Головна » Файли » Есеї

Aves seminarists
[ Викачати з сервера (39.5 Kb) ] 15.10.2015, 23:20

 

Aves Seminarist

На моєму даху побільшало наглого птаства. Ані голубів, ані синичок, натомість воронячого духа нагнало — гай-гай — аж по самий горизонт. По звичці, вони перетворюють сонячне промені на чорні монетки: пропускають сльози сонця крізь себе, після чого з-під їхніх крил вилітають чорні градинки, затуманюючи максимум мого буденного світла. Сотні разів кривлю душею в їхню сторону та жодне слово не випускаю супроти їхньої каверзної гри, адже всякі є пташки і кожна зі своїми вибриками. Не буду грішити словом, тим паче, що віднедавна мені на поміч духи земні послали крихітне благословення — віднедавна до моїх порогів прибилася нова пташка, натура якої виявилась надто горда, аби міняти сонячні сльози на карбунок воронячого духа. Мій новий сусід називає чорних пташок лиходіями в підрясниках — от і повелося з цього часу називати мені могильних пташок Aves Seminarist, цебто птахи-семінаристи. Ех, матінка б не пораділа… та хто мене чує, хто бачить — я тут сама самісінька у своїй крихітній, причепленій до неба хатинці. Коли не розкрию оченят, над головою всякчас пропливають хмари: парами чи поодинці, вони намагаються розвеселити мене, відтак, за змовою, у нас постійна співтворчість. Буває, хмари витанцьовують на черепицях драконами, або полонянкою викручуються поміж чорного диму димарів, або іще плющем отруйним обв’язують півня на флюгері — він аніколи не кукурікає, тож мені зовсім не шкода його — підозрюю, у цього півника залізне серце!  

Новенький поселенець на даху приятелює з півником на відстані витягнутої руки, а мене наче й зовсім не помічає. Кури — ото, мабуть, його ватага, або ж він просто виріс на селі. Не зважаючи на те, що ця велика птаха — людина, він мені лестить: а чого тут дивуватись, не багато корейців я зустрічала на своєму материку. Сьогодні він, приплющивши одне око, за звичкою випускає у небо срібний дим. Димарі, набравшись від нього інтелігентних повадок, починають насолоджуватись пихтінням й собі. Кореєць не зважає, робить своє, аж доки на горизонті не появляються чорнокрилі. Хлопчина й надалі блаженствував би денною потіхою, та ж мантійні птахи надто багато на себе перебирають: мить-друга, як нашу околицю засипає чорними монетами. Кореєць реагує блискавично: вистрибнувши із гнізда, заскакує поміж птахами на хребет дахівки і розганяє птахів-злодіїв геть. Він тупає, плескає, плигає, крутиться дзиґою й жодного лихого слова не викидає у світ — добра, мабуть, людина, цей кореєць! А вороння я ані трішки не шкодую — вони зовсім страх втратили, хай карбують свої чорні монети у лісах, а нам най сонячно живеться на наших високих материках. Розігнавши дрібноту, кореєць вмощується зручно на горизонті, витягує нову цигарку та смачно засмалює її. Лишень єдиний раз він чиркає об мене поглядом та, запаливши інтригу, віддає належне шануваннячко кивком голови. При цьому він відставляє цигарку в сторону, на манер чаювальника-англійця — Ото так кореєць! — чаруюсь шанобливим образом. Незабаром прилітає біла хмара і бліде лице хлопчини потопає у її нутрощах.

Ні, не буду я писати про знайомство з сусідом своїй матінці, краще пожаліюся їй на чорних птахів, може бодай вона скаже, як остаточно зігнати їх із мого білого горизонту. А до того часу, як від матінки прийде лист із доброю порадою, я ганятиму Aves Seminarist методою свого блідого сусіда.

 

 

6 листопада 2014 р. Б.

З думкою про коханого птаха

 

Категорія: Есеї | Додав: Yasenets
Переглядів: 333 | Завантажень: 22 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
П`ятниця, 29.03.2024