вона надто їдка: стисла моє крихітне серце у свої сталеві клешні, і тепер потрібно чекати вічність, щоб вона ослабнула. Це не історія про відьму на млині, не про чортову доньку… Історія з життя бороданя бризнула в очі трунком, згубила великі знання, стерла нанівець все, що було повідано мені незнайомками та незнайомцями. А що, як і те все — правда? Чому ж не було мені так гірко тоді? Може тому, що всі вони незнайомці, а бородань… Тепер він не незнайомець, він мені наче більше ніж друг, однак і не брат також. Як дивно, знати людину так мало, а до серця мого їй пробратись так швидко! Яке сумне життя — ще недавно я був дитиною і мене нічого не хвилювало: мене підстригли під горщик, купили зелену сорочку та коричневі черевики; я бігав за дівчатами — потворними і красунями (головне ж бігати!) — і їм це подобалось, вони мало не билися, щоб я смикнув одну з них за кіску; мама одягала і причісувала мене, і наплювати, якщо черевики не пасували до кольору моєї сорочки — я намагався бути чемним; у садочку нас годували незвичайними супами і всі лишались здоровими — я радів, коли мені попадалась горбушка; я пішов у перший клас, де сидів за однією партою із кістлявим хлопчиком, але ж це нічого, бо сил копнути м’яча йому вистарчало, його звали Вітя і він говорив, що коли виросте, то стане лікарем — як і його тато, — ми провчились разом до третього класу, потім мама сказала мені, що його перевели до іншої школи і я повірив — після уроків ми знову ганяли із хлопцями м’яча, а черевики і далі не пасували до кольору моєї сорочки; на сніданок у мене впихали геркулес, але ж це нічого, бо за обідом я отримував цукерку; коли вперше осмілився просвистати уроки, то купив собі морозива та пішов далеко: трамвай мало не збив мене і я присягнув, що більш ніколи не прогулюватиму школи — саме тоді мені купили нову пару коричневих; у гостях у таткової бабці мене завжди годувала котлетами — я так ненавидів ті котлети: запихав  їх собі до рота ціляком, а після — виходив на балкон і випльовував до чортової матері: це було весело (аж ніяк не сумно!) — підворотні собаки любили, коли я приходив у гості до своєї бабусі; у третьому класі мені у руки попалась найкраща у світі книга — я перечитав її сім разів, після чого вона стала моїм талісманом: я носив її з собою у портфелі і ніколи не витягував, — а історія з черевиками продовжу-валась; коли прищі обплювали обличчя моє та усіх моїх друзів, ми хихотіли і, знову ж таки, нам було насрати, бо тітка із кіоску — того, що під школою — продавала нам сигарети і дешеве вино, яке ми оцінювали на п’ятірку з плюсом, а черевики й надалі не пасували до кольору моєї сорочки… І чому все так кардинально змінилося після того, як зникли оті прищі!? 

    Чому тепер мої черевики пасують до сорочки..?

                                                                 Наталі С.

                                                               29.10.08.

Мені сниться сон. Але сон не простий — це відтинок з мого першого життя. 1916 рік, я на війні. Побратимів у мене ціла армія, за кожного готовий віддати життя, і кожен за мене. Сутичка триває не перший тиждень. Якось вранці наш головнокомандувач на полі битви говорить слова, які, гарантую, випливають наприкінці життя кожного солдата, який їх тоді чує. Він проказує: «Друзів у мене хоч лопатою горни — де ж я знав, що буде в мене таке щастя!». Сміється він ще голосніше, і від його сміху у молодих бійців крижаніє кров. Ще тоді мені всього лиш дев’ятнадцять.

Писано на основі сну, який Бог показав мені 22 лютого 2016 р. Б.

Уже стелиться вечір, коли ми з дружиною виходимо із занедбаного ботанічного саду, прямуючи в бік Дніпровських берегів, закутуючись у пальта, адже повітря доволі холодне, авжеж, зима потроху бере своє. З неба падають поодинокі сніжинки, вітер закручує їх у спіралі, вони хвилями спускаються до нас, сідають на вибоїнистий від часу асфальт, на якому майже відразу розтають, наповнюючи невеликі тріщини та нерівності вологою. Крихітні кристалики льоду чіпляються за довге світле волосся коханої, яке розвівається з-під шалі, яку вона вдягнула на голову. Найрідніша душа тримає мене попід руку, ми близько притискаємось один до одної, тепло любові зігріває в це зимове надвечір’я....

Ясенець. "Архиєрей і королівна"

Яррос Ясенець. "Космічна Літургія"

Одала. "павутина необхідности"

Одала. "Природа на схилі років"

Одала. "Драма на три акти"

Одала. "Aves seminarists"

Одала. "Діалог двох душ"