ПОВІСТЬ ПРО ЯСЕНЦЯ І ТАРІЮ.

Тарії Сойле Сусанні Турунен на довгу пам’ять.

Яррос, син простого народу в українській землі, у віці 16-ти років наречений Ясенцем, молодий маг, що проявив здібності достатні, аби навіть не будучи від раннього віку покликаним, зміг завоювати пошану у вищих магістрів та був прийняти й в Орден. Не раз його від того відмовляли, але він самотужки зміг досягти рівня достатнього, аби розпочати повноцінне навчання, а потім і формацію в одній із обителі. Працював наполегливо і старанно, багато пізнавав, був готовим служити і проявляв смирення, але надто багато думав власною головою, чим не раз ставив магістрів у незручне становище. Хлопчина мав свої погляди на Орден і те, як розгортається нині ситуація, але цим мало з ким ділився, вважаючи, що істину варто залишати для себе єдиного. Так чи інакше, альтернативи життю свого в Ордені він не бачив і був готовим складати обітниці для подальшого служіння.

Одною з речей, які так вабили Ясенця була медитативна магія, хоча магістри всіляко знеохочували його до неї приступати. Вони запевняли, що неканонічні духовні вправи можуть завести його у полон ілюзій, або навіть підступні терени потойбічних істот. В основному маги нав’язували стандартний спосіб проведення ритуалів, а також різноманітні уставлені вербальні засоби, не радячи залазити занадто глибоко у таїнства Всесвіту і те, яким є механізм дії Великої Сили. Ясенець однак душею цьому не вірив, а тому досить скоро досяг чималих успіхів у духовних вправах розважування та споглядання, відкривши для себе цілковито іншу реальність—не світ фантазій і тим більше не царство злих духів. Так розпочалися його подорожі в піднебесні сфери, знайомство з власною душею, а відтак справжнє очищення і вдосконалення, чого не могли запропонувати на ритуали, ні молитви, ні повсякденне життя.

Так хлопець дорослішав і мудрішав, при цьому ставав смиреннішим та замкнутішим, бо тепер міг оцінити всю дійсну марноту матеріального світу й полинув шукати чогось вищого далі, не забуваючи при цьому і про обережність, якою супроводжувався кожен його крок. Так одного разу він зустрів Валарів, які радо його привітали.

«Ти один із небагатьох людей, хто наважується сюди добутися»--говорили вони.—«Більішсть в наші дні або не знає правди, або боїться її. Пам’ятай: твої пізнання та прагнення лякають вищих духівників, тому вони тебе так і знеохочують. Однак же не гордися цим, будь завше готовим до милости та жертви тим, хто їх потребує»

Так він витав у садах Ірмо і став учнем Нінеї, що навчила його мудрости і жалю, а також Манве та Варди. Хлопець вирушав у свою келію, відгороджувався від усіх, після чого споглядав дивні землі й розважував над причинами світобудови. Коли ж він виходив у світ, то стикався з повним нерозумінням, що вганяло його в розчарування. І так вів Ясенець свою духовну боротьбу: щоб місця, де він перебував, не спокусили його, аби не ожорстчився він у серці своїм, забувши, що все ж світу людей та Україні належить; але й не був одним із них цілковито. Не раз і не двічі просив він Валарів дозволу залишитися там, де мерехтіло вічне світло і краплі вологи обертали його на чарівну грайливу веселку, але вони відмовляли йому в тому, адже Творець призначив їм різні шляхи. Якщо Валари могли жити у досконалості та вічності, люди повинні були крокувати іншою дорогою, через вічне протистояння, хитаючись, як маятники, із фази до фази, із тіла в тіло, проходячи крізь точку рівноваги, аби продовжити далі своє циклічне буття. Таким був порядок речей і Ясенець із тим мав змиритися. Частиною його особливої могутности стало те, що він не боявся свого людського шляху і вирішив отримати з нього щонайбільше. Однак вищі сфери, де йому завжди були раді, стали його прихистком, куди він часто прибував після чергового дня важкої духовної борні.

І якось, блукаючи околицями садів, він зустрівся з красивою дівчиною, що стояла трохи осторонь і скорботними очима стежила за ряхтінням, яке випромінювали листочки чудесних дерев. Очі були зеленими, ніби ясні смарагди, волосся—чорним, ніби вороняче крило, від неї віяло якимось особливим духом незвичности. Побачивши її вперше Ясенець не наблизився до неї, але запитав згодом в Ірмо:

«Скажи мені, володарю, хто панна та, яку я допіру лицезрів на околицях володінь твоїх?»

І відповів йому Валар Ірмо дзвінким своїм глосом:

«Ім’я їй—Тарія, вона часто приходить сюди, а проте негодна переступити межі. Чому ж—про це запитай у неї сам, хоча я не радив би тобі надто з нею зближуватися»

Далі Валар відмовився будь-що уточнювати.

Через декілька днів Ясенець знову зустрів її, йдучи між деревами й розважуючи над скверною, що все ще мала в ньому свої насіння. І він знову уздрів панну, яка стояла біля перших дерев, але не могла перейти тієї межі.

Ясенець підступив до неї.

«Хто ти, прекрасна панно?»--запитав він.

«Тарія звали мене»--відповіла та.—«Я не тутешня»

«Я також цьому світу не належу»--відказав хлопець.—«А проте Валари раді тим, хто сюди добирається. Чому ж ти не ввійдеш у сади Ірмо?»

«Я не годна переступити межі»--сказала Тарія.—«Я зв’язана у людському світі, в смертному тілі, і сюди не допущена. Знаєш, я ж також колись належала до цього раю. Була серед безсмертних істот, але потім, за мої діяння, була замкнена»

«Що ж ти такого вчинила?»--вразився Ясенець.

Раптом, віддалік почувся поклик і Тарія стрепенулася.

«Мені пора»--стиха сказала вона і кинулася геть.

Хлопчині дуже захотілося побігти вслід за нею, та він передумав: відчуття підказало йому, що він її ще побачить.

І справді: наступного дня під час споглядання він таки зустрівся з нею на тому самому місці.

«Ти хочеш знати, що зі мною трапилося?»--запитала дівчина.—«Скорботна вийде історія. Ти—перший, хто заговорив до мене через багато років—певне, це не просто так—тож я довірюся тобі»

Ясенець затамував подих в очікуванні.

«Багато років тому я була безсмертною істотою, і витала у світах, про які знають лише Вищі. Небагато навіть земних магів вашого Ордену до них підступалися. А я там була і вирішувала навіть важливі питання. Одного разу три із тих світів об’єдналися у власну лігу, до якої я належала—щоб скинути диктат Валарів і почати таки жити власним життям. Нас розцінили як загрозу і знищили. В останньому пориві я намагалася вступити з ними в останній бій, але програла. За це Ауле віддав мене на поталу одній лихій істоті, що збереглася ще з попередніх епох. Із того часу я зв’язана на Землі в тлінному тілі, без колишньої магії і всього звичного. У мене залишився лише голос—істино магічний—і пам’ять про минулу славу. Я матиму жити, а потім відійти, як смертна—і не знаю, що мене далі жде і за якими законами буду суджена»

Ці слова пробрали Ясенця до глибини душі і ввігнали в глибоку скорботу, але не встиг він нічого сказати Тарії, як вона знову була покликана назад своїм зв’язувачем.

Так він зустрів її ще декілька разів і вони бесідували, стоячи по різні боки межі. Ясенцю стало неймовірно жаль прекрасну даму, яка була позбавлена таких чудових благ. Що б вона не вчинила, та повинна була б уже покаятись, тим більше, що так довго провела в тілі смертної і могла оцінити всі його вади. На додаток Тарія зізналася, що не просто зв’язана, а ще й віддана у повну покору тій самій істоті. Кат тримав її в замку в Лапландії і час від часу посилав в народ, аби вона співала чудовим голосом—останнім уламком колись могутньої своєї магії—а в уста їй вкладав саме ті тексти, які мали збурювати в підсвідомості неосвічених людей певні емоції та змушувати віддавати свій потенціял йому.

«Що ж це за нелюд?»--вражено вигукнув Ясенець.—«Для чого йому це?»

«Серед магів Землі є різні»--відповіла Тарія.—«Ті, що відсторонено спостерігають, або які рвуться до влади… А дехто і не люди зовсім, а лише видаються такими. Я вже змирилася зі своєю долею—раз треба буде, то я доживу свій вік і помру—принаймні після того, як тіло тлінне упаде в землю, ніхто вже наді мною не буде владним»

«Яка мета твого зв’язувача?»--запитав Ясенець.

«Наскільки я знаю—безмежне самовдосконалення. Але не так, як у вас—ви маєте для цього вічність і багато втілень, а він бажає досягти цього за одне свідоме життя. Що ж—вищі істоти часто мислять незбагненно для людей—я ж і сама колись такою була»

У глибоку зажуру впав молодий Ясенець, довго просиджував у себе в келії, а на братніх трапезах був незвично мовчазним і замисленим. Брати-маги розпитували, що ж його непокоїть, та він лише вигадував якісь правдоподібні причини: не хотів зізнаватися, де саме буває у своїх медитаціях, а тим більше замовчував те, що зустрів неймовірну красу, з якою ніби і зовсім поряд, але розділяють багато тисяч миль…

«Як відшукати тебе?»--запитав він у Тарії трохи згодом.

«Він тримає мене у снігових заметах Лапландії, побіля місячного озера. Тільки туди просто так ніхто не годен добратися—надто важкою є дорога. А навіть якщо і вийде, мене охороняє безліч диких істот, викликаних у ваш світ із-за Стін Світу. І коли ти сам зустрінеш мого зв’язувача, навряд чи його подолаєш… Так що не думай про те, як визволити мене—не варта я цього»

«Я не можу змиритися з такою несправедливістю»--зітхнув Ясенець.—«Коли зіткнувся так близько»

«Усе було справедливо… на жаль»--зітхнула Тарія.

«Навіть якщо колись і так, я певен, щ ти давно вже в тому покаялася. А щодо твого ката, то навіть якщо я і не переможу його, то має існувати рівноцінний обмін—щось, що він згодиться віддати за тебе. Я в пошанівку у Валарів, він не посміє зневажити мого приходу»

«Валари мене не надто люблять»--промовила панна.—«Після того, що було…»

«Це не має значення: вони шанують мене, а це вже дещо означає. Тому я зроблю все можливе, аби знайти тебе»

Сльози навернулися на обличчя Тарії.

«Це так відважно з твого боку…»--тихо промовила вона.—«Ще ніхто, навіть серед могутніших магів, які називають себе такими добрими та справедливими, не висловлював подібного бажання. Ти вартий куди більшого, ніж волочити свої дні в Ордені»

«У них є свої недоліки, але вони для мене найближчі рідні»--заперечив Ясенець.—«Гаразд, я придумаю, що можна в цьому випадку зробити. . .»

Ясенець знав, що виконати своє завдання йому буде украй складно: він живе в Обителі, тож без благословення Магістрів робити зможе небагато. Пояснити їм, що збирається в Лапландію також не зможе, оскільки доведеться розповідати про причину, а відтак відкрити, як довго займався духовними медитаціями, які ті так знеохочували. І навіть якби Ясенцю й простили самодіяльність, маги відмовилися б утручатися у справи, що лежать за межею тривимірного світу. Вони тільки торкалися тої етерної реальности, черпаючи з неї силу для своїх справ у цьому світі.

«Наша духовна сила повинна служити для блага людей, їх просвітлення та піднесення»--сказав якось Ясенець.—«Ми повинні з її допомогою не стільки міняти світ довкола нас, скільки робити кращими себе, підноситися до джерела, з якого черпаємо цю силу, тоді і світ здаватиметься нам інакшим і не потребуватиме вже таких змін»

Справді, чого просимо на наших ритуалах? Дай нам це, і це, і ще ось це. Особисто я завжди старався на зміцнення своїх якостей: віри, любови, сили, хороборости, пізнання, не просячи готового. І вже ні в якому разі не можна вживати Силу для махінацій в політиці, як це роблять старші маги. Але він однак не міг чинити тут самодіяльність. Збіса не хотілося покидати Орден і наражатися на гнів Майстрів, які хоч багато в чому, на думку Ясенця помилялися, але тим не менше любили його. Тут і настав момент, коли мав він вибирати, кому відданий. На ідеологію, яку сповідували майстри, було начхати, але не хотілося розчаровувати їх. Залишати Тарію також не хотілося, хоча—що він їй винен? Навіть в очі не бачив—а раптом у тілесній оболонці вона виявиться зовсім не такою, як здалася на перший погляд—адже добре відомо, якими оманливими є всі видива нематеріального світу. Майстри, обитель, Орден—це все було поруч, тут і зараз, перевірене багатьма роками, а Тарія—десь далеко, за чотирма кордонами. Для чого було покидати все й рушати на пошуки, які цілком можуть обернутися на марне—і втратити при цьому все?

А проте він відкинув всі логічні аргументи і прислухався до відчуттів. Вони завжди підказували правду. Нема сенсу жити всіма приписами Ордену й виконувати субординацію, якщо він забуває про головне—слухання душі, любов, захист покривджених… Без цього уся віра буде марною. Якщо в тебе є дев’яносто дев’ять овець, а загубилась одна, то чи не покинеш ти всіх і не підеш шукати заблукалої?... Так навчали майстри минулого. Суттю його відречення від світу та усамітнення якраз і було зрозуміти свою душу й слухати її, а не шукати власної волі, дозволяти Силі вести себе, а не намагатися керувати нею. Тож якщо зараз відчуття кличуть його в подорож, а він відкине їх лише для того, щоб вдовольнити свої духовні амбіції і безпечно жити в обителі Ордену, вони все одно не дадуть плодів. Тепер настав час утілити це в життя. Ясенець щільніше закутався в мантію. Настав час довести, що він її гідний.

Того ж вечора він зібрав усе, що могло йому бути потрібно. Того було небагато, в основному хлопець покладався на Велику Силу, яка проведе його через труднощі. Зараз можна не переживати: з людьми проблем не буде. От коли він добудеться до Лапландії—отам почнеться. Невідомо, чи кинеться Орден за ним навздогін, але такий варіант так само не можна відкидати. Треба довіритися душі, яка у потоці безмежної Єдности всього Світотвору проведе його через лабіринт перешкод до мети. А прикладна магія знадобиться в конкретних випадках—головне, щоб енергії вистачило.

Обгородивши себе усіма потрібними кордонами й промовивши належні слова Ясенець підв’язав гриву свого темного волосся, перепоясався широким поясом, на якому виблискувало сім кристалів, заряджених енергією, одягнув на перста срібне кільце, що фокусувало потік Сили, озброївся ще кількома артефактами, запалив у серці вогонь віри, накрився плащем кольору нічної пітьми, який із внутрішнього боку мав темно-фіолетову, ніби призахідне небо, підкладку—колір хоч і скорботний, та з відтінком надії. Потім юний маг підняв каптура й тихо покинув свою обитель, який віддав так багато свого життя.

Покинути місто складнощів не становило, бачачи мага всі поступалися йому дорогою і виказували всіляку повагу: Орден був у пошанівку, перш за все через могутній політичний вплив. Раніше ми були гонимі, пригадав Ясенець, і тоді дійсно були зберігачами істини. Тепер, маючи привілейоване становище, лише на низах та серед старшого покоління збереглися попередні принципи, а сама організація вже сама може кого завгодно притіснити—наслідок співпраці зі світською владою.

Ясенець знайшов транспорт, який вивіз би його з країни, через модернізовану до неможливого Европу з височенними вежами та перенаселеними містами, могутніми спорудами, де засідали уряди, вершителі людських душ. Знаходячи місце для ночівлі молодий пошуковець впадав у медитацію, знову й знов приходив до Тарії і запевняв, що вже вирушив до неї.

Під час одної з мандрівок зустрів його Ірмо, і Ясенець поклонився йому. Сказав Валар: «Ясенцю!», і відповів той: «Ось я!»

«Чи ж не говорив я тобі бути обережним із Тарією? Ти так бездумно піддався на її красу й улесливі слова, і йдеш тепер собі на погибель. А вона, безчесна відьма, навіть будучи ув’язненою, не перестає коїти зло і зраду»

«Не розумію я слів твоїх, Валаре великий»--зачудовано мовив хлопець.

«Її охороняє ціле полчище звірини, і один із найгірших палих духів з обителі нашого першого ворога. Не певен я, що ти подолаєш їх усіх, і вона знала про це, але все одно заманює тебе в пастку. Вона завжди робила так: чим би не виправдовувала Тарія Лапландська своїх дій, вони були скеровані на те, щоб чим більше звести зі світу і зняти їхню силу собі на користь»

«Багато є тих, хто помилилися в житті»--відповів на те Ясенець.—«Якщо вона колись і робила щось лихе, то певне давно покаялася вже в цьому. Якщо ж ні—я приведу її до усвідомлення своїх помилок. Нінея вчила мене завжди керуватися любов’ю та співчуттям—навіть до палих духів, яких ви всі викидали в пітьму за стіни світу. Саме це відчуття веде мене зараз. А щодо полчищ звірини, то не страшні вони мені—я здолаю їх силою та вірою, а якщо навіть і ні, то просто вирушу далі, у незвідану мандрівку»

«Твоя віра сильна і почуття чисті»--кивнув Валар.—«Гаразд, нехай же по твоїй вірі тобі станеться!»

І відійшов Ірмо від Ясенця до певного часу.

Як і думав молодий учень, Орден послав за ним. Майстри не любили, коли хтось висловлював їм непокору й забажали повернути своє назад. Доти існувало лише двадцятеро, хто добровільно наважився покинути свою зграю, і всі зазнали утисків та переслідування. За ним довго пантрували Інквізитори, які йшли його слідом через красиві міста Европи.

Ясенцю таки вдалося уникнути їхніх лабетів. Можливо, Валари захищали його, втрутившись, попри свої традиції, у земні справи, а може то інші вищі сили узяли над ним опіку, чи прихована сила його власної душі вела його через усі терни до зірок. Щоб забезпечити себе, Ясенець таємно використовував Силу, проте законів не порушував, допомагаючи, по змозі, людям—когось зцілив, іншому відремонтував технічний пристрій, третьому підказав правильну життєву дорогу. І так потихеньку, не роблячи різких рухів, він простував на північ, до Лапландії.

Люди, що жили тут, загартовані у суворих умовах, завжди були дивними, і свої магічні ордени засновувалися на інакших правилах. Маніпуляція їхня відрізнялася від європейської, адже тут інакше мислили.  Важко було проводити свої дії в чужорідному відбитку, а проте Ясенець спромігся на це і залишився непоміченим. На тиждень він зупинився в одному містечку, де для того, щоб прохарчуватися і винайняти кімнату пішов працювати на шахту неподалік. Там вдалося непомітно для всіх своєю Силою розробляти гірську породу успішніше, ніж це робили інші, а отже отримати досить ресурсів. По вечорах хлопець, як завжди, медитував, шукаючи подальшої дороги.

І настав ось момент, коли він перетнув межу густо заселених районів і вирушив у холодну ніч Лапландії. Небеса тут рідко осявало Сонце, зате дуже часто було у верхніх шарах атмосфери мерехтіння дивовижних барв, яке милувало око своєю красою серед холодної ночі. Було мало матеріялів для переробки: провізію у вигляді сухого корму довелося нести на собі, а вдень молодий маг їхав по снігу на дошці, яку підганяв з допомогою трансформації сили вітру. Інколи він натикався на якісь рослини, живився їх коренями; для ночівлі знаходив западини в землі, де не так дошкуляв вітер, а коли смерть стояла зовсім поряд, простягаючи до Ясенця свою правицю, шепотів молитву. Коли з харчами стало геть погано, почав живити своє тіло чистою енергією. Це була аварійна опція, бо хоч воно і не занепадало, та тривала відсутність звичної їжі могла викликати поступову відмову внутрішніх органів і захворювання, з якими могли б упоратися лише досвідчені цілителі. Ну нічого, сказав собі Ясенець, подумаємо про це, якщо повернемося.

Покладаючись не на конкретні техніки, а на мову душі, хлопець із часом прийшов до берега широкого, покритого льодом озера. Саме з іншого боку і лежала його мета: замок, який обрав за свою земну обитель Фафнір, і де він тримав численні свої скарби, а також полонянку-Тарію. Стеріг те все добо червоний дракон та багато інших істот із Потойбіччя—як тілесних, так і безплотних.

Ночами Ясенець не потребував вогню: він добре володів умінням працювати зі своїм тілом і з допомогою дихальних вправ розігрівав його, ніби грубку, після чого вкладався просто в сніг, накривався плащем і чекав світанку, а проте цієї ночі (яка нічим особливо від дня не відрізнялася) молодий чаклун не спав, а некліпно вдивлявся в пітьму, відчуваючи згусток енергії, що лежав зовсім недалеко. Після багатьох днів блукань він добувся таки до своєї мети.

По кількох годинах мовчазного споглядання він устав, попросив небесного заступництва у Нінеї, що раніше завжди його опікувала і вирушив по тонкому льоду до замку. Відчуття душі підказували, куди треба ставати, аби не спричинити тріщин, і досить скоро Ясенець добувся до іншого берега. Його ніхто не зустрічав, і це неабияк дивувало: якщо дійсно це—територія Фафніра, то мав би вже бути хтось, який би його стрів… Але довкола було безлюдно, лише вітер гнався над засніженою рівниною і свистів у темних переходах кам’яного громаддя. Здавалося, це місце було покинутим багато-багато років… І тим не менше, Ясенець відчував, що воно наповнене енергією—що б не гніздилося всередині, воно було дуже живучим.

Ясенець замислився, чи потрібен йому меч або щось подібне. У минулому, коли лицар вирушав на пошуки прекрасної дами і рятував її від дракона, він обов’язково був при мечі та ще й в обладунках… Але то були інші історії та інші часи, і Ясенець не належав до тих воїнів. Ні, він був перш за все магом і від цього мав відштовхуватися. На пальці його був перстень, що фокусував енергію, на ремені—кристали, що її вміщували, а сам він міг відчувати й спілкуватися зі стихіями світу. Більше не було потрібно. Ясенець відчув певний острах, але відкинув його—сумнів—половина поразки, а врятувати може тільки віра…

Так він увійшов під склепіння замку…

Спершу Ясенець не зустрів особливо нічого, рухаючись темними коридорами й покладаючись на відчуття. Йому було лячно через відсутність будь-якого життя. Безперечно, це було саме те місце, про яке говорила Тарія, та й присутність її відчувалася вже на певній відстані—лишилося тільки кілька сходових маршів та закручених переходів. Але тут має бути ще хтось—той, хто охороняє її або хоча б стежить за цією обителлю в час відсутности господаря.

Його подих відлунював у переході, який видавався незвично тихим і затемненим—лише слабенький вогник каганця та відчуття допомагало в ньому орієнтуватися. Проте на стінах висіли смолоскипи, готові до вживання, хоча маг і не наважувався запалювати їх—не треба поки що зайва увага. Якщо раптом чудом його вторгнення ще не помітили, то не треба прискорювати цього моменту.

Раптом з бічного проходу щось виринуло, Ясенець відскочив убік і став у бойову стійку, яку колись вивчав—через певні позиції тіла Сила проходила через нього, ніби струм по діоду й виливалася в світ. А проте явної небезпеки не було—з проходу вийшов якийсь старезний карлик в лахміттях зі зморщеною шкірою. Він підвів обличчя і Ясенець ледь не зойкнув: його очі були зашиті нитками.

«Хто ти?»--неголосно запитав маг, тамуючи калатання серця.

«Ти прийшов із далека»--сказав чоловічок сухим голосом.—«Певне, з благородними намірами… Знаєш, якщо сюди хтось прокрадається, то він або шукає смерти, або безмежно в собі впевнений. Ти шукаєш смерти?»

«Я тобі поставив питання, карлику!»--суворо проказав Ясенець.—«Будеш відповідати правильно—лишу тебе живим. Ні—твоя голова стане моїм першим трофеєм»

«Вочевидь, впевнености тобі не займати. Це добре, бо без віри не здолаєш ти нашого ката. А, так, ти хотів дізнатися, хто я. Я—такий самий в’язень як і та, яку ти шукаєш»

«Звідки ти знаєш, кого я шукаю?»

«Мені зашили очі саме для того, щоб внутрішній зір розвивався»--відповів карлик.—«Я—його вартовий пес. Ти не думав, чого ти нікого досі не стрів? А саме тому, що є я: і від мене залежить, чи підніметься зараз легіон демонів на твоє перехоплення, чи ти пройдеш тут, як у себе вдома, і визволиш свою даму»

Ясенець напружився.

«Тоді ти знаєш, що я зроблю»--сказав він твердим голосом.

«Ти ще нікого не вбивав, і це не так легко, як ти думаєш»--в’язень усміхнувся беззубим ротом.—«Одна річ—коли ти відрухово завдаєш удару в жарі битви, а інша-зітнути голову мені, безборонному й беззахисному сліпцю»

Маг здригнувся—усе, що сказав карлик було правдою—від початку і до кінця. Та все одно він повинен був щось вирішувати: він зайшов так далеко і не міг дозволити собі відступати.

«І що ти робитимеш?»--запитав Ясенець.

«Я? Піду назад у свою кам’яну клітку, де чекатиму і далі, як робив це досі. Ти піднімайся на два поверхи вище, тільки обережно, бо крім мене тут вартують також кажани. Побачиш два лицарські обладунки—так от, вони тільки видають старими та іржавими, знищ їх звіддаля. Потім гвинтовими сходами—і вийдеш у вежу, там чекає тебе твоя мрія. Я скажу тільки одне: моє мовчання дасть тобі трохи часу, та тобі до кінця доби однак доведеться зустріти Фафніра. Прошу тебе: ти постарайся вже, бо якщо засумніваєшся, то станеш одним із нас… таким самим, як оце я. Думаю, він тобі знайде застосування»

Із цими словами карлик кашлянув і знову відповз у свій темний куток.

Ясенець тихо пішов далі, не озираючись назад. Він відчував, що цей замучений в’язень із зашитими очима його не обдурив: дійсно треба було іти за вказаним шляхом. Затамувавши подих, Ясенець простував далі, слухаючи, як тільки міг. Якщо у темряві перед ним щось і чаїлося, він відчує його перш ніж побачить.

Раптом, трішки піднявши свічку вгору він уздрів на стелі переходу десятки кажанів і йому стало моторошно. Ті ніби спали, але якщо хоча б один із них кинеться вперед, ситуація вийде з-під контролю: відбити чи вгамувати всіх одночасно не вийде, та навіть якби й вдалося, вони надто швидко здіймуть тривогу. Тому як можна тихіше маг пішов далі.

Згодом він таки запримітив в кінці коридору два іржаві обладунки, які непорушно стояли, припавши порохном. Пригадавши пораду вартового Ясенець звіддаля прицілився і вдарив їх сильним потоком енергії.

Ті не подали жодної спроби опору, хоча в них відчувався слабкий потенціял—вочевидь, енергетичний алгоритм, який активував би їх при наближенні нападника—тоді ці залізні постаті певне б «ожили» й атакували б того бойовою сокирою та мечем. Ясенець викинув вперед правицю, випускаючи потік сили, і обладунки розвалилися на частини і попадали на долівку, спричинивши неабиякий гуркіт.

Ясенцю довелося реагувати за частки секунди. Він хутко створив маленький простір вакууму між собою і обладунками, аби заглушити звуки, які цілком імовірно розбудили б усіх кажанів на стелі. Повітряні коливання загасилися і хлопець пішов далі.

Гвинтові сходи, на які він ступив знову не були нічим захищені і це дуже радувало, хоча треба було постійно боротися зі спокусою розслабитися. Мета була уже близько і посилювалася нетерплячка. Ясенець гнав від себе цей стан: передчуття відволікає, а надія бреше, як і страх.

Згори містилися двері, ручка та замок яких були лише ззовні. Ясенець без проблем відчинив їх і зайшов у невелику кімнату.

Та була округлої форми і містилася, здавалося, на самій верхівці вежі. Пухнасті килими на підлозі та стінах, вікно з товстого шкла, широке ліжко із запонами, стіл, дзеркало і кілка картин на стінах. Назагал тут було дуже затишно і виднілося все, потрібне для досить непоганого щоденного життя—в Ордені умови були куди скромнішими. На широкому кріслі в далекому кутку сиділа Тарія, вбрана у красиві темні шати, з розпущеними довгими чорними косами, і дивилася своїми ясно-зеленими очима крізь вікно на засніжені рівнини Лапландії.

Тепер, коли мети подорожі було досягнуто, Ясенець геть не знав, що йому сказати. Тарія перевела погляд на нього і деякий час зачудовано роздивлялася. Він зробив кілька кроків углиб кімнати, ноги вгрузали у пухнастий килим.

«Ясенцю…»--прошепотіла вона.—«Ти не омана?»

«Я зустрів тебе в саду Ірмо, побіля якого ти стояла. Я пам’ятаю кожне слово, сказане нами, хоча це відбулося у сферах, де звуки відсутні. Тому вся палітра відчуттів весь час переді мною»

Дама кинулась йому в обійми, з її очей заструменіли сльози щастя. Вона притиснулася до нього ніби до своєї єдиної надії, останнього спасіння, якого вже нізвідки не чекала. Весь попередній світ Ясенця був розбитий вщент—його життя в Ордені не мало вже попереднього сенсу… Для чого вся магія світу, зростання, просвітлення, якщо він може просто бути з нею? Від смерти все одно нічого не врятує, то краще перед нею я буду щасливим… Не витрачатиму час на шліфовку своєї душі, аби потім вона могла впевнено рушати звивистою стежиною Потойбіччя. Краще я віддамся тим дарам, які можу мати тут і зараз—а завтрашній день, і все, що він принесе, потурбується сам про себе.

Досі Ясенець жив сам для себе—для свого просвітлення і спасіння. А тепер він був потрібний комусь конкретному—Тарії, бо тільки він міг врятувати її з цього ув’язнення. Абстрактно Орден цінував і любив Ясенця, були там певні конкретні особистості, до яких була прив’язаність, але це було щось зовсім інше. Вони не потребували його присутності і допомоги так, як Тарія. Що залишилося від великої чаклунки, якою вона колись була? Дама була розчавлена земними проблемами, репресіями Фафніра, пам’яттю про неминучу смерть, втраченими витаннями крізь вищі сфери, ув’язненням та страхом. Демон довго мучив її і тепер пора було покласти цьому край.

Ці думки вихором промчали у голові Ясенця, коли він легко підхопив Тарію і поніс її на широке ложе. Далі вони, забувши все, віддалися близькості. Ясенець уперше зробив те, чого не чинив ніколи і ні з ким: відкрив свою свідомість, всі найпотаємніші її закутки, дозволивши Тарії зачерпнути звідти стільки, скільки вона вважала за потрібне. Навіть Валарам, у яких гостював багато днів, він не відкривав того, що зараз постало перед дамою, яку ледь знав. Але юний маг повірив їй, відкинувши всі об’єктивні чинники. Тоді настала черга Тарії і вона так само підняла вуаль: блокування її свідомости розвіялося, і Ясенець зазирнув в її серце.

Це тривало кілька запаморочливих миттєвостей… Найліпших у Ясенцевім житті. Він, завжди потайливий та недовірливий і уявити собі не міг, що поділитися з кимось своїми тайнами, свідомістю, Відбитком і серцем може бути так прекрасно. Врешті, як дракони під час дивовижного спільного польоту вони розплелися—перед самим падінням на землю. І все одно дивилися в очі одне одному, збагнувши, якими близькими стали.

«Дякую тобі за все»--прошепотіла вона.

«Ще рано»--відповів маг, спохопившись.—«Ми, як і раніше, на ворожій території. Пора нам звідси вирушати»

«Ні…»--вона опустила очі.—«Ти і так багато мені дав і встиг показати…. Я до кінця своїх днів пам’ятатиму твій дар. Але він не випустить нас, як би ми не старалися»

«Нічого, переживемо»--проказав Ясенець, хоча в душу закрався страх.—«Ти—ніби загублена північна зоря, що збилася на манівці у своїй скорботі. Але я збережу твою душу, доки всі демони світу біснуватимуться за стінами…»

Зненацька двері відчинилися і на порозі з’явився Фафнір власною персоною. Чоловік у довгому червоному плащі, з красивим обличчям, в його очах світився досвід і мудрість, а також невимовна гординя. Його людський матеріальний образ забезпечував йому максимальне прикриття та успіх у цьому світі, хоча у цих очах однак вгадувалася істина подоба величезного сутінкового дракона. Чоловік тримався граційно, впевнено, акуратно, зі стилем, як той, кому належить влада.

«Вітаю тебе, Ясенцю мій дорогий»--промовив він приємним голосом.—«Ти проминув довгий шлях, щоб добутися сюди, і я знаю твою мету та щирі наміри. Ти такий юний, я відчував, та все ж очікував когось… більшого»

Хлопець і собі встав, оцінююче приглядаючись до суперника. Могутній маг—це безперечно, можливо навіть сильніший за всіх магістрів Ордену разом узятих… Хоча, які відомо, за все треба платити—якщо маєш таку силу, то страшно навіть подумати, що за неї треба віддати.

«Твої почуття навдивовижу чисті, а хоробрість гідна похвал»--провадив володар замку.—«Ти не побоявся залишити Орден заради того, в що віриш. Знаєш, я колись учинив так само: погляди системи не збігалися з моїми, і я покинув зграю. Звісно, постраждав, але тепер можу називати себе мучеником за правду»--він усміхнувся.

«Не слухай його»--шепнула Траія.—«Він багатьох звів уже на свій бік улесливими словами…»

«Ану замовкни!»--гаркнув чоловік, його голос на мить утратив мелодійність і харизму, очі блиснули злістю.—«Не втручайся в розмову гідних! Бігом в куток, уткнись носом у стіну і не смій озиратися, доки я не дозволю!»

Не заперечуючи, Тарія покірливо скочила на ноги і зробила, як їй було сказано. Ясенець пригадав те, що почерпнув із її серця: всі кривди, болі, приниження й жалі, які вона стерпіла від цього мага, що стояв зараз перед ним. Його душа поволі наповнювалася люттю.

«Я знаю, хто ти»--проказав хлопець.—«Валари прокляли тебе й прогнали… Звісно, за законом рівноцінного обміну ти мав би отримати щось взамін втраченої благодаті, тож і дана тобі така колосальна влада на тлінній землі. Проте чого варта вона у порівняні з усім, що тепер для тебе закрите? Навіть я можу знестися туди, а ти вже ні»

«Ти ще молодий»--заспокійливо мовив Зв’язувач.—«І скоро збагнеш, що є набагато приємніші речі, ніж екстаз у медитаціях, коли ти споглядаєш далекі світи. Зрештою, воля до влади рухає всім… Хочеш володіти нею?»--він кивнув у бік Тарії.—«Забирай, дарую в повне розпорядження»

«І що я маю віддати за це?»

«Запевняю, небагато. Колись мені може знадобитися послуга і я попрошу її в тебе. Тоді ти допоможеш мені, а решту часу живи, як забажаєш. Я навіть дам тобі частину влади над моїми ресурсами, якщо хочеш»

«Ні ж бо, я не зв’язуватиму себе ніякими обітницями щодо тебе. Я прийшов по свою даму, і або визволю її, або помру в намаганні»

«Померти тобі буде дуже легко»--запевнив Фафнір.—«Ти навіть не уявляєш, якими силами я володію. Ваш Орден навіть віддалено поглянути боявся на те, чим я вільно керую. Ви страшилися цієї сили, а я здобув її, коли відкинув страх, непевність, сумніви… Саме я, а не ви, мав чисту віру. Та менше з тим. Я не хочу згубити тебе, адже ти дуже вже припав мені до вподоби, а це честь, повір. Дуже мало з тих, хто служать мені насправді мають сенс для мене—основну частину я зневажаю, вони виконують мої накази або зі страху, або для користі. Ти ж геть інакший—хоробрий, наполегливий,  не боїшся іти на жертви… справжній лицар, одним словом. Я хотів би, щоб таких, як ти було більше і ми працювали разом. Ця панна, для якої ти покинув усе і пройшов гори і кригу, не варта твоїх зусиль. Вона справила на тебе враження, і не більше того. Так, дурити та наводити ілюзії вона вміє безперечно, але суть її—зло. Ти не знаєш того, що я про її минуле і потаємні кутки душі. Вони належала до Ордену Трьох Світів і в світах Потойбіччя, де їй було дано так багато, творила зло для своєї користи. Скількох же вона згубила, аби ти знав… а ще більше прирекла на страждання. Кажеш, Валари прокляли та прогнали мене? Я—незалежна особистість, часами жорстокий і запальний, але я ніколи не відрікався від того, в що вірив заради того, щоб бути з переможцем. Урешті, коли її патрони зазнали поразки, твоя дама намагалася втекти, аби потім повернутися з «порядним» обличчям, ніби нічого й не було. Та від правосуддя не сховаєшся: вона опинилася тут, ув’язнена, я сам полонив її. Цим я частково розплатився за свої колишні помилки, до речі. Тому тепер вона належить мені і буде виконувати те, що я скажу. Так їй і треба, до речі кажучи»

Ясенець зітхнув. Так, він дійсно бачив усе, про що говорив господар замку, це була щира правда. Серце Тарії було очорнене гнівом, заздрістю і стражданням. Всі емоції та біль, якого вона завдала собі та іншим і досі був там, у глибині, і виднівся в її ясних смарагдових очах. Вона багато чого пережила, і відчувала безліч емоцій: від висот чистої насолоди до глибин відчаю, багато накоїла і немало через це постраждали. Але тепер все було інакше: коли Тарія, ніби падуча зоря, була звергнута з верхівки чистих кришталевих гір Валарів, вона усвідомила все і цілковито змінилася. Звісно, нічого так просто не минає, баланс мусить відновитися, тож тепер вона за все розплачувалася, живучи в рабстві Фафніра. А проте скоро і це мало закінчитися. Так, їй дійсно обпалило крила, але ніби фенікс, була вона сильнішою за вогонь.

«Всі помиляються»--промовив Ясенець.—«І кожному дароване покаяння. Ти так само робив не мало дурниць у своєму житті. Наскільки я знаю, твоя нинішня мета—безмежне вдосконалення…. Це стосується нас усіх, але тільки ти вирішив іти до цього в одній інкарнації, боячись смерти»

«Що?!»--заволав господар замку, його очі засвітилися червоним сяйвом. На мить його видима оболонка стала прозора й розмита і Ясенцю здалося, що він вловив відблиск істинної форми цієї істоти.—«Не тобі мене судити, щеня!»

«Може, й так, я не маю судити тебе, бо не рівня тобі… Але принаймні я щасливий, а не відкинутий всіма, як ти»

Здавалося, Зв’язувач зараз кинеться на нього.

«Ти теж забуваєш»--вів далі Ясенець.—«Що також муситимеш за все розплачуватися. Те, що ти мучив Тарію—наскільки б заслуженим ти це не вважав—повернеться до тебе. І ти муситимеш піддатися рівноцінному обміну, бо це—фундаментальний закон. І те, як ти експлуатував її, використовуючи її магічний голос для того, щоб вкорінювати сотням людей у підсвідомість свої лихі ідеї також пригадається. Всі її страждання переживатимеш ти»

«Всі ці муки зараз—виключно її провина. Вона розплачується за свої діяння»

«Аж ніяк»--відповів Ясенець.—«Я дослідив її душу до найглибших закутків. Тарія довірилась мені і тому я побачив те, чого ти ніколи не міг зрозуміти—адже я так само відкрив їй своє серце. Вона розкаялася тоді, коли падала з хмар, коли розбилась об землю й була ув’язнена в цьому тілі. Цього було цілком достатньо, щоб врівноважити всі її попередні діяння—катарсис, який можливо, не відчував навіть ти. Тому те, як ти знущаєшся з неї зараз залишається прив’язаним до твоєї душі»

Фафнір уперше виглядав здивованим і його самовпевнена усмішка дещо зів’яла.

«Проте ти маєш вихід»--вів далі маг.—«Якщо ти відпустиш Тарію і віддаси її мені, це врівноважить твої попередні дії—і можеш далі вдосконалюватися й пити гірку чашу власних помилок. Їх у тебе достатньо—не додавай ще й цього»

«Чи знаєш ти, що ще ніхто за останні два століття не смів говорити зі мною подібним чином?»--облизнувся демон.—«Єдина причина, з якої ти досі живий та, що я все ще маю намір тебе використати. Визнаю: у твоїх словах я вбачаю певний сенс і Тарія не така вже й важлива для мене, щоб потім за це розплачуватися. Якщо хочеш, волочи її сам, але пам’ятай, що навіть якщо тимчасовим покаянням вона й затерла свої попередні дії, то глибоко в душі залишилася та сама іскра, яка колись до них призвела—адже це там сама Тарія, а серцевина душі не міняється ніколи, хай навіть скільки разів ми переінакшимо погляди під впливом невблаганного досвіду. А проте рівноцінний обмін має бути присутнім навіть тут, тож є одна умова, яку ти маєш виконати»

Ясенець запитально глянув на нього.

«Я, як ти знаєш, давно займаюся політичною діяльністю»--промовив демон.—«Укріплюю свої позиції і розвиваю вплив на цей отруєний гріхами світ. У мене лишилося багато ворогів та перешкод—як серед простих людей, так і магів з вищих ешелонів влади. Проти Ордену я поки що не виступив, але це лише питання часу, бо я дію посередництвом самої Пітьми. Допоможи мені—і Тарія твоя. Є одна річ, якою я мушу заволодіти для подальшої своєї експансії. Не так далеко звідси, на іншому березі океану лежить велика імперія, яка поширює свою владу і традиції, нав’язуючи їх решті світу. Провідник цієї держави недарма вважається одним із наймогутніших на планеті. Та навіть він не діє сам—є безліч із тих, хто сприяють йому—зокрема це електричні істоти у залізній оболонці, які думають та діють набагато ефективніше за помічників із плоті і крови. Ось, що мені потрібно—інформаційний колектор цього вождя. Принеси мені головний носій пам’яті його комп’ютера, і я відпущу дівча тобі»

«Ні!»--зойкнула Тарія, вперше повернувши обличчя до двох магів.—«Не роби цього, це самогубство!»

«Я також так вважаю»--широко всміхнувся Зв’язувач.—«Тому я досі не зробив цього сам… Але ж ти в нас ніби дуже крутий? Твоя віра сильна? Ти добувся аж сюди для неї, то невже ж не зробив останнього поруху? Якщо це твоє призначення—бути з нею, то сам Всесвіт відповість на твоє прохання і стихії проведуть тебе не ушкоджено через усі пастки»

Ясенець зітхнув.

«Я зроблю це»--кивнув він.—«Але ти повинен знати, що посилати молодого мага на таку місію в той час, як твоя власна мета—необмежена досконалість—показує, який же ти боягуз у глибині душі. Ти посилаєш мене в подорож, яку для себе вважаєш самогубством, бо твоєї віри не достатньо. Добре це запам’ятай. І коли я повернуся, Тарія має залишатися неушкодженою—такою ж, як зараз. Інакше повір—я знайду спосіб перепсувати тобі життя»

Демон завмер, його обличчя наповнилося гнівом. Він здійняв руку і між довгими пальцями, прикрашеними перснями почала мерехтіти синя кульова блискавка.

«Знищиш мене—ніхто тобі твою мрію не принесе»--завважив Ясенець, хоча в душі наростала тривога—з усього, що він уже допіру побачив бій із демоном міг стати найстрашнішим нічним кошмаром.—«Я не знаю, хто ще погодиться за таке взятися»

«Гаразд»--прогарчав Фафнір.—«Якщо повернешся з накопичувачем—я даю слово, віддам тобі Тарію. Можеш навіть побути з нею один день, а потім вирушай»

Він крутнувся на підборах і розчинився в повітрі.

Дівчина скочила на ноги й підбігла до Ясенця, міцно його обійнявши.

«Навіщо?»--запитала вона.—«Чому ти на це погодився? Ти ж розумієш, що йдеш на смерть?..»

«Ну припустимо»--знизав плечима хлопець.—«Мені навіть погибель заради твого визволення не страшна. Я Орден покинув заради тебе, мені повертатися нікуди»

«Послухай, я… Я справді каюся в тому, що сталося тоді. Я вчинила багато зла різним істотам, які заслуговували кращої долі…»

«Шшш»--заспокоїв її Ясенець.—«Багато хто роблять дурниці, але це не так важливо… Головне—вчасно покаятися і тоді можна змінити все»

«Я тебе дочекаюся»--запевнила вона.

«Тільки будь живою»--тихо попросив Ясенець.

Вони провели решту дня в бесідах, а час від часу просто сиділи поруч і дивилися за вікно на побілені рівними та сніжинки, що кружляли довкола. Жодне з них не згадувало шлях, що стелився тепер перед Ясенцем, ні спогадів про минуле Тарії. Він усвідомив, що голову можна займати не лише роздумами про вічне. Теплий чай, присмерк у кімнаті, свічки, тихі бесіди, приємні слова і духовна близькість.

«Я б знову бажала відчути шелест дощу»--промовила та.—«І знову могти мріяти. Знаєш… я віддам усе за надію. Все, що залишилось»

«Надія нам залишається завжди»--відповів Ясенець.—«Як би там не було, а баланс відновлюється. Скільки б ми не страждали—або ж тут, чи після смерти—залишається можливість колись та очиститися й перейти в краще буття»

«Я навіть зараз чиню зло»--зітхнула Тарія.—«Він використовує останній штрих магії, який у мене ще залишився—мій голос. Інколи він пускає мене по світу й зв’язує Силою волю, аби я виспівувала для тисяч людей, які роззявивши рота слухають, не розуміючи істини. В слова цих пісень ворог вкладає прихований підтекст, який діє на душі, відвертає їх від істини й зв’язує у велику павутину, яка так само підконтрольна цьому демону… У мене немає сил протистояти йому, а виходить, що однак запис злочину висить на мені»

Потім Ясенець іще довго слухав оповіді Тарії про минулі часи—вона пам’ятала їх багато. Її очі лицезріли розквіт Лемурії, падіння Атлантиди, падіння й піднесення людської цивілізації та численні покоління духовних воїнів,які намагалися хоч трішки врятувати ситуацію.

«Тоді колись, знаєш, дні були яскравішими»--оповідала Тарія, а Ясенець чітко уявляв собі це.—«Повсюди цвіли сади, і навіть темні ночі мали надію. Зорі було видно чітко, повітря не було ще задимленим… Можна було стати якось на високій горі в час присмерку й виникало відчуття, ніби ти можеш помацати небосхил. Тихо шелестів вітер і ти міг почути шепіт своїх мрій, які вели тебе й були найліпшими супутниками в житті. Час ніби й тривав… але не мав жодного значення»--вона на час замовкла, ніби пригадуючи.—«І часто ти не знав, де ти перебуваєш—чи тут, на Землі, чи там, разом із Валарами. Ми не могли приходити до них в земній подобі, хоча душами відчували їх присутність; а вони інколи спускалися до нас, навчали й приносили небесні дари. Але людська злоба й жадібність не знає меж—якби не ці злі насіння, Темні ніколи б не підкорили їх… Адани знехтували тим, що в них було, і тепер все стало інакше. Сади вже не цвітуть і цей тлінний світ став єдиним нашим пристановищем. Запах моря, яке було перед тим, як Сеґой підняв з глибин вод землю кличе мене до барвситих блакитних спогадів. Того, що вже не вернеться. А проте в нас лишається останнє—мрія… І не можна дозволити, щоб вона всохла, як посіріла трава»

«Саме так. От я і сам не знаю зараз, де я—чи на землі, чи в небесах із тобою…»

«Я б хотіла, щоб ця ніч тривала все життя… А то раніше я весь час подорожувала сама—одинчакою робила кожен свій крок, і лише свист холодного вітру був моїм провідником. Всесвіт вилив на мене свою силу, в результаті чого я покинула надії цього світу, колись такі мені милі. Мене скеровувало полум’я свічки і пил галактик мав привести до обіцяної землі. А тепер прожити хоч би ще ніч, і здійснити ще хоча б одну подорож»

«Здійнимо»--запевнив Ясенець.—«Це буде прекрасна подорож—дай-но я повернуся.

А на ранок молодий лицар облобизав руку своєї дами, узяв запропоновану від неї хустинку й вирушив у нелегку виправу.