На схилі років

Вона хотіла гуляти у свободі, не торкаючи життя інших, й сама того не знаючи, взяла наївність на озброєння і, як час показав, оправданням воно стало їй. Дівчина була юною, не знала свого імені, і понад усе кортілось їй його пізнати, бо ж іще при її народженні рання весна, закохавшись у її личко, підказала, що у імені дівочому схована істина. Сама вона вважала, що ім’я її є єдиною зачіпкою до розгадки життя за порогами теперíшнього. Якби ж то знала вона, що звати її по-простацькому, Хвилинка, може б схаменулась, побоялась на вічність посягати, пак, бажала пізнавати рясніше, літати жвавіше, спати глибше, мандрувати вище. Ми можемо називати її на ім’я, проте не надто голосно, аби дівчина не почула —навіщо бо позбавляти це янголятко смаку пошуків?  

Її день розпочався з вечора. Вона визирнула через вікно і лице в лице наштовхнулась на панянку Природу на схилі років — сама вона тамтими схилами ще ніколи не мандрувала, тому-то заінтригувала її зморшкувата стара: вона легітно запросила Хвилинку до своєї світлиці і дівчина, накинувши на плечі покривало молодості, увійшла у животину старої пані…

Стояла мертва тиша: Природа давно не плакала і її ріки замерзли на каміння, щелепи зімкнулись стіною і традиція перестала приносити плоди на пожиток; лиштва безсмертна, щойно здогадавшись, що дух матінки її не пізнає, занудьгувала, врешті заіржавіла й попадала долі— заснула лиштва на материнському одрі… А ж був час, як мешканці земні, щойно заіскриться в вітках перше сонце, пірнали у сире повітря, вилежувались на гливкій траві, що островами покривали схили, і заводили пісні веселі, а подекуди, так теж бувало, ота малеча голосила драми затяжні — на день затягувались, на два їхні фестивалі і Мати плескала, подекуди заходилась плачем, так спектаклі дітвори торкали її серце, і навіть небосхили втручалися в її чутливий потік. Іноді ж траплялося таке, що горизонти, намастивши юністю обличчя, до панночки Природи залицялись, пускали бісики, салютували, боролись за її прихильність та увагу, стикалися чоло в чоло меткими блискавицями й громами — Природа дивувалася із їхніх запалистих вдач. Ач, тоді вона затято приховала, що до вподоби їй мирні війни небосхилів, хоча, тамті здогадувались про панни своєї почуття — як не як, а раз на рік Природу обсипало від голови до п’ят емоціями й усяке дихання рота роззявляло перед її сором покритою красою: чудувалось шафрановим личком, смарагдовим станом, булатним корінням та посмішкою діамантових вуст, котра від півночі на південь простягалась. Щаслива була Природа-панянка, і нам не варто вельми дивуватись, адже не секрет, що кожна істотність мріє покохати, лишень, шкода, що почуття їхні навзаєм не відгукнулись, але що вже говорити — чого не було, того й нема.

Віднедавна  трагедія перекреслила ревний стан полісного життя — трапилось найгірше: Природа облишила чуттєвість, забула про стару-добру меланхолію, і навіть на задвірках не залишилось ані краплини від її юності. Хвилинка вичитувала на скронях старої панни Природи історію її молодості, аж сумно їй зробилося — ніяк не розуміла, навіщо та занехаяла все, що у молодості плекала, чому не зростила нового лиця, та й душу загубила… Навіщо їй було старість запрошувати до своєї вічності? Дівчина співчувала, заледве стримувала сльози, а ті, що не вдержала, хутко ховала до долонь. Крокувала обережно, аби не поцілити закаблуками у болюче місце панни та провалитись під гнилі пелена її іржавого тіла. Рудий килим раз у раз скрипів, де-не-де дівчина знаходила напівзотліли записки — це були занедбані Природою думки, мрії, сповіді та непрочитані листи до її пасії. Хвилинка спинялась на хвилинку та крізь пальці зачитувала послання, які власниця намагались стратити своїм єством, пак, ті ніяк не відсилались в небуття — тверді, як криця, чисті, як вода, і кожне відбилось на чолі старечого віку Природи. Дівчина пробігалась очима поміж рядками, закриваючи очі на персоналії та знайомі імена. Ймовірно, якби терпіння мала на всі випадки життя, то знайшла посеред  слів простих і своє ім’я, однак, не судилося. На додачу, один хитрий лис — єдиний із живців, який поживав на перешийку панни Природи — вийшов у світ і на прощання полоскотав хвостом обдертим п’яти небесному склепінню. Мить, і всеньку землю засипало соленим градом. Дівчина відклала листи — потрібно було рухатись далі.   

Простуючи лісом, Хвилинка ламала голову над хаосом природних почуттів старої пані, роздумувала про її відречення від меланхолії та раптову зневагу духовної експресії. У глибокій задумі згубила стежку. Природа зберегла мовчок. Хвилинка не злякалась, наївно сподіваючись, що стареча казка її не торкне. Врешті вивела себе із лісу на скелисті простори і вже гадала, що повернеться до скарбу того життя, у якому була народжена, як заціпеніла: на вершині скелі, замотана в шелянову хустку, сиділа постать. Хвилинка затнула дихання та тишком-нишком до неї підійшла. Стала збоку й уважно придивляючись. Лице незнайомки набралось багряного відтінку, сиве волосся огортало диким плющем горбату спину і падало аж до стіп. Хвилинка розпізнала загадку — перед нею, під небом голим, скніло старече серце. Природа поволі помирала. Дівчина була наївна, хотіла втішити стару, думала, що таки поверне панні радість життя, чи, бодай, розрадить. Торкнулася її плеча — Природа зиркнула на неї, в останнє кліпнула зеленим оком, а тоді відпустила духа свого мандрувати вічністю. Старої не стало. Безколірні околиці засумували за природними фарбами, а дівчина задумалась, чи не переступити і їй пороги теперíшнього життя. Ще остання секунда Хвилинки не пробила, як вона, наївно долоні розпустивши, подріботіла по слідам старої Природи.    

9 лютого 2015 р. Б.