Драма на три акти

Дилема існуючого або ж діялог між Камінням, Синьооким Деревом та Ніщо 

І

Зайвий тягар

Майже місяць, як коса моя розплетена, а я вже не одинока, та ще й поніжена, укохана та заколихана і щастю моєму немає міри. Щаслива, бо напоєна сердечним щастям, сердечна, бо щасливим серцем засмакувала. Ще трішки часу й ось я вже не одинока, крокую від зіркового берегу до розмаринових берегів — подейкують, що там можна збудувати хатину, розплатившись власним минулим — оскільки воно проведене в самотності, самотністю мені й розплачуватись: яка ж то радість, втрачати свою одинокість!

А чого варте оте минуле без тебе — колись давно у своїй одинокості воно було моєю їжею насушною. Отак-то, з дурості та сумними розмовами, що точаться наввипередки у голові та занехаюють серце, можна звести власне існуюче до існування, а те розміняти на сліпу невагомість. Бувало, ще до нашої знаменної зустрічі, ми поодинці виходи у світ земний, у якому кишить звірами сліпоокими та німими, — і що ще потому залишалось нам робити, як не ховатись у ніщо-жних закапелках самотності? Безмовні, ми навчилися промовляти повз вуха слухачів, літати вище сонця та нижче неба, а коли зморювались, то засинали нерухомо під жвавими хороводами змарнілих місяців.

Від нашої зустрічі ми день і ніч святкуємо час метаморфоз. Нині лежимо під небом, голі та босі, озираючи красу ночі. Вже майже місяць, як підкова зависає на небі у мерзлоті насуплених зірок — небесні світлячки розізлостились, що зі сяйвом їхнім не порахувалося сонце: до зими далеко, тому сидіти їм на шклянці води та одній просфорі цілий шлях чумацької ходи — при кінці вони дістануться царських воріт і там їм буде дано більше необхідного, яке собі вимагають, а допоки най нарікають, немудрі, на свободу. А хіба ж ми кращими за них були? Наповняли існування напівіснуванням від вічно Існуючого, дихали в половину грудей, хапали трьома пальцями повітряні чари, ходили зубами до стінки, зализуючи власні сліди, писали утробами, а кліпали рученятами — отакою в’ялою була наша буденність. Забули ми, що будні — то чверть від існуючого, а повнота сердець наших залишена на самоті, десь в тих краях, де широкоплечий філософ змушував людей споглядати тіні на стінах печери. Ми тікали від міфів, кожна душа в свою сторону, від заходу до заходу засмученого сонця — на відміну від місяця, те посміхатися так і не навчилося.

Сонце на стелю, ми — врозтіч. Якими наївними ми були…

А були ми тоді ще молодими, молодість лоскотала нам щоки, аж вода, бувало, виливалася з очей: ми вважали, що солені води, якими повнились долоні наші, є справжнім щастям — і не тільки те вважали, було багато іншого. Пригадую, ми ставили образи Творця по кутках, розпихали Його лик по кишенях й так надійно почувалися наші душі, що часто співати напрошувались, ат, а літати так і не навчилися. Чого душа без крил варта — прах та морок у її думах немилосердних, і чого ще від такої чекати!

Сліпа, глуха, нерозумна молодість, пошо за нею побиватися?

Нерозумна людина молода — віщали пророки.  Її покидають сили непомітно швидко і жодного шансу, щоб вижити їй у цьому світі — не встигне оком кліпнути, як її гідність потопає у пророцтвах сусідів. Людина є порох — добра-стара істина, натомість ми пірнули глибше і пізнали більше. Ми здобули сміливість на пару із великодушністю долі, й решті бажаємо удачі. Ми підказуємо, надихаємо, та ж хто вислухає нас?

Слухайте усі: де закінчується людське, там починається божественне!

Скоріш би забутися юнацтву нерозумному, скоріш би покінчити з його теперішнім — озброївшись  теперішнім, юність із ностальгією крокує у майбутнє, яке жити — непережити. Надто вже воно, між нами кажучи, наївне, надто кольорове, ще й веселками прикрашене. Мені достатньо білого та чорного, аби розгадати тайну життя, решта, так чи інак, гідне заслання. Най скажуть, що я пустощі верзу і що безколірний розум мій видається сухуватим, зате на страшному суді я швидше вийду зі сповідальні: мені-то сповідатися за своє безумне біле, за своє рідне чорне, а вам, любителям потреби — за всі кольори життя, яких собі нажебрали до пізньої старости.

Час біг швидко і ми натрапляли на поодинокі винятки. Пам’ятаю, одного ранку я стояла під хмарами, що випиналися куполом над головами простаків, які тихо молили вранці молитви. Хай молять Господа дати їм серце, — подумала, — я також помолюся і так ми зустрінемо новий день.

Але ти ще подрімай, коханий, ще не час тобі розкривати очі, а я тим часом заведу бесіду зі Вселеною, пригадавши один день з мого минулого.

У мене ще молоко на вустах не висохло, як я, скитаючись по росі щедрого ранку у невідомій країні вигукнула урочисто: Люди добрі, новий день — нові починання! Напившись живої водиці, зустрівся мені один старець, який розповів про життя місцевих людей. Він розповів, що після баталій зимових надходить час, коли в ялинковий сад приходить осінь: на вершечках її розпускаються яблука із горіховим серцем, а коріння викидає з-під землі чарки медових словес. Тієї пори у саду збирається сила силенна народу і починають вони базікати високо, урочисто та пророчисто, голосно, затято та норовливо, щедро, радісно та сміливо, часто фантасмагоріями та алегоріями з кобилицями та дівицями, а зрідка навіть самі із собою заведуть балачку так, що не спинить їх ані дощ, ані громовиця кмітлива. Вирішила познайомитись із місцевою традицією і я. Приходжу без запрошення, волею-неволею, припинаючи язик під каміння, яке підбираю дорогою до ялинкового саду: камінюка видалася мені дружньою, просила взяти її із собою, пообіцявши за те відібрати у мене дар мови, відтак уберегти від бажання оповісти підспудні правди свої — я не могла відмовитись від настільки щедрої пропозиції, от і взяла на себе ношу. Вважала, що тепер я як за камінною стіною, і ні кат, ні ворог мене не образить, а якщо й образить, то нікому того не повім — яка ж то благодать носити зі собою каміння! «Недостойне достойного варте!» — приговорювало воно, а я мовчала — мовчала та слухала з увагою дитини, шкода лиш, що увага моя прихильна засинати після кожного сходження роси. Зібравши залізну волю в кулак, я ступила у сад: порозсідавшись на гілках, мудреці чиркали іскри мудрощів, намагаючи кожному втулити свою. Одні так риторичили, що аж вода лилась у них крізь пальці, інші роздмухували дискусії настільки запекло, що синім вогнем палали їхні язики. А я все дивувалась, запитуючи себе, куди поділась кмітливість, на що каміння моє прорікало: «Недостойне достойного варте!». Ну, думаю, нехай рече, а я собі краще мудреців послухаю.

Там зав’язалася одна сперечанка між Мудрим та Щемудрішим про те, що Наймудріший їхній цар, який минулого століття на Дурній війні загинув і якого вони не бачили аніколи в житті, але пригоди якого знають як своїх п’ять пальців, був настільки розумним, що більш розумного ніколи більш світові не трапиться. Один з них переказував легендарні історії про Наймудрішого, інший голосив історичні легенди, й так пробрали мене їхні несусвітні докази, що я потрапила у тенета дрімоти та й заснула. Аж ось сниться мені Сам і Сама, які Того-Самого варті. Зовсім нецікавим видався мені той сон і я вирішила бігти від маячні якнайдалі. Тікаю оранжевими морями, чорними пісками, аж раптом підмічаю обіч прикрасу непідкупну, утім не величаю її ані компліментами, ані похвалою, ані вітанням, хіба що кислою посмішкою, але й та, нажаль, розвінчалася потусторонніми вітрами — то мудреці так гучно сперечалися, що аж на сон мій рідний посягнули, та ще й оте камінюччя ніяк не змовкало: «Недостойне достойного варте!» — верещало, мов недорізане. Я б могла його на порох між своїми зубами-жорнами розтерти, та дарма було сподіватися: камінюка каркала по ту сторону сну, де дрімотні діяння нічого не варті.

Мудреці ще довго голосили тембрами, перекрикуючи співанки атомів мого серця, — ще трішки, подумала я, і вони стануть гібридами, виродяться у безрозсудні частинки, якими заправляє сліпа доля (ех, як будуть в мене кошти, я неодмінно придбаю їй очі!). Від грому затятих голосів у моїй дрімоті зачався зорепад: у пошуках притулку, я впала навзнак та ящіркою перетнула пустелю. Діставшись центру світобудови, я пролізла під піщану ковдру та натрапила на вихід у інший світ…

Прохолодно, трішки сумно та достатньо просторо для каверзних ідей. Луна настирливої камінюки ледь проривалася крізь піщану постіль: «Недостойне достойного варте!». В голові майнуло, а чи не час дослухатись до камінних слів? Нехай я недостойна, нехай червом мене обзивав тамтой світ, а я однаково благала тиші. Я сиділа тихше миші у своєму рідному сні, вважаючи, що настали часи канікул і єдине, що залишається — забути про голову та взятися за серце. Знайшовши одне дерево, я обвішала його гілки своїми нервами. Формою воно нагадувало арфу, тому, не стримавшись,  я заграла на нервових струнах. Ще не вспіла вдосталь насолодитись відпочинком, ледь пригубила його, як на радощах дух мій пробився крізь дрімотні повіки і висока мрія розчинилася у морі сліз — я повернулась до ялинкового саду з гомінливими мудрецями.

Щоб передати розпач, мені не вистарчило сліз. Вирішила утриматись від офіційної розпуки.

анічого не змінилося: каміння продовжувало базікати, мудреці годували одне одного мудрощами, як господарі курей, я ж не знаходила собі місця поміж їхнім поєдинком: мені потрібно було краплину дощу, промінчик сонця, ласкаве слово, щоб розрадити серцем увесь світ, пак, допоки дощ не падав і сонце не сяяло, не могла нічого обіцяти. Зізнатись щиро, допікали мене оті мудреці. Я зовсім не заздрила їм, навпаки, мені шкода було, що вони стільки слів даремно проливають — ніхто їх не слухатиме, доки вони не почують самі себе. Залишаючи мудрагелів сам на сам, я втекла від мудрощів світу цього, шукаючи когось, хто б міг поділитись зі мною бодай однією цінністю.

Каміння надалі шелестіло рівним тоном про те, хто чого вартий. Проходячи на перехресті, я позбулася тягаря, заливши його зі своїми достойностями на одинці, а сама відчинила двері до нового дня.

Із майбутнього на поріг теперішнього прокралися язики сонця: скрутивши мене по руках та ногах, вони виривали мене із логічного сьогодення в нелогічне завтрашнє. Щойно двері теперішнього зачинилися, як настав новий день. Тоді я ще не знала, коханий, що незабаром зустріну тебе. Незабаром, але ще не сьогодні і, тим паче, не в час моїх дитячих років.

ІІ

Коли був я синьооким деревом

За останній рік мій сусід втратив пів голови волосся. Спершу я збурилась, але пізніше, коли одного разу побачила, що веселості у нього побільшало, це стало мені неспростовною ознакою того, що нарешті прийшла на нашу землю осінь. Порадівши, вирішила, що зіш’ю собі нові будні, бо старі — як кістка в горлі! Обридлою мені стала наснага дрімати днями догори черева, скручуватись рогаликом та іншими хитросплетіннями по ночах, доказувати друзям невинність своєї свободи, розжовувати всім та кожному упорядкований безлад власних настанов, реставрувати плани святою їжею та надіятись, що майбутній вік не відмовиться від закладених у ньому задумів. Чи не остання задума, якою жевріло серденько моє — надія переселитись в інший світ, а після нього ще в інший, і так знову й знов, поглиблюючи образ покладеної в темряву Істини. Я так затято мріяла про преображення розуму, властивого будням мас, які жевріють на поросі минулого. Я так сильно мріяла, що одного дня наука людська відкине нерозумні принципи і побачить, що натовп, який ходить накресленими шляхами — це фікція, що окрім людей існує людина, і спільноту людей визначає не суспільне чаювання, а духовні здобутки. Я досі певна, що допоки наука бачить не далі свого носа, доти не буде людина щасливо жити на землі.

Нехай я досвідчую невблаганне, зате мої благання мають міцний ґрунт — підхмарні мрії та захмарні молитви.

Крізь чорно-білу призму мені бачилось, що настав час полишити талапати до людини людською мовою: я вирішила стати по ту сторону людського світу і спробувати промовити до людей із земель  крилатої фантазії. Розмірковуючи наодинці під обручом місяця я подумала, що більше не хотіла святкувати осінню пору в традиційному колі золотого листя та вирішила стати синьооким деревом.

Ах, яким прекрасним було оте деревове життя…

Дерево знало, розуміло, бажало. Скільки чудес воно зріло, скільки миттєвостей пережило, скільки душ врятувало від погибелі. Воно на тому самому місці, непорушне та живодаяще, творяще та клопітливе. Воно споглядало за зростанням вселеної, коли вона ще не знала свого імені і дерево виголошувало його щоразу, як та робила крок до нового ладу, застрягаючи в ньому на кілька мільйон літ. Епоха за епохою до нього примикають зорі, бажаючи, щоб дерево прорікало їхні імена. Стихії виношували думку, що це дерево благодатне, воно сердечне і зі Серця народжене, а яка ж істота відмовиться стати причасником величного ритму, який постановив Творець! Він на добро постановив зростати дерево і воно виконувало свою присягу — голосило добро.

Щоліта його голубе листя відлітало у вирій, де холоднечі руки перефарбовували його точно під тон світової ласки — ніжності прагнула лиштва перед своєю смертю, лишень ніжності. Кармінне, біле, чорне, іржаве, фіолетове — мільйон законних листяних надгробків постановляло воно, які свого часу розтлівалися зерном і порохом кочували до землі рідної, шукаючи притулку для своєї вічності. А хіба не знати, що все, що існує, існує в Існуючому: воно кочує безнастанно, й немає ради на те, щоб спинити існування кругообіг. Ностальгія існування — безмежна радість нашого віку.

Вікування Дерева пролітало у щирих помислах творити все на добро, як і було йому заповідано. Справою дерева було також голосити ймення. Яка радість пробирала всяку живу та неживу твар, коли дерево давало їм назву. У тому крилася величезна таємниця і величний дар: хто не боявся прибігти і послухати, що йому синьооке скаже, той пізнавав велич буття: «Бути кимось, як то прекрасно!» — виголошував кожен, кому дерево давало ім’я. Таємниця того щастя полягала в тому, що ім’я дерево виривало зі свого серця, кидаючи світло вічності на спраглий світ. Від серця виголошувалось ймення — від серця до серця! — і тоді відходили спраглі радісні зі серцем новим, ненав’язливим, власним.

«Ет, хіба чудо в тому, що я роздаю їм серця? — говорило якось дерево зі своєю молодшою сестрою Венерою. — Серце не для смутку, а для радості. Тому-то щастя вічнеє у тому, щоб зріти славу Господню!». Венера безмовно витанцьовувала просторами, намагаючись розпізнати сенс слів свого старшого братця, пак, ще молодою тоді вона була, незрілою.

Яка ж то істота без серця? Каміння, й те мусить дихати своїми ритмами, інакше не зможе славити Господа. Кожен подих на прославу Величного, кожен крок — на добро. Кроки пташок — співи у височині, виголос звіра — пісня, що земляні покрови виколихує, шипіння річки — гадка високая, мандрування насіння — лепет пестливий, розмова лісів — пісня про вічність, зростання гір — правда, яка не перейде, а що кожен черв молить свою молитву, то не новина — то від часів дерева — свята правда.

Віра без радості марна́. Радість — сердечна молитва Господу Богу!

Доки Дерево роздавало ймення, його молодша сестра Венера катувала себе роздумами про щастя. «Хіба ж можу я щасливою бути, самотньо колихаючись утробою вселеної? Звір поїдає звіра і радіє зі свого насичення, а я попоїсти іншою планету не в змозі, бо зубів для того у мене нема. Насичувати б мені дитинчат, як ластівки їх у гніздах вигодовують, та немає у мене дзьоба. Могла б я дзеркалом стати для голубого неба, та ж лихо — немає у мене ані річок, ані океанів, одна лиш суха земля, яка води безнастанно просить». Знаючи думки сестриччині, дерево вхопилось за голову: «Мільярд років ти, Венеро, витаєш полями вселеної, а красу свою й надалі затіняєш сумнівами. Хіба не соромно тобі безрозсудною називатися?». Сестра взялась доказувати, що Венера її ім’я і зорі тому свідки, на що синьоокий брат відповів: «По серцю своєму суди, а не по зовнішніх образах. Вселена Творця прославляє і в тому радість серця її, а яке ж то серце у тебе, сестрице, коли не бажаєш розкривати його потуги?». Сестриця знітилась й на задвірки галактики відійшла, а дерево продовжило наповнюватись веселощами життя-буття.  

Дерево роздумувало, яка причина того, що дихання творінь передує настановам сердечним. Хіба ж то життя, без серця? І що то за серце без імені? А голова хіба назветься головою, коли вона без настанови услуги ніг приймає? А скільки верств землі подолають ноги без п’яток кмітливих? Де голова, де розум, де життя центр? Серце щастям повниться, коли члени тіла його знаходяться у купі — ото справжня повнота життя! Те, що на місці своєму, те у сповненні, те у собі, те у гармонії, те у Бозі та з Богом і немає більшого щастя жодній вселеній, яка з ім’я та серце рідне має.

Листя дерева опадало, а воно з ностальгії про своє походження. Хіба це не дурного робота питання задавати, не шукаючи відповідей? Пуста голова, то вітер без напряму — він п’яний та марнотний, як суха трава. 

Дерево мало міцне коріння, стрункий стовбур, сині очі та ще незмінне серце. Саме останнє підказало йому, що колись дерево мало ноги і бігало попід наглядом місяця та сонця. Дерево пригадало, що воно було людиною. Воно пригадало, що було мною, а я була ним. Саме тоді, будучи високим синьооким деревом, я зустрілась із цікавою тінню на ім’я Ніщо, яке розповіло мені нечувані правди про те, чого не було.

ІІІ

Розповідь Ніщо про його молодість

Замріявшись під куполом своєї домашньої церкви — святої Вселеної! — я заслухалась розповідь Ніщо і випала з часу: переступаючи по стовпах високих мрій, опинилась в місці хитрощів та чарів.

«Новий день — нові починання, — базікало Ніщо без зайвого ентузіазму. — Всі забули ті прекрасні часи, коли мене не знали — малося мені дихати молодістю та ще приймати ванни власної юності: леліявсь я у зневоднених пустощах, додаючи до них трішки темряви, забуття, зникнення, а через раз ще й смакувалось келихом отруйного гріха: тоді його можна було спорожнювати всякчасно, без остраху пов’язнути у кайданах Смерті — зрештою, ми розумілися без слів, оскільки нас обох не існувало. Колись одна сутінкова дама мені розповіла, що Смерть у тітки до мене напрошується. Тоді мені мало не зробилося «чогось», чого б могло зробитися, якби у мені було існування. «Ні, — відмовили тоді вуста мої дамі, — Смерті  я не раб і Бог мій полководець». Отак! Потому мені було дозволено забитися у найдрібнішу частинку свого небуття і просидіти там до остаточного забуття, після чого мене випустили розгулювати критичними межами свого темного царства».

Нехай Ніщо намагалося зі всіх сил те приховати, а очевидно, що Ніщо дуже подобалося розповідати пригоди, які воно стряпало саме собі у молодості. Зізнатись, мені цікаво було слухати про той світ, до котрого я ніколи не належала, тому, підібгавши під себе коріння, я з цікавістю пожинала його шалапутство:

«Ото послухай мене, Деревце! Бачу, що твої сині очі мають до мене прохання — я буду говорити, а ти, як захочеш, кажи, прохай, наказуй і я зроблю все неможливе, яке тільки забажаєш. — По цих словах Ніщо теліпнуло своєю пустою макітрою і кромішня темрява навалилась на його лице, я ж не відступалась, вникаючи у кожне слово.

«Чи потрапляла ти кули-небудь у павутину космосу? — глипнуло на мене зневіреними очицями Ніщо. — Якщо так, то ти добре знаєш, що означає бути. Хіба не могла Десниця Господаря завимагати від мене чогось простішого? Моя найбільша хвороба прийшла у мій райський куточок  та затягнула крізь чорну діру до вселеної. Вперше на мене накинули власну шкуру того, кого звуть Життям, а разом з ним мені представили мого напарника на ім’я Буття. Тягар та й годі! Хто сказав, що це просто співжити із Буттям, той ніколи не насолоджувався власним небуттям. Всяка принада неіснуючого — що йому нікуди зникати, бо його ніде нема. Жодних табу, заборон, дурних приказів та безнастанних прохань. Так добре було не бути мені у своїй молодості! Нічого не очікувалось, не робилось так само, як і не родилось, й на чуже не посягало. Ох, як вільно тоді мріялось — що не помрієш, а воно ніяк не здійснюється, через те пречудово мені велось, сказати б — як у раю, та жодного незадоволення Господь не чув зі сторони моєї суті, якою ілюзорною вона б не маялась. Ох, прекрасні дні моєї молодості! Рай неземний! Тоді не було мене в жодному місці, не існувало ані в найменшому проміжку часу — ні місця, ні часу не було! І так тривало доти, доки Творець не придбав собі тягар і не сотворив істоти людської».

«Тобто, людини?» — вимагаю конкретики.

«Та ні, людина об’явилася пізніше — вона сама попросилась на світ. Скажу тобі більше і по секрету: людиноподібна істота була дуже людською, людина ж нічого людського не має, а що мала людського, те втратила, хіба ти так не вважаєш?».

Очевидно, Ніщо не розпізнало окраєць тієї людської суті, що на моїй периферії маячіло, тому, прикусивши дерев’яна вуста, я мовчки зашелестіла останнім листям і за цю коротку мить Ніщо забуло своє питання та й продовжило галакати.

«В мені досі засідає оте сокровенне відчуття, коли Творець взяв мене за руку та повів на зустріч із життям. Життя! Це життя! — кричали тоді молоді зорі і всесвіт задвигтів мелодійним дзвоном. Вибухнули того часу мої зірниці вогнями небесними і довелось змирятися із мільярдами поглядів, що зупинялись на мені, часто дивуючись, подекуди затинаючись, а мені крокувати доводилось сміливо — було наказано Творцем не спотикатись, а Йому Єдиному я ніколи не перечу!».

Мені здалося, що Ніщо гордувало з того, що лиш Творець має над ним управу. Пак, гордість його була даремною — я знала, що найменша і найгірша істота на весь світ грає за тими самими правила, що й найкраща, біда у тому, що не кожен бажає сповнювати себе за правилами божественної гри.

«Того часу бачились мені видовища єдиноутробної краси! — продовжувало виспівувати Ніщо. — Більш немає в живих тих, хто пам’ятає, як Всесвіту долоні заплітали тріумфальну арку із власних кіс, а Життя кволо крокувало по ній, час від часу оступаючись. Юне, кволе, тендітне — отаким я знаю Життя. Після довгої подорожі воно було настільки виснаженим, що галактика наставила йому свої груди і воно засмакувало від животворної її принади. На ранок Життя помужнішало, а дитячі роки його канули в минуле, оскільки Творець дозволив мені ними насититися.

То був момент мого занепаду і мить тріумфу, коли мене випхнули на сцену світу. Кілька тисяч років минуло, як накинулось на мене сотні тисяч бід. Одним рани доводилось зализувати, іншим — забувати, третім — пробачати, і так, куди мені не випадало потикатись, як кожен закапелок вселеної стогнав від хворостей. Їм паморочилось, плакалось, верещалось краще, аніж одиноким світам: ті бодай знають, що рано чи пізно котрась нечемна істота порушить їхній спокій і самотність розвіється сивиною, а ці ж навпаки нарікали на те, що спокій їхній було порушено. Чи існує бодай одна істота у цьому всесвіті, яка знає смирення лад?».

Ніщо зорило на мене з вимогою відповідати, але того часу на гілки мені повсідалися зелені птахи: зачарувавшись орлицями, Ніщо вивітрило з голови своє питання та продовжило базікати на власній хвилі. 

«Присягаю своєю прозорою суттю, що не знайти у вічних віках такого вередливого створіння, як людина! Ох, як важко мені з нею було. Пригадується, допоміг якось я одній молодій парі розчинитись у натовпі…».

Доки Ніщо глаголило про свої фантасмагоричні витівки, мені спало на ум, що я забула попрощатися зі своїм дитинством — не поцілувала, не пригорнула його і навіть вісточки не відіслала, запевняючи, що все зі мною гаразд і що я щаслива: що тепер я синьооке дерево, яке зростає у мудрості на берегах червоних пісків та золотого моря. Мені здалось, що я можу просто зараз повернутись назад у часі: я просто собі кліпну та помандрую в інший світ. Але чи вартувало моє теперішнє того минулого? Тим паче, якщо до них у гості заходило Ніщо, то вони напевне мене забули.

Я завела чимало знайомств в тутешності, а тамтой світ все більше видавався хибою — чим більше поруч мене галакало Ніщо, тим більш примарним ставали спогади про минувшину. А що, як мені зовсім зітре з пам’яті спогади про минуле життя!? Від цієї думки моє листя поодиноко зачервоніло і я спробувала скинути зі себе зайвий багаж стиду, пак, було пізно — Ніщо підгледіло мій каприз. «Чи бажаєш забути свій стид та сором? — підступилося воно до мене. — Мені та витівка нічого не вартує — жодної платні чи подяки. Не випадало мені щастя зустрічі з такою душею, яка б подякувала мені за мою справу: щойно я добро комусь зроблю, як той нараз забуває, що взагалі існує таке неіснуюче, як я».   

«Послухайте, пане Ніщо, — обізвалася я настільки ввічливо, наскільки те на те були спроможні мої  дерев’яні сили, — а як звався отой рай, в якому пройшла ваша молодість?».

«Шеол, а як іще?» — холодно промовило Ніщо, забувши про посягання на мої спогади. Після того зі заходу повіяло ностальгією і воно зникло, а я, закинувши рештки листя за плечі, попрямувала червоними пісками зустрічати північне сонце. Там мені зустрівся вітер-манівець і за хвилину мовчанки опріч одне одного я виявила, що знайшла свою рідну душу.

Коли була я синьооким деревом, то зрозуміла одне — немає прекраснішого у світі, аніж те, коли тебе обіймає споріднена душа.

Вітер лоскотав мені дерев’яні боки, а я реготала, скидаючи бруски та листя. Відвеселившись, ми узріли переміну наших сутностей: тепер ми були серцеїдними істотами! Відданість виявилась нашою рятівницею: не потрібно було розпускати обіймів, аби зрозуміти, що ми стали людьми.

 11 листопада 2014 р.Б.

Лювен, Бельгія