Одна зимова ніч на залізниці

Троє з нас прийшли на самий край засніженої платформи, залишаючи в білому килимі рядки слідів по кісточки завглибшки. Повітря морозне, небо затягнуте хмарами, не блимають на ньому зорі, не сяє Місяць. Один-єдиний ліхтар платформи, і той погас. Ми орієнтуємося на віддалені вогники наступної станції та світельця вулиці неподалік—сині й холодні, як ця ніч та її моторошна обстановка.

На це місце я вже не раз приходив—влітку, восени, вдень та по вечорах, тут усамітнювався, спілкувався з невидимим світом, молився, обмірковував життєві події. Тут стояв я тілом, доки під другим небом над хмарами молився за Богоспасаєму столицю. Пам’ятне місце, нічого не скажеш, хоч бери та й обеліск став. Люблю це місце—безлюдна платформа, дві колії, неподалік міст із автострадою, з протилежного боку—стіна дрімучого лісу, що вночі дихає холодом, а вдень привітний. Сьогодні, цієї холодної ночі посеред зими тут знову відбудеться щось містичне. Для простого зору—це просто ще одна здибанка, проте лиш за тоненькою завісою нашої коливальної частоти розгорнеться таке, від чого волосся стане дибки, а по спині побіжать не те що мурашки, а ціла зграя термітів.

Мені, чесно кажучи (а в таких випадках чесність із собою дуже навіть важлива, бо в час контакту з Потойбіччям всі маски летять геть) не дуже спокійно, проте усвідомлення правиці Творця та Батька Небесного підбадьорює. Так, Він зі мною, бо чинимо ми діло, угодне Йому.

Ештейзенс в Єдиного, ясна річ, вірить, проте тісних стосунків із Ним будувати не поспішає. Йому твердість ніг додає його самовпевненість. Що ж, до певної міри він має на неї право, але серце підказує, що одного дня вона стане причиною його загибелі, або принаймні довгого й болючого падіння.

Мімінія із нас найбільш розгублена і настрашена, нервово зиркає то на мене, то на мого супутника, очікуючи, що ж вирине на її долю з темного майбутнього. В кишені гарної дублянки її пальці стискають заповітний папірець—той самий, який наробив стільки клопоту. Через мої увінчані двома кільцями пальці снується змійкою вервиця, а в долоні Ештейзенса димить цигарка—йому на все байдуже, і не таких, мовляв, перемагали. Хоча зараз все таки погляд його очей зосереджений і він пробує вгадати з чим же все таки доведеться зіткнутися.

Ось доходимо до краю платформи і якусь хвилину стоїмо в мовчанні. Я здіймаю погляд до хмарного неба, звідки прийде поміч моя («поміч моя від Господа, який сотворив небо і землю»), Ештейзенс дивиться вперед, докурюючи свою самокрутку, а Мімінія все ще зиркає по-черзі на нас. Що ж, нехай постоїть, дамо їй іще трохи часу поспілкуватися над усіма своїми дурницями. Це буде мить, коли дівча має усвідомити: до магії треба ставитися дуже серйозно. Проникливий мусить відкинути себе, досягти чистоти помислів, інакше буде біда. Оцього вона і має навчитися в першу чергу. А помиляємося ми всі, це не страшно,що ми їй помагаємо згладити наслідки. Побратим-Візард на те й існує, щоби підставити плече у скрутний час.

«Отже, що я маю робити?»--нервово запитує Мімінія, коли ми вже другу хвилину стоїмо в мовчанні.

«Ліпше сказати, що ми робитимемо»--відповідає Ештейзенс з легенькою усмішкою.—«Такі штуки анульовувати, це, знаєш, не лопатою махати»

«Ми розірвемо зв’язки»--говорю я, далі зорячи в небеса і відпускаючи будь-який страх і переживання, наповнюючи себе вірою і безмежною впевненістю.—«Але для цього потрібна і твоя власна вільна воля: ти маєш покаятися»

«Я ще в житті не каялася по-справжньому»--каже дівчина. Зараз вона переступає з ноги на ногу, ніби школярка, що попалася на шкоді. Вже і сліду немає від її самовпевненості, яку випромінювали ці очі зовсім недавно, коли юна учениця-чаклунка ставила свій підпис внизу аркуша. Простого канцелярського білого аркуша, який стає або спасительною звісткою, або смертним вироком—залежно від того, чим ти його наповниш. Як склянка, куди поміщається джерельна вода чи отрута. Або інколи все відразу.

«Тоді саме час»--промовляє Ештейзенс, кидаючи недопалок у сніг. Хмарка чадного димку швидко розвіюється в морозному повітрі. Так само щезне і підступ бісівський.

Я кладу руку на голову Мімінії.

«Покайся»--тихо говорю їй.—«Пошкодуй про те, що ти вчинила. Ми—духовні істоти, ніщо не може знищити нашої свободи… окрім нас самих. Ти віддалася їм в рабство—так само, як багато тисячоліть тому ця планета потрапила під владу зла. Але ти, на відміну від нинішнього людства, маєш шанс звільнитися, якщо скеруєш ту саму свободу проти ворогів. Покаянням виправляєш помилку, яку зробила, і рухаєшся далі з новими силами»

Вона заплющує очі. На юному обличчі видно всі переживання та поневіряння, як біси не бажають відпускати її, як збурюють незрілу душу сумнівами та ваганнями, подібно тому, як потоки осіннього вітру женуть упале сухе листя. Але нічого не вдієш: вона сама мусить відректися від тих, кому віддалася, і лише тоді ми зробимо свій хід.

Ми мусимо завжди діяти в межах космічного балансу.

А скільки разів ми з Ештейзенсом її попереджали! Як багато говорили: не стрибай вище голови, не загравай із тим, що не можеш осилити. Але ж ні, тяга до максималізму взяла гору і одного разу Мімінія, сидячи на підвіконні дванадцятого поверху в ніч повного місяця й попиваючи трав’яний чай склала умови договору. Ім’я вона уточнювати не стала (ще одна дурість), викликавши навмання «когось чимдужчого» і написала сім чи десять пунктів. Деякі з них були вартими уваги: телекінез, ясне бачення, а інші—зовсім дитячими: як то міцне худорляве тіло і популярність серед протилежної статі.

Коли про це почув Ештейзенс, то лише флегматично похитав головою, зітхнувши «дурепа», закурив чергову цигарку. Я прореагував бурхливіше. Вже сам мій вираз обличчя змусив Мімінію збагнути, що треба було нас слухати з першого разу.

Звісно, я трохи передав куті меду і все окреслив у чорних барвах—мовляв, вона розчарувала мене до глибини душі, і той, хто промінює священе мистецтво Світлотіні на скору вигоду не повинен називатися Візардом… Словом так, заявив я їй тоді. Тобі тепер ніхто не допоможе. Знаєш, чому не варто зв’язуватися з істотами, яких не знаєш? Бо багато з них набагато древніші та розумніші за нас, а тому часто ми пізнаємо їх рівно настільки, як вони самі дозволяють. І кожен «договір» із ними—гра в одні ворота. Вони забирають все, а тебе залишають довіку рабом. І ніхто тобі не допоможе, сказав я тоді переляканій дівчині. Ти сама зробила свій вибір—як населення Землі дев’ять тисячоліть тому.

Спершу Мімінія образилася—як не як, молода ще, недосвідчена, а почуття гордині кожному більш чи менше властиве. Вона заявила, що сама розбереться, як їй жити і де шукати істину, а мої вузькі догматичні погляди їй не цікаві.

Ештейзенс тоді поплескав мене по плечу і заспокійливо махнув рукою: мовляв, нехай живе, як хоче. Сама іще повернеться.

Мімінію почали мучити дивні сни та невиразне почуття тривоги. Спершу вона це ігнорувала, не звертала уваги, аж раптом однієї ночі все змінилося.

Якось Мімінія ввечері перед сном пішла до ванної кімнати де, як завжди, вмилася, почистила зуби і намазала обличчя зволожуючим кремом. Після цього дівчина вже збиралася йти до ліжка, коли раптом зрозуміла, що двері не відчиняються.

Мімінія здивувалася, адже вона, начебто, не замикала їх. ЇЇ палець ліг на заклацку, проте вона була відкритою. Здивована, вона іще раз потягнула двері на себе і… вони відчинилися.

Те, що Мімінія побачила ззовні змусило кров в її жилах похолонути, а волосся заворушитися. Навіть я, зрілий маг, який набачився в житті вже немало, був шокований слухаючи згодом її історію.

Вона стояла на порозі ванної і дивилася в чорнющу непроглядну темряву, густішу за ніч у лісі, концентрованішу за смолу. Кудись подівся звичний коридорчик її квартири на дванадцятому поверсі, освітлений м’яким ряхтінням торшерів із Франції та обклеєний шпалерами ніжного кремового кольору. Була тільки безодня, провалля у всі боки. І в цій задушливій пітьмі щось рухалося.

Розрізнити його обриси було практично неможливо, Мімінія лише встигла збагнути, що воно тягнеться до неї. Руки миттю змокріли, серце закалатало, як поршень електростанції, коліна затремтіли. Дуже хотілося закричати, але вереск застряг у здушеному горлі. Майже інстинктивно, не думаючи, що робить (дар розмірковувати кудись відлетів), вона різко хряснула дверима і для певності навалилася на них, підперши власним тілом.

Ззовні почувся тихий доторк—от ніби на двері легенько натиснули, перевіряючи, замкнені вони, чи ні. А далі—ніби дитячі нігті почали пошкрябувати дерев’яну поверхню ззовні—вогору-вниз, вгору-вниз…

Мімінія вже не тямила себе, не пам’ятала навіть, чи встояла на ногах, чи впала на обм’яклі коліна. Ванна попливла перед її очима. Відчували коли-небудь, як смакує страх? От в такій ситуації, коли вам доведеться мати справу з магією в реальному світі, коли вона сама прийде до вас, а натомість даний Богом ангел-рятівник полетить на перекур (його теж, знаєте, можна дістати, якщо багато разів поспіль робите ту саму дурницю, від якої вже втомливо стає вас відтягувати за астральний хвіст; він же не Бог і терпіння його не безмежне). Так от, коли таке відбудеться, ви неодмінно збагнете, що страх має запах, смак, звучання та зриму форму. Це—не просто емоція чи реакція організму на небезпеку. Страх приходить, хапає вас за горло, лізе у вуха, рот, ніс та очі, проникає в судини, лімфатичні вузли і гормональну систему, змішується з вашою кров’ю, стукає в ядро кожнісінької клітини…

Мімінія весь цей час витріщалася на лампочку над головою—старий плафон, який чомусь так і не поміняли під час євроремонту. І зараз це маленьке джерело світла стало її останньою надією. Осяяний ним п’ятачок ванни був останньою лінією оборони. Ще ніколи в житті не здавалася ця підсобна кімната їй таким чудовим і райським місцем. Так, тут вона в безпеці, тут можна нічого не боятися.

Аж раптом, світло почало мерехтіти. Воно потьмяніло, блимнуло кілька разів…

Зараз погасне, встигла подумати Мімінія.

Потім вона знепритомніла.

Не знаю, що її врятувало—чи безмежна любов небесного Отця, який до кінця не відвернувся від неї, чи захисний енергетичний алгоритм, яким її все ж забезпечив Ештейзенс. В кожнім разі, темрява в останню мить відступила, а батьки знайшли свою доньку непритомною біля умивальника.

Коли дівчину привели до тями і вона змогла більш-менш зв’язно говорити (батькам та медикам, які тут-таки приїхали за викликом вона наплела щось про запаморочення і страшний сон), вона подзвонила мені і крізь сльози благала приїхати. Ештейзенсу, як завжди, було ліньки, а я, попри пізню годину, помолився, позичив у сусіда п’ятдесятку на таксі і попхався через усе місто із західного боку на східний. На сходах ми просиділи з Мімнією до середини ночі, вона ридала і клялася, що ніколи більше з демонами справи не матиме, благаючи щось зробити.

Ясна річ, ніякої суперсили, глибоких знань, грошей чи міцного тіла вони їй не дали—причому, цілком легітимно. Попереджав же я, що ми надто мало про них знаємо. Було декілька нюансів, які дозволили негідникам обійти договір, зігравши на неосвіченості нещасної дівчинки. А от повернути таку дію назад буде дуже непросто.

Я обгородив Мімінію кількома потужними кордонами і, пообіцявши щось придумати, поїхав додому.

Гадати довелося, дякувати Богу, не дуже довго, Ештейзенс, завдяки вродженим аналітичним здібностям, хутко відшукав можливе рішення. Ми призначили Мімінії зустріч на нашому районі цього зимового вечора.

І тепер прийшли на улюблене місце—стару залізничну платформу. Тут нікого немає, уваги привертати не будемо, ліс поруч може поглинути значну кількість енергетичного викиду, якщо такий станеться, та і психологічно працювати легше в тому місці, яке тобі подобається.

І тепер нещасна дівчина, яка вже сповна покарана за свою гординю й бездумність (Ештейзенс пропонував придумати для неї іще якесь митарство, проте я переконав його проявити більше милосердя) намагається видушити з себе покаяння. Повернути свою свободу проти тих, кому так необачно довірилася. Забрати свій духовний вінець у тих, хто ним скористався.

«Я шкодую…»--шепоче Мімінія.—«Краще б я цього не робила. Я каюся перед Всесвітом, його жителями, перед балансом і перед Творцем»

«Тоді нехай Творець милосердний простить тобі всі прогрішення твої—свідомі та несвідомі»--урочисто промовляю я, скеровуючи молитву до небес.

Він почує, я певний цього. Він приймає всяку добру волю і покаяння.

Ештейзенс нетерпляче клацає пальцями: мовляв, давайте перейдемо до практичної частини питання. Міміня розуміє його і швидко дістає з кишені той самий аркуш, списаний дрібненьким почерком із обох боків та прикрашений кривавою печаткою внизу.

«Так що: я знищую договір, ти—зв’язки?»--запитує мій товариш. Я мовчки киваю.

Ештейзенс дістає запальничку і підпалює папір в кількох місцях.

Цілком очікувано, нормально горіти той не хоче. Краєчки закурилися, трішки почорніли, а далі вогник гасне, навіть не підібравшись до полів тексту.

Ясно. Так і мало бути, і я був би сам здивований, якби чогось подібного не сталося. Мімінія вже сама намагалася палити  той триклятий договір, але так само нічого не вийшло. Натомість в повітрі тоді з’явився огидний запах мерзлятини, який не проходив кілька годин.

Ми, двоє бувалих Візардів, повільно виходимо в Астрал. Матеріяльний світ залишається позаду, образи речей потроху міняються. Тепер аркуш із договором легенько світиться тьмяно-зеленим кольором, ніби гниючий пеньок. Ясна річ, вогонь його не бере.

А потім із руки Ештейзенса злітають дві чорні кульки і сідають на папірець, який тут-таки охоплює темний вогонь. Аркушик починає зморщуватися, тріскатися, рядочки із маленьких букв згоряють і з них починають струменіти потоки чорної рідини.

Миттєво повітря наповнює вереск, крик і дикі звуки, які, однак не можна було б почути звичним людським вухом. Звісно, у всіх світах на різних рівнях можна було б відчути ту какофонію, яка зараз закручується на цій залізниці—собаки почали б люто гавкати, діти—плакати, а старі зі слабким серцем могли б цього і не пережити.

Пекельний оркестр згущується, наповнюючись новими гравцями—істоти сунуть на нас, явно не бажаючи відпускати свою жертву. Піднімається вітер, проте договір іще не знищений до кінця—магія крови це вам не жарти, тут не можна просто відмотати назад події чи перервати зв’язки, треба залучати сили куди давніші й могутніші.

На мить я вловлюю в довколишньому просторі відблиски потойбічних світів—темне небо, яке час від часу прошивають криваво-червоні блискавиці. Здіймаю вгору руку, на моїй долоні спалахує хрест, після чого небом проходить яскраво-синя смуга, подібна на потужну електричну дугу, яка спопеляє всіх тварюк, які потрапляють у зону досяжності. Далі на нас опускається мерехтливий купол і настає тиша. На якийсь час ми відгороджені.

Міміня так само відчуває все довкола, проте її візуалізація не так розвинута—дівчина сприймає лише форми та невиразні силуети. Ештейзенс вдруге торкається паперу запальничкою і цього разу він уже горить, як належить.

«Отак от»--усміхається він.—«Техніка хаосу. Тотальна деструкція, проти неї ніщо не встоїться»

«Перемога?»--з надією в голосі запитує Мімінія.

«Саме так»--киває він.—«Нехай тільки догорить, а тоді розвіємо попіл, остаточно уриваючи всі зв’язки»

«Народ»--напружено промовляю я.—«Не хочу уривати вашого переможного запалу, але якщо ми не встигнемо закінчити до того, як он той потяг досягне нашої платформи, буде дуже кепсько»

І справді, віддалік мерехтить потужний прожектор електрички, яка швидко наближається до нас, вивернувши із-за закруту. Вдень через запилюжене повітря розрізнити потяги на такій відстані важко, проте вночі світло їхніх потужних фар пронизує пітьму на кілометр уперед. Здається, просто черговий поїзд, які постійно тут їздять—приміські, далекі пасажирські, вантажні, обслуговуючі… Проте цей має одну особливість.

«Ти ще сказати не встиг, а я вже побачив»--гордовито, як завжди, заявляє Ештейзенс, обертаючись до джерела світла, яке швидко наближається. Ми обоє дивимося на яскравий вогник, який суне на нас, ніби кульова блискавка.

Якщо зорити на нього через Астрал то видно, що це далеко не проста електричка. Вона охоплена яскраво-червоним вогнем, а всередині, в кожному палаючому вагоні снують височенні туманні постаті, дуже злі й спраглі крові.

Оце так. По нас прямує спецназ. Дуже добре підготовлена група захоплення.

Електричка наближається. До початку платформи залишається зовсім близько.

Аркуш іще не догорів. Його астральне зеленкувате мерехтіння вже майже згасло, проте іще декілька рядків літер жевріють ядучим кольором в той час, як темне полум’я знищує їх. Намагаюся прискорити процес, переписуючи інформаційний код довколишніх енергетичних полів (в цьому я вже неабияк досвідчений) та розриваючи решту зв’язків.

Уже добре чути завивання охолоджувальних вентиляторів електрички, гул двигуна, стукіт коліс об місця сполучення рейок.

Іще трішечки…

Потяг дає протяжний свисток. Ніби бойовий ріжок перед прибуттям військ на герць.

Я та Ештейзенс готові відбиватися. Проти нас виступить могутній суперник, з такими ми мали справу лише декілька разів у житті, вони точно будуть мати вплив на фізичну реальність, але це так само з поміччю Божою можна пережити.

О Найвищий, допоможи нам…

Останні клапті такого могутнього, скріпленого кров’ю договору, обертаються на попіл. Подув вітерцю відносить його геть. Кілька останніх зелених іскор і видиво розвіюється, як дим.

«Покаяння принесено! Зв’язки розірвано! Баланс відновлено! Всі повертайтеся у ваш простір і час!»--гучним голосом вигукую я, здіймаючи руку.

Електричка проїздить повз нас—звичайний собі приміський потяг, ні сліду демонів чи багряного полум’я. Вагони з темними вікнами поволі сунуться на південь, найімовірніше, прямуючи в депо, розташоване на кілька кілометрів далі.

«Хууух»--важко видихає Ештейзенс, тягнучись у кишеню по чергову цигарку.—«Іще б трохи, і…»--він багатозначно проводить пальцем по горлу.

Слава Тобі, Отче небесний, думаю я, зводячи вдячний погляд до небес. Ти, який нам даєш велику силу, проте ніколи не залишаєш навіть тоді, коли ми спотикаємося, не даєш нам упасти надто сильно. І тільки наша гординя може спонукати постійно вириватися із Твоїх люблячих обіймів.

«Я перед вами довіку в боргу»--тремтячим голосом промовляє Мімінія.

«Думаю, ми знайдемо спосіб розрахуватися»--весело каже мій товариш.

«Гаразд, ходімо»--мовлю я.—«Нема чого тут залишатися»

«Атож, я змерзла»--підтакує дівчина.—«Може, чогось зігріваючого?»

«Як варіант. Ти йдеш?»--запитує в мене Ештейзенс.

«Так, я вас зараз дожену»

Мої ноги також уже досить змерзли, проте я витрачаю іще декілька хвилин на те, щоби вдихнути нічого морозного повітря і подякувати Найвищому за ще одну невеличку перемогу.

«Все підпорядковується закону балансу»--неголосно промовляю я сам собі, дивлячись на віддалені червоні вогники тої самої електрички, яка швидко віддаляється колією в південному напрямі.—«Але навіть він є наслідком нашої первинної свободи, хіба не так?»

Вогники щезають за поворотом, а я засовую руки глибше в кишені теплого пальта і вирушаю вслід за своїми друзями.

11.09.15 р. Б.

Яррос фон Ясенець, Магістр Богоспасаємого Стольного града Києва.