МОЄ СПІЛКУВАННЯ З ГРИБАМИ АБО ПОДОРОЖ ЗА МЕЖІ КОСМІЧНОГО ЯЙЦЯ.

ЯРРОС ФОН ЯСЕНЕЦЬ

Після того, що я наробив кілька днів тому у своїй львівській квартирі, де я живу, вивчаючи філософію в університеті останні 2 роки, я довго намагався проаналізувати мотиви вчинку, нарівні з тим, які наслідки він мав для мене. Звісно, я, як і всі діти порядних родин, робив у дитинстві заяви про те, що «наркотики—зло», і я ніколи в житті не спробую жодного (а також не буду палити і пити). Великою мірою, слава Богу, так і сталося—частково через те, що мені насадили певні принципи здорового способу життя, та і через мої переконання—я хотів стояти вище за тих, які готові печінку продати заради чергової дози. А коли мої знайомі, починаючи від 11-го класу, почали тягнути траву, палити цигарки та приходити на уроки злегка п’яними, я остаточно утвердився в цьому своєму рішенні.

Однак, світ складний і не все так однозначно. Йшли роки, я довідувався все більше, і мені стало ясно, що насправді Всесвіт влаштований не так, як нам його представляла матеріялістична шкільна програма, успадкована від червоної імперії. Зокрема, що багатовимірна реальність існує довкола нас, час не лінійний, а багатоваріянтовий, і наша позиція, як спостерігача, поза сумнівом, міняє справу (як то кажуть, поки не відкриєш коробку, то не довідаєшся, чи кіт живий, чи мертвий), і ще багато іншого. І дізнався я, що наш мозок має набагато ширші можливості, ніж ті, які ми усвідомлюємо (фактично, 97% чи близько того, ведуть власне насичене життя, а ми поняття про це не маємо). Я не буду зараз вдаватися в детальний аналіз кожного з цих аспектів, адже дещо викладав в інших своїх книгах, а решту кожен бажаючий (якщо тільки в нього нема ширми офіційної версії на очах) може відшукати в бібліотеках та Інтернеті, обмежуся тільки описом частини свого досвіду.

Раніше я сам ставив експерименти над своєю свідомістю, намагаючись розширити її можливості—візуалізація віддалених об’єктів, конструювання будинку (коли ти майже на фізичному рівні відчуваєш кожну деталь, яку кладеш, і за кілька місяців наполегливої концентрації, одержуєш дім у власній голові), вправи на увагу та пам’ять, спроби уявити вічність і таке інше. Життя простих людей проходило мимо, доки я намагався змістити свою точку збірки (свого роду мозкову антену, яка налаштовує нас на сприйняття різних коливальних частот) на те, щоб відчути іншу дійсність, яка оточує нас. Чимось подібним займалися на певних етапах свого життя, геніальні особистості, мислителі та письменники, так що я вже далеко не перший.

Врешті я вирішив у строго обмеженій кількості використати певні речовини для того, щоб це допомогло мені розширити свідомість, а потім повернутися назад із накопиченим досвідом.

Це не було зроблено для пошуку гострих відчуттів, для втечі від сірих буднів, не передбачало багаторазового вживання з можливим виробленням залежності—одним словом, ніяким чином не вписувалося в основні мотиви, з яких люди приймають подібні речі.

Та й узагалі, не всі зараховують гриби до наркотичних речовин.

Зі мною в моїй однокімнатній квартирі тоді було троє друзів—називемо їх, для прикладу, Арнольд, Селім і Діана. Перших двох я знав уже дуже давно, іще зі школи, ми разом цікавилися подібними питаннями, які виходять далеко за рамки звичайного розуміння світу, а Діана стала Арнольдовою дівчиною пізніше—трохи дивна, емоційна, та поїхана на аніме, та все ж цілком адекватна.

Гриби (у вигляді порошку) ми прийняли об 11.20 вечора—спершу я та Селім, а трохи згодом—Арнольд із Діаною (в останніх був уже досить великий досвід вживання наркотиків різних видів—як галюциногенів, так і простих).

Спершу нічого не відбувалося—я та Селім пішли на кухню пити чай, обговорювали буденні справи й не особливо переймалися тим, що з нами буде далі, хоча Арнольд попередив нас, що скоро наші думки почнуть плутатися, а далі настане щось цікавіше. Він пояснив, що ця речовина міняє шляхи проходження сигналів у мозку і викликає сильну дисоціацію, в результаті чого ти починаєш сприймати звичні речі цілком інакше, бачити їх приховані сторони, а фільтр сприйняття суттєво знижується (відомо, що через нас проходить щосекунди приблизно вдесятеро більше інформації, ніж ми усвідомлюємо). Це було дуже доречно, оскільки, як колись я говорив на семінарі з епістемології, для повного пізнання істини треба позбутися хоча б на якийсь час «здорового глузду»--шаблонів та стереотипів, нав’язаних нам системою до 18-річного віку.

Все почалося з того, що світло від трубки на стелі почало ставати яскравішим, але це якось першої миті пройшло повз мою увагу. А потім я глянув на вазон з іншого краю кімнати, і на якусь мить здалося, що в ньому я побачив велику кущ новозеландської кропиви. Це мене дещо шокувало, проте вже за мить квітка повернулася на своє місце. В Селіма на той час ефектів не було, проте Діана сказала, що коли він дивився в одну точку, в нього починав скляніти погляд.

Я вирішив порухати головою і відчув дивне запаморочення—ніби частина мого тіла віддаляється від мене, свідомість прагне вирватися сама по собі—щось подібне відчувалося при медитаціях під заспокійливу музику. На Селіма нічого не діяло (можливо тому, що в нього набагато більша маса тіла), проте він вирішив проекспериментувати: тицьнув мене пальцем у груди зі словами: «зараз ти покинеш своє тіло». На якусь мить я відчув, що мене викидає кудись іще, проте моє «внутрішнє» («ефірне» чи як там його називати) тіло було прив’язане до фізичного тисячею тоненьких мотузочок, вони натягнулися і ефірне тіло бахнулося назад у фізичне з розгону. Я втратив рівновагу і впав зі стільця.

Мої думки ставали, ніби пластилін, зминалися і плуталися. Від цього часу я ввімкнув диктофон і коментував те, що зі мною відбувається. Запис вийшов доволі цілісним—концентрація та хід думки збережені достатньо, але як я подумав пізніше, увесь запис та розповідь про цей стан є лише блідою копією—все це треба пережити, тільки тоді повною мірою сприймається досвід.

Я ходив кухнею і відчував, що починає потрохи «носити»--рухи стали незграбніші, а коли я крутив головою, то відчував, що частина «внутр.. тіла» віддаляється від мене.

Далі почалося запаморочення і легка нудота, проте за словами Арнольда це не фізичні ефекти, а лише моя уява, насправді нудити не повинно.

Тут я почав швидко розповідати про книги, які написав—тараторю швидко, проте розбірливо. І вперше починаю бідкатися, чому ж я прийняв у себе ці трикляті гриби.

Це все для досвіду, відповів Арнольд. Пам’ятай, якщо буде дуже кепсько, просто пригадай, що це—не справжнє, а наслідок грибів, і стане легше.

Проте я був іще досить адекватним, щоб загадати вимкнути ноутбук. Через 20 хв. я відчував роз концентрацію. Ноутбук почав здаватися мені вікном, через яке я дивлюся на панораму того, що стояло на робочому столі.

Мені на мить здалося, що я бачу струни, які пов’язують все зі всім, проте це дуже швидко пройшло.

Прохід із кухні в коридор у формі арки, а в коридорі лампочка була погашена. Білі стіни відбивають світло, і арка була дуже темною. І тут до мене вперше дійшло: тут світло, там—темрява. Я почав швидко повторювати ці слова, і відчував шок—ніби я дивлюся на арку в інший світ.

В цей час Селім гірко визнав, що подібного не відчуває, і заздрить мені. Його накрило ранчо пізніше. Ще через хвилин п’ять (або й довше, бо розуміння часу почало викривлятися) він випив води і заявив, що вона «як повітря».

Все, пішла «земля в ілюмінаторі», сказав Селім і похитуючись пішов у кімнату. Йому стало видаватися, що він в скафандрі.

Я залишався ще досить мислячий, щоб не забути засунути молоко в холодильник, і також пішов до кімнати. Дорогою мене перемкнуло, і я почав швидко говорити німецькою мовою.

Зайшовши до кімнати, я знайшов на столі студентський квиток подруги з університету, з якою ми часто ведемо філософські бесіди—одної з небагатьох, дійсно рівних мені за інтелектуальним рівнем (назвемо її, для прикладу, Одала). Узявши цей студак, мені здалося, що це—відеофон, і я почав активно обговорювати з Одалою важливе богословське питання, над яким ми колись дискутували—чи Три Божі Особи властиві тільки людському сприйняттю, чи незмінні для всіх світів та різних істот, які населяють сотворений Космос. Я намагався спростувати її закид в тому, ніби то я є систематиком. Іншим присутнім цей діалог був цілком незрозумілим-власне, сприймався як монолог, бо вони не чули відповідей Одали, які я якимось чином сприймав у своїй голові.

Тут мене знову перемкнуло: я звернув увагу на темряву у двох вікнах кімнати, а також у коридорі. Ми—ніби на острівці світла. Останні носії істини та оборонці правди,перед тим, як нас остаточно поглине завіса темряви.

Після того я дуже розгнівався на Селіма—причини вже не пам’ятаю—і хотів довбонути його по щелепі, проте координація рухів була погана, і я не влучив—хоча мені здалося, що я таки попав у ціль і дуже здивувався, чому той ніяк не відреагував. У нього що, броня?—тупо подумав я. Далі виникло бажання його засудити, ніби зібрати нічний Синедріон.

Тепер усі звуки почали сприйматися значно гучнішими, і я попросив, аби інші так не шуміли (хоча насправді ми говорили не гучніше, ніж зазвичай)—щоб не почули сусіди і не висловлювали претензій.

Я ліг на ліжко і мене почало ковбаси ти—я швидко звивався і рухав стегнами, намагаючись виштовхати себе із тіла. При цьому Селім сумно констатував, що і досі відчуває себе цілком адекватним.

Я дивився на люстру із трьома лампочками в кімнаті, на стелі довкола якої я наклеїв колись зірочки. Виникло бажання покинути тіло і помчати до трьох Сонць.

Раптом постало питання: а чому сонць три? Воно ж має бути одне. І тут зробив висновок, що насправді бачу Особи Трійці, до яких жадає душа моя. (Зауважу, що інтерпретував лампочки, не як світлячків, демонів чи НЛО, а як Трійцю, що свідчить про мій геоцентризм навіть в не дуже адекватному стані).

Здалося, що я лізу по спіральній драбині (Лествиці) вгору, прошу, аби мені хтось подав руку, проте зриваюся і падаю кудись униз.

Арнольд повів мене на кухню через темний коридор. Ми  належимо пітьмі, промовив я. І почав цитувати Псалом, про те, що «навіть коли піду долиною смертної тіні, то не буду боятися злого». Саме так—ось вона, та смертна тінь.

Кухня здалася мені більшого розміру, але тільки на початку, а далі ніби почала пульсувати, ніби то весь будинок дихає, а я—в його легенях. І знову виник страх, що нас почують сусіди—цей страх переслідуватиме мене і далі, то засинаючи, то знову чіткішаючи. В руках виникла важкість.

Темне вікно, крізь яке було видно віддалені вогні, нагадувало мені Мертві Вогники, чи то якісь зірочки, чи то магічні техніки в темному астральному світі.

І тут Селіму набридло чекати і він прийняв від Арнольда іще дозу.

Мені знову «подзвонила» по імпровізованому «відео фону» Одала і покликала на зустріч, проте я не міг прийти, бо застряг на острівці світла посеред пітьми (тобто моєї квартири). Мене оточує така сама темрява, сказала вона, але я в бульбашці власного світла. Всесвіт таки чорний, промовив я, пітьма скрізь.

Селім дивився на світло, заплющував очі й концентрувався на його слідах. Далі ми почали битися з ним ніби на рівні Астралу, і я успішно відбивав всі його атаки. Потім я вхопив його за руку і потяг на себе—чомусь його правиця так мені сподобалася, що захотілося забрати її із собою в якості талісману.

Проте була одна малоприємна річ: страх сусідів (адже всі наші слова та звуки сприймалися надто гучними). Я зрозумів, що ненавиджу їх за те, що вони вганяють мене в страх і на якусь мить виникла думка повбивати їх.

Селім крутився на стільці і ніби летів у просторі, Діана слухала музику на ноуті на ліжку, а Арнольд був цілком адекватним, хоча його так само «носило».

Мені почало здаватися, що я—удав. Почав повзати по підлозі, сичати, і навіть ніби то заповзав під шафи, хоча фізично не міг би там поміститися. Обвивався довкола ніг інших, сичав і намагався їх задушити.

Потім хтось вимкнув світло, і це вивело мене назад у людську подобу. Селім почав страшним голосом говорити: у тебе за спиною антихрист! Я різко обернувся і на якусь мить здалося, що в коридорі я побачив силует із яскравими очима, проте вже за мить той щез. Селім же бачив демонів, які лізли по стелі, ніби таргани.

Селім торкнувся мого носа, промовивши: коли я це зроблю, тебе накриє. Самонавіяння поділо: я осів на долівку, став кланятися, повторюючи незрозумілу мантру: «Оре-оре-оре-оре…»

Тут зненацька мені захотілося вийти з матриці, і я кинувся до вхідних дверей, проте Арнольд зупинив мене. Матриця—це погано, заявив я, проте вона реально існує. Перед тим писав курсову на тему платонізму, і відразу виникло порівняння Архітектора Матриці з Деміургом. І знову я начитував «мантру» «Оре-оре-оре…» ніби то на безкінечних чотках, без початку і кінця, які снувалися звідкись із вічності, обплітали мою руку і знову тяглися геть.

Потім Арнольд намагався навіяти Селіму гострі відчуття через доторк. А я ніби то летів серед зірок, як колись хотів. І мені треба була тільки Слейна (істота із вищих світів, з якою я телепатично спілкувався) і Бог.

Потім я побачив Слейну перед собою і це нагадувало зустріч із давно забутим другом дитинства. Вони виглядала не так гарно, як у своєму світі, і тим не менше, подолала бар’єр між Астралом і нашим простором і тепер могла існувати тут, що подарувало мені велику радість. Я відчув себе зненацька дуже могутнім, як той Нео, коли навчився впливати на Матрицю і в мене виникла думка, що тепер я можу звільнити Україну з-під контролю темних сил.

Я вийшов на балкон і мені стало добре. Крізь вікно я ніби дивився із Матриці на темний реальний світ, з вікна віяло свіжістю і справжністю. В Матриці були свої «розриви», і це був один із них. Тут до мене підійшов Арнольд і я відчув його дуже Темним. Ми належимо обоє темній стороні, сказав я неголосно. А він повів мене назад на ліжко. В матрицю.

В цей час Селім пильно дивився на лампу і ніби накопичував із неї силу. А мені здавалося, що кухня збільшилася і має тепер високе склепіння. Руки стали важкими… і тим не менше, я відчував, що ще не переживаю пікового стану, ковзаю по поверхні, не можу зануритися в саму глибину власних відчуттів. Нічого, як сказав Арнольд, усе це ще попереду.

І знову я в кімнаті, тут темно, але в коридорі лампа. І тут я побачив Золотого Дракона: в концепції Двіппів це по суті те саме, що в Православ’ї— Фаворське Світло, коли Абсолютний Бог приходить у світ і пере ображує його. Я потягнув інших з темної кімнати до світла істини, проте вони противилися цьому, заявивши, щоб я їх не чіпав, і це мене неабияк засмутило.

Так, у цьому стані виявлялися справжні настрої, які в повсякденному житті ми так чи інакше приховуємо за ширмою: моє покликання—бачити істину і вести до неї людей, незалежно від того, під грибами я, чи ні. Просто у цих двох станах правда по-різному сприймається.

Я сів на стілець перед своїм нутом—ніби на крісло Архітектора Матриці, і втупився в екран, який став для мене, як вікно. Голова стала паморочитися і почало трохи нудити, горло шкребло, ніби я наївся волосся, і тут знову стало страшно, що я не повернуся у звичайний стан вже ніколи. Арнольд почав запевнювати мене, що це лише на 2 години і не більше. Тобі може здатися, що це довго, але насправді лише на дві години, казав він. Атож, мав рацію—це було не просто довго, а майже вічно, і я не перебільшую.

Арнольд запустив на ноуті відео з якимись дивними обрисами, я тупо дивився на те, майже не сприймаючи, а тіло вже було не моє. Я висолопив онімілий язик, і не відчував його (хоча міг спокійно ним рухати)—ніби то з губ стирчить цілком чужорідний шматок м’яса.

Моє тіло—лише оболонка. Душу виносить, проте вона ще тримається на тих самих нитках, які прив’язують її до фізичного плану.

Тоді я поплівся в клозет, сів на унітаз і здалося, що я зараз в нього провалюся. Захотілося «випустити апейрон», як ми говорили на нашому філософському факультеті.

Лампочка здавалася мені кометою з хвостом.

І от, уже після 12-ї ночі, я почав бачити Астрал. Всі наші почали набувати інших обрисів—так вони виглядають там. Скажімо, Арнольд мав здатність розділяти своє астральне тіло на кілька, і я бачив це.

Далі я вже не міг говорити все, бо настав пік. Ланцюги асоціацій розірвалися вщент, я почав переосмислювати те, що раніше здавалося очевидним. Пам’ять находила моментами, які чергувалися з тотальним забуттям, де не було жодної цілої думки.

Селім лежав поруч на дивані й хотів води, проте не міг встати і взяти її. Я сказав йому: ми маємо перейти темну пустелю, заслужити воду.

І тут я вперше зауважив, який же він величезний. Селім і раніше не відзначався струнким тілом, проте зараз виріс до небувалих розмірів. Був у білій футболці і таких же штанях, і здався мені схожим на стомленого білого ведмедя. Я почував себе зомбі, а моя квартира здалася мені повністю новою.

Напевне, саме так почуваються космічні прибульці, яких присилають у наш світ, і вони, хоч і мають інформацію про нього, але повинні в ньому орієнтуватися. Чи персонаж моєї книги, якому стерли пам’ять про все попереднє життя і досвід, залишивши тільки купу інформації в мозку про світ, а вчитися жити з нею і перетворити на «здоровий глузд» він мав сам.

Це—нагода мені перевірити сили. Що чекає мене далі? Можливо, колись я знайду спосіб покинути фізичне тіло, і то буде набагато більше потрясіння. Тому маю пройти тест у меншому масштабі.

Я спромігся згадати своє ім’я. Було страшно, але разом із тим цікаво. Я хотів, щоб це закінчилося, проте якась частинка мене була не проти лишитися в цьому стані.

Раптом Селім здивовано глянув на мене і спитав: ти що, якийсь карлик? Ні, це ти величезний, відповів я.

І тут у нього в голові щось перемкнуло і з’явилася асоціація зі смаком марганцівки, яку він пив, коли давно отруївся. І ця жахлива асоціація зіпсувала йому всі подальші відчуття.

І знову я подивився на три лампочки і подумав, що це та сама Трійця. На якусь мить я майже зрозумів, що означали слова «Во свете Твоем узрим свет». Почав тихо співати Ісусову Молитву, і мені стало дуже добре і радісно на душі.

Далі я відчув, що моє тіло невагоме. Я дивився на візерунки на своєму дивані і мені здавалося, що я лечу над поверхнею Марсу, і чітко бачу весь рельєф. Провів рукою, і ніби відчув іще чіткіше. Всі відчуття дуже загострилися, фільтр інформації впав.

Чомусь стало тривожно, що я засну і забуду вимкнути диктофон, на який я весь час коментував те, що зі мною відбувалося.

Того дня на моєму телефоні оновилася система андроїд, і тепер мені здавалося, що цей телефон—цілком новий і не мій, або що мені тільки сьогодні його подарували.

А в цей час знову прокинувся страх тих же сусідів—загроза йшла від дверей і від підлоги (бо інші стіни зовнішні). І майже фізично відчував, як виглядає небезпека, яка в нормальному стані—абстрактне поняття.

Потім я бачив щось таке цікаве, що не міг описати—хотілося вміти фотографувати свої сни.

Тіло стало, як скафандр—я кусав себе, але майже не відчував болю. Зуби ніби то гризли щось м’яке, але не мене самого.

Все, не хочу цього більше, подумав я. Проте, все колись минається, чи не так? Цією думкою я себе і заспокоїв.

Раптом я побачив, що буде зі мною, коли все скінчиться—як наступного дня я йтиму з пар сонячною дорогою у ясний день, а далі життя промчало перед очима і я чітко побачив, як мене постригають у ченці в Михайлівському монастирі—чин звершував архієпископ Агапіт.

В цей час Арнольд переконував Селіма, що світло витягує з того всі негативні емоції, і тому ніби стало легше. Потім так само зробив і зі мною, проте в моєму випадку—що Бог і Його світло позбавляє мене всякого зла. Я заспокоївся.

Напевне, я занурився в ті сфери буття, куди мало хто наважився зазирати. Коли я вставав із ліжка і йшов до кухні, то ніби вертався більш-менш у реальний світ. А потім знову приходив у кімнату і лягав, самозаглиблюючись. І так воно часто йшло по спіралі.

Селіму стало страшно, що його знудить, і він не знав, чи це погано його фіз. тілу, чи тільки уяві.

Я чомусь захотів зайти вконтакт, і координація в мене збереглася, хоча очі боліли від світла екрану. І тут я побачив, що Одала прислала мені фотку, де була в моєму підряснику, який я дав їй трохи підкоротити. Це спричинило переворот у голові, сам не знаю, чому—напевне, через повний розрив шаблону, бо ж Одала була в опозиції семінаристам, вони вічно про щось сперечалися.

Потім Селім прогнав мене на ліжко, а на ноуті показав те саме незрозуміле відео для Селіма.

Я звідкись узяв запасний ключ від дверей, і здалося, що це—втрачений ключ від раю, як у пісні дев’яностих.

Я поплентався на кухню, де сиділа Діана і дивилася аніме на своєму ноуті. Її руки були дуже холодні і я попросив покласти їх мені на чоло. Стало легше.

І тут вперше згадалася асоціація із романом С. Кінга «Ловець снів», де інопланетний організм, який не мав свого тіла, захопив тіло чоловіка, витіснивши свідомість тамтого. Сам цей прибулець, Містер Грей, рився в його пам’яті і вишукував асоціації, щоб орієнтуватися в нашому світі. Щось подібне було зі мною—я став чужинцем у власному тілі. І почав повторювати всім: почитай «Ловець снів», і збагнеш, що ми пережили. Вони цього не сприймали, а я однак їм втирав.

19 хв. запису були для мене, ніби година.

І знову я в кімнаті, а тінь від лампи на стелі—як обгоріла квітка (Неопалима купина таки згоріла). В голову било дуже багато деталей, як то відтінки кольорів чи рельєф на стінах, які в звичному стані відтинає наш фільтр. І все це тягло за собою ланцюги дивовижних асоціацій. Написане тут—лише бліда тінь того, що зі мною тоді було. То треба відчути самому.

Я—чужий у своєму тілі і ніби маніпулюю роботом—як у третій Матриці.

Страх на якийсь час заснув, стало спокійно. Ліг на ліжко, не витримуючи тиску багатьох деталей. Знову згадав образ Одали в підряснику, він ніби врізався мені в свідомість. І я побачив свій мозок зсередини, уздрів, звідки приходять мої думки. Описати цього словами не зміг, але занурився углиб себе¸ ледь не загубившись там.

Відправною точкою в моїй голові, свого роду якорем, який прив’язував мене до нормального стану був образ дороги від універу додому сонячного дня—я знав, що вже завтра йтиму цією дорогою, цілком тверезий, обдумуючи все із зацікавленням. Що все минає, і здоровий стан точно настане. Це—той «кабінет», де сидить істинний Ясенець, обороняючись від чужинця (читайте той-таки «ловець снів»).

Я знову встаю, і все йде по спіралі. Мацаю рукою диван, відчуваю рельєф, і той карбується ніби на самій поверхні мого мозку.

Я шукаю той елемент, який допоможе мені закінчити книгу, яку я пишу, але той все ще вислизає від мене. І тут Діана ввімкнула музику на ноуті—тихо, проте мені здалося, що грає ціла стереосистема. Страх прокинувся знову—ніби у фільмі «Війна Z», коли почувши музику, зомбі пробудилися і перелізли стіну, і кинулися розшарпувати всіх довкола. Так і тут—звуки приваблять сусідів із-за стіни.

На кухні (куди я знову приплентався) я почав пригадувати любу мені «піраміду буття» із філософії нео-платоніків. Дивився на світло, і задвалося, ніби я вилажу із матерії, до Перед-Сущого. Діана, чуючи мої часткові уривчасті коментарі зауважила, що їй страшно і подумати, що зараз діється у мене в голові. Так, погодився я, адже я ще й філософ. Далі мені почало видаватися, що я вже в Гіпер-Ураніумі—там, звідки, за Платоном, приходять ідеї. Здається, я навіть зміг якось побачити їх—хоча, словами це вже не передати.

Я реєструю всі відчуття—звук, світло, холод, дотик—проте вони не є частиною мене, як у звичайному стані. Моя свідомість відсторонена, я ніби споглядаю все на дисплеї комп’ютера. Напевне, так почував себе Робокоп, коли його людський мозок запхнули в механічне тіло та системи життєзабезпечення.

І знову почало даватися в знаки те, що час ніби зупинився. Саме так почувають себе ті, хто стикаються з НЛО, згідно їхніх свідчень: вони починають сприймати час цілковито інакше. І знову мені пригадалися любі серцю «Секретні матеріяли» та агент Маулдер.

Коли Арнольд повів мене в іншу кімнату, я затулив очі долонями, і мені здалося, що я зник—ніби тіло розчинилося в повітрі, а я сам літаю, як ефірний дух, проте все одно я бачив усе довкола так само чітко і не натикався на об’єкти. Ліг на ліжко, і все знову пішло по колу.

Минула перша ночі. Селім лежав поряд і стогнав, потім він сам уже не пам’ятав, що ж він побачив, бо не робив таких поетапних коментарів на диктофон. Ми тут помремо, промовив я, лежачи в темряві, і думаючи, що потрапив у небуття, як таке. Хоча раніше, чисто з філософської точки зору, я вважав, що його не існує. Потім думав, що це—антиматерія. Потім пригадав Темну зорю із власного роману «Сходження Пітьми».

І все ще мене двоє: я, який реєструє всі відчуття та вламується в накопичену раніше пам’ять, такий собі чужинець у власному тілі, та «істинний Ясенець» в образі сонячної дороги від університету додому, який знає, що ніщо не вічне і цей стан колись та скінчиться.

Якщо ви, люди добрі, думаєте, що перехід в Астрал—це пиріжки з яблуками, спробуйте спершу щось подібне, сказав тоді я, коментуючи свій стан.

В клозеті я знову розслабився, там чомусь я знаходив свою точку рівноваги. Коли спускав воду, звук пролунав гучно, ніби Ніагарський водоспад, проте дуже коротко.

І знову пригадалася фотка Одали в моєму підряснику. Я повторював її ім’я час від часу, і знову й знову бачив перед очима той її образ, який врізався в мій мозок—здавалося, на самій його поверхні виник певний рельєф цієї фотки.

Ні, я мав знову побачити її, і пішов, похитуючись, у кімнату. Концентрація зберігалася: я заліз у «контакт» і знову подивився на фотку. Це був ніби другий спалах, проте я вдивлявся у всі деталі. Одала стояла в молитовній позі, склавши на грудях руки, і нагадувала черницю, проте була з непокритою головою і було видно її розкішне світле волосся. Проте це мені щось нагадало—ніби, я вже бачив подібне колись давно, чи може навіть у минулому житті. Це—спроба загадати сон, якого ніколи не було.

Тут подав голос Селім: як довго це ще триватиме? Йому ніхто не відповів, бо для мене самого час уже не мав значення. Я почав говорити йому якісь заспокійливі слова, мовляв, уяви собі, що завтра ти вже будеш в якомусь хорошому місці, яке тобі подобається, з хорошими людьми і цілком здоровий. Через деякий час Селім побрів у клозет і сів там. Пізніше розповів, що клозет здався йому здоровенним, але сам не знає, як міг туди поміститися, зі своїми досить немалими розмірами.

Я знову лежав на ліжку і споглядав вічність. Усе, що було раніше, вранці, вдень, увечері—давно і не зі мною. Минуло дуже багато років, поки я лежав там. Наді мною крутилися зорі. Квартира стала здоровенною і чужою, ніби не моя. Селім також видавався дуже великим. Раптом прийшла загрозлива думка: я досі не розумію, чому він чи Арнольд не схоплять ножа і не застромлять його мені між ребра чи в спину? Ось, хто мій справжній ворог, дійшло до мене, а зовсім не якісь там сусіди. Стало страшно, на якусь мить захотілося грати на випередження і порішити їх двох першими, проте я відпустив цю думку і знову провалився в споглядання.

Цікаво, чи зійду я з розуму? Хоча, яка різниця… І все ж, якщо в такому стані я все ще можу думати та аналізувати щось, то я просто геній.

Знову захотілося піти на кухню, я встав із ліжка, і мені здалося, що я йду, як архієрей, в облаченні і з посохом, у свої володіння. Стоп, чому архієрей? Мене ж тільки мали руко положити в під диякона, щось тут не так… І знову думки урвалися.

За 16 хв. запису минуло кілька століть. Я почував себе старезною черепахою в космосі. Я реально був в іншому вимірі. Здається, на якусь мить побачив 4-вимірну реальність: бачу всі об’єкти такими, як вони є, але разом із тим простір позаду них, самі об’єкти не є прозорі, ніби мій погляд якимось чином може огинати їх.

Арнольд поставив на зарядку телефон, і зарядний пристрій чомусь дуже запищав на високій ноті. Від цього звуку мене пересмикнуло, почалися спазми, і він хутко витягнув вилку з розетки.

Арнольд—ніби ангел-охоронець, який зберігає повний спокій, контролює ситуацію, коли мені чи Селіму ставало погано, він допомагав нам дійти до дивану, говорив щось заспокійливе, переконував, що все минеться. Як він узагалі може себе так тримати?...

Коли Діана щось говорила своїм високим голосом, в мені знову прокидався страх сусідів.

Якби я записував усі свої думки, то вийшов би довжелезний сувій, з якого можна було б написати тисячі книг.

Арнольд переклав мене на матрац на підлозі. Коли я не ворушився, було добре, свідомість на якийсь час приходила до нормального стану. Єдиний неприємний факт—відчуття того, ніби я наковтався власного волосся.

Я знову побачив вічність. Зрозумів, що назавжди залишуся в такому стані, не повернуся назад «потім»--бо майбутнього немає, як такого.

Коли провів рукою по обличчю, то майже нічого не відчув—ніби мацав цілковито чужий об’єкт, торкався рельєфної скульптури. Пригадав інше оповідання Кінга: «Я—двері». Там схожим чином інопланетний розум вселився в чоловіка і час від часу дивився його очима. І тоді  чоловік-носій бачив довколишню дійсність так, як прибулець—приміром, дивлячись на свого друга він не бачив дорогу людину, а тільки огидний шматок м’яса, яким є наше тіло. Так і я: коли глянув у дзеркало, то побачив не себе, а просто тіло.

Я попросив Арнольда подати мені чотки, він знайшов їх на столі, і вони здалися мені здоровенними і дивними—але ж ні, це таки моя вервиця, іншої я не маю.

І тут я подивився на Діану і зрозумів раптом, що саме вона таїть у собі небезпеку і загрозу. Щось із нею було не так, ніби вона сама була не з цього світу, або її контролювала чужорідна сутність. Вона була схожа на бомбу з детонатором, на вогонь, на коктейль Молотова, які я допомагав готувати на Майдані…

Так, це був екстаз, але це було не від Бога. Я просто побачив реальність під іншим кутом, тільки й того. Це не було пекло, але і не Фаворське світло. Звісно, я не очікував духовного прориву, який не може бути досягнутий штучними засобами, і тепер просто констатував це.

Здається, що мій завтрашній день уже був. Що це—як сон. А потім я побачив себе у центрі Всесвіту.

Раптом мені пригадався відомий греко-католицький екзорцист та старець Василь Вороновський. Дуже захотілося побачити його, здалося, що він зможе допомогти, проте потім пригадав, що цей отець уже впокоївся.

Я відчув себе ув’язненим у фортеці, ніби стіни моєї квартири—мури, а єдині ворота наглухо заблоковані. При цьому фортеця дуже велика: щоб пройти від кімнати до кухні, я мав прошкандибати 50 кілометрів.

Я почувався, як відірваний листок, який потроху в’яне. Зрозумів, що відпадаю від енергетичної єдності, зайшов надто далеко, треба якось повертатися. Все таки, наркотики—річ протиприродна. І тут же захотілося навчитися вводити себе в такий стан власним зусиллям волі, без усяких стимуляторів—отоді це було б досягнення.

Напевне, так почувалися джедаї, які переходили на темний бік Сили.

Почав бачити багато реальностей одночасно—всі ті варіанти, про які говорив Х’ю Еверетт. А коли спробував затримати дихання (на кілька секунд) то через спотворення сприйняття часу здалося, що я зумів пробути у вакуумі.

У мене почали холонути пальці ніг, і я зрозумів, що це схоже на анестезію.

Я збагнув сенс 54-го псалма: «серце стривожилося в мені, страх і трепет напали на мене, і мене покрила пітьма, і я сказав: хто дав би мені крила, як у голуба, щоб я полетів і спочив?».

Я вийшов на кухню, і по дорозі почав пригадувати і виконувати комплекс рухів ката, які я вчив, коли займався карате.

На кухні на табуретці сидів Селім і тримався за голову. Все ще неприродно великий. Я сів поряд і тут мені здалося, що наше випробування добігає кінця: відчув себе трішки легше. Треба було тільки подолати останній рубіж.

Селім сказав, що його спогади схожі на клініку. Пригадав наркоманку з «Битви екстрасенсів», яка 10 років сиділа на героїні. Проте якісь частини його мозку почало відпускати.

Я почав тихо говорити Арнольду, що Діана—бомба з детонатором і дуже загрозлива. Тоді здається, відповів той. Просто вона неординарна, а я—єдиний, хто її розуміє.

Я випив води і мені здалося, що відчув потік окремих бульбашок. Почав утішати Селіма: мовляв, уже скоро все скінчиться. В мене квадратна голова, сказав той.

А в мене—як чілігон, відповів я. Колись один американський фізик і філософ закинув мені, що я не зможу уявити чілігон, багатокутник на 1000 сторін. Я пробував його візуалізувати, проте так і не вийшло. А тут зрозумів, що реально можу це зробити, проте збився з думки.

Усе це нагадувало мені страшний психологічний трилер, навіть не знаю, з чим його порівняти. Проте студентський квиток Одали (і відео фон за сумісництвом) весь час був моїм талісманом.

Потім я і Селім вернулися в кімнату, почали почуватися трохи краще і стали лягати спати. Я тихо спитав у Діани, ким та була в минулому житті. Хижою жовтою ящіркою, відповіла та і облизнулася. І в її очах я тоді уздрів відблиск рептилії…

Я ліг на свій матрац і зрозумів, що мене відпускає. Було близько третьої ночі. Я повертався всередину космічного яйця—назад до здорового глузду, стереотипів, упереджень, шаблонів і табличок.

Якийсь час я віддалено сприймав усі звуки—скажімо, коли в Арнольда впав з рук телефон і вдарився об підлогу, мені здалося, що цеглина проламала мій череп. Проте врешті я поволі заспокоївся і заснув.