Міст.

Присвячую своїй матері та духовній сестрі—двом найкращим жінкам мого життя…

З кожним моїм кроком небо темнішало, а сніжинки так само падали з небес й осідали на всіх поверхнях. Під побитими утепленими чорними черевиками із залізною підкладкою рипів сніг, нога по щиколотку провалювалася в густу пухнасту сіру масу, від чого йти було все важче. Я ступав уперед, зціпивши зуби, розпушуючи той білий пісок і торуючи шлях далі. Однак не було іншого виходу: якщо сядеш, то цілком імовірно скоро замерзнеш, а коли йдеш, як би важко це не було, принаймні лишаєшся живим.

Поміж пальцями в товстій рукавиці я перебирав намистини розарію, сині потріскані губи безгучно повторювали «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного…», пара зміїлася з рота в темне небо. Інших слів не треба було говорити, та й узагалі інколи було ліпше прибрати з голови мову, а разом із нею й думки, адже щойно вони приходили, ставало страшно і скорботно. Брала тривога й жах рвав душу, а якщо відкинути все і монотонно повторювати цю коротку молитву, можна було ще хоч якось залишатися при глузді.

Плечі стискали лямки великого рюкзака, який я тягнув на спині, ледве ногами ворушачи. Там були скромні залишки того, що колись називалося великою цивілізацією: та її найпотрібніша частина, яку треба було використати для виживання, аби забезпечити грішне тіло від передчасного розпаду й пробути в цьому тлінному світі ще хоча б трохи довше. Звісно здавалося б не було особливої потреби більше чіплятися за цей стан, а надто тепер, коли все зсунулося, спершу накренившись, ніби Пізанська Вежа, а потім і зовсім уже провалившись всередину себе… Але перед лицем цієї чорної вирви як ніколи хотілося жити. В перші дні великого коляпсу, доки все ще не остаточно померло, випустивши дух, ліхтарі на вулицях іще світилися, даючи нам зрозуміти, що не все ще втрачено.

Тепер вони стояли темні й безживні, а проте відчуття можливого загоризонтного щастя, яке вони довгі роки вселяли в нас своїм електричним сяйвом усе ще збереглося в душі. Світло нікуди не дівається: воно було в лямпочці, потім розсіялось, і зараз чекає на нас десь за обрієм. Треба просто трішки піднатужитися й добутися до нього. Надто довго спочивали й грілися ми під готовою лямпою, а, як відомо, за все треба платити. От настав наш час тягтися до того світла, як рослина, що для цього часто пробивається через непіддатливий твердий ґрунт чи навіть асфальт.

За мною з останніх сил ступала Елва. Вона йшла моїми слідами, які я проробляв в товстому сніговому покрові, тож їй було трохи легше, але на її обличчі відображалася крайня втома і виснаження. Обличчя було блідим, губи, певне, як і в мене, синіми, під колись іскристими зеленими очима темніли кола. На чорноволосу голову була натягнута широка шапка, яка хоч трохи захищала від холоду, шию моя супутниця обмотала двома шарфами, далі була куртка, під нею—кілька светрів… За спиною вона так само тягла рюкзака, хоча легшого за мій.

Звісно, при мінус двадцяти п’яти нашукалися ми досить сильно, аби не змерзнути по дорозі, і це облачення досить сповільнювало. У мене, окрім важких чобіт та трьох одягнутих один на інший джемперів була важка шинель, застібнута на всі ґудзики й підперезана широким шкіряним паском, та вушанка на голові. Загалом, було не холодно, якщо тільки не стояти на місці.

Я міг іти ще далі, але бачив, що Елва вже тягне ноги з останніх сил. І не дивно: ми вже досить немало пройшли за цей день, а вона не була такою тренованою, як я… Хоча, для чесности сказати, я ніколи не був особливо витривалим. Як не дивно, такий хирлявий хлопчина, як я, лишився живий, а ті, хто значно ліпше дали б собі раду в такій ситуації відійшли в шеол. Це додало мені певности в тому, що все таки я не такий уже й безпорадний і непридатний до життя, як мені намагалися втерти усе моє життя. Тепер у мене була ще одна місія: не тільки вижити самому, але й витягти Елву з цього жаху.

Вона нічого не говорила і так само шепотіла молитву. Я підбадьорливо всміхнувся їй потрісканими губами. Вона просто прекрасно трималася, зважаючи на весь трагізм ситуації. Далеко понад замерзлою рікою стриміли в темне захмарене небо шпилі готичних соборів, які ми лишили позаду—сьогодні наш шлях почався звідти, ми мусили перейти схили, а потім довго крокувати спорожнілою і спустошеною промзоною. Не дивно, що вона так стомилася: а нашій дорозі ще кінця-краю не видно. Маємо, окрім цього, іще два, ну максимум три дні, щоб добутися до аеропорту. Не зробимо цього—і навряд чи ще надовго насолоджуватимемося життям.

«Як ти?»--запитав я Елву.

«Жива»--відповіла вона тихим голосом.—«Знаєш… Мені здається, що я чую шум машин, які, ніби в старі часи, їдуть цим мостом»

«Певне, так і є»--кивнув я.—«Час від часу я також щось таке вчуваю, інколи навіть бачу відблиски їх фар. Минуле нікуди не діваються, всі події нашаровуються, і ми можемо бачити їх так само, ніби все ще відбувається»

«Я хочу…»--вона затнулася.

«Повернутися? Так, я також… Але нема сенсу жити минулим: ці події все одно настали б, рано чи пізно. Катастрофа була неминуча, що й не дивно, зважаючи на поведінку людей. Нам Бог подарував другий шанс, тож використаймо його!»

«Так, ти правий»--кивнула та.—«Вибач»

«Та ну, що ти… Якщо хочеш, давай перепочинемо»

Елва кивнула, вдячно дивлячись на мене. Я трохи розчистив сніг і ми сіла на холодну латку мерзлого асфальту під ним.

Сніжинки так само падали на нас, а присмерк ставав густішим. Вітру не було і це вже дуже радувало: інакше йти було б куди важче. Я дав Елві хлібець—один із небагатьох у запасах—і собі взяв також.

«Чаю б зараз…»--пробурмотіла вона, давлячись сухим хлібом.

«Нічого, буде»--заспокоїв я.—«От добудемося сьогодні до складу, і все там знайдемо»

«Ти певен, що той склад є?»--із сумнівом запитала вона.

«Має бути»--кивнув я.—«Моя мапа—джерело надійне, там позначені подібні пункти. Він—побіля великого супермаркету. Його вже певне розграбували до решти, але про цей склад ніхто не знає, тож там ми все необхідне знайдемо. Якщо навіть туди хтось і навідався, то таких точно було не багато і ми суттєвих конкурентів там не стрінемо»

Елва кивнула і щільніше притиснулася до мене. Бідна дівчина, що не мала навіть тих кількох прощальних миттєвостей зі своїми рідними, які були в мене. Коли розпочалася катастрофа, я затяг її глибоко під землю, на станцію метра поруч з нашими будинками, де ми пересиділи першу хвилю.

Усе це грянуло досить несподівано, хоча перші попередження були вже давно. Старі скрижалі Нострадамуса та Кобальта, біблійні пророцтва та інші свідчення, до яких так мало хто ставився серйозно. Це був голос волаючого в пустелі. Нещодавно, однак, я отримав неспростовні свідчення скорої катастрофи. Чи знала про те владна верхівка—невідомо, якщо й так, то вони геть усе проігнорували, або нічого не повідомили, заховавшись самі у глибоких бункерах. Із простих людей вціліти пощастило небагатьом.

Тепер нас оточувала засніжена руїна. Зима видалася дуже морозною, і до того ж іще всі міські системи майже відразу вийшли з ладу, залишивши все геть без тепла, яке раніше випромінювали. Ріка під мостом замерзла, усе вкривав густий шар снігу, через який малося продиратися, а це неабияк ускладнювало завдання. Часто на дорогах були ще густі купи звалених машин, шматки зруйнованих будинків та інші сліди звірства, яке проявляли люди одні щодо одних, коли почалася перша хвиля. Вона тривала недовго—скоро всі або загинули, або зсунулися з глузду й обернулися на апатичних зомбі, які ходили туди-сюди з виряченими очима, натикалися на стіни і стовпи, а потім падали і все одно помирали. Майже вся інфраструктура вийшла з ладу, розплавилися сердечники трансформаторів (щоправда, не всіх), електрики майже ніде не було. У мене був динамічний ліхтарик, і цим обмежувався наш набір електроніки.

Але надія ще була, хоча з кожною миттю робилася все примарнішою.

«Гаразд»--промовив я.—«Пішли»

Елва глянула на мене і її погляд промовив без слів: «Невже ти не бачиш, що я не можу?..»

«Ти можеш»--підбадьорливо кивнув я.—«З Божою поміччю ми все можемо. Чомусь же ми лишилися живі, це вже щось та значить. Підводься, давай. Спатимемо сьогодні в теплі і добре повечеряємо»

«Ти певен?..»

«Не бійся. Тільки віруй»

Ми помолилися, а тоді спроквола рушили далі. Я йшов перший, ніби екскаватор розчищаючи сніг й Елві було трохи простіше. Я відчував, що вона вже на грані. Скорбота й страх накопичилися в ній, готові розірвати із середини. А я не міг її втратити. Не зараз.

Мені й самому було страшно—до мокрих штанів, якщо чесно. Я не був певен ні в чому—виживати я не вмів, був у дезорієнтації, не мав підготовки. Єдина надія—Бог і свої мрії. Події в житті ніколи не ставалися випадково: якщо ми вижили, то це вже виділяло нас із загального потоку, який лежав у порохні. І з Елвою ми пов’язані тепер ще нерозривніше. Раніше ми спілкувалися досить тісно, фактично, від самого дитинства, але я ніколи й подумати не міг би, що розділю з нею можливо останню подорож у своєму житті.

Хоча, певне ліпше з нею, ніж з тими, кого я раніше вважав друзями. Коли все було спокійно, вони видавалися хлопцями непоганими, ми багато пережили разом і рідко сварилися, завжди допомагали одні одним, ніколи не покидали іншого в біді і гуртувалися разом, аби протистояти проблемам та викликам, які кидав нам, молодим, тодішній світ. Я був у кількох подобах одночасно: порядного сина інтелігентних батьків і хорошого студента, темного гота й похмурого інтелектуала, побратима для членів нашого неформального товариства й хорошого друга для Елви. Іншого життя тоді не було і все це цілком подобалося.

Я ніби й вірив у те, що на 2012-й рік провіщають катастрофу, і деякий час ставився до цього дуже навіть серйозно. Я морально готував себе до того, що стану самітником-сталкером, як у численних пост-апокаліптичних фільмах і романах, якими я так зачитувався, але що ближче підступала обіцяна дата, то більше розчаровувався—світ був таким самим понурим і повним сміття, як і раніше. Кілька разів, після чергового потрясіння в університеті чи на тусовці я міг, гнівно кинувши порожню пивну пляшку об стіну, заволати на всю вулицю: «Бодай би все це скінчилося! Даєш Армаггеддон!» Давні китайські філософи не раз казали, що якщо хтось із люттю кидає камінь, руйнуються цілі світи. Чому ж я не слухав їх тоді?...

Нарешті ми ступили на міст, громаддя якого вже давно вимальовувалося перед нами в присмерку. Довжелезний, з високою подвійною колоною в центрі, що стриміла в небо і з якої тяглися товсті сталеві троси, що тримали основну опору. Раніше на верхівці мерехтіли червоні вогні, тепер вони давно згасли. Я не раз ходив тут в мирні часи, навіть вилазив уночі на тут опору по таємних ходах, споглядав нічне місто, фотографувався, плював униз, відчував холодний протяг вільного вітровію й уявляв, що вже вмію літати, ніби Нео. Тоді тут дійсно ще рухався повним ходом потік машин, відгомін якого вчула Елва, а по рейках в центрі з певною періодичністю мчали сині потяги метро, обсипаючи іскри з контактної рейки й роздираючи пітьму сяйвом шести потужних прожекторів.

Все виявилося зовсім не так, як у Стівена Кінга. Катастрофа накрила мене несподівано, я був абсолютно не готовий до цього, хоча за кілька місяців до того мене мучили певні передчуття, від яких я так необачно відмахнувся. Я втратив не лише рідних і друзів, а ще й увесь світ, спосіб життя та щоденні блага. Інколи мене терзали сумніви: а чи не ліпше було загинути разом з усіма, а не волочити тепер своє існування, не знаючи, чи надовго протримаєшся ще в цьому тілі. І коли ці думки ставали особливо нестерпними, я переводив погляд на Елву і розумів, що якщо самому вже жити набридло, то її я маю витягти—заради всього прекрасного, що між нами було. Вона була такою прекрасною дівчиною, гріхів за душею носила куди менше і значно більше займалася корисними та цінними справами в житті, допомагала всім своїм ближнім, не залежно від того, чи відповідали ті їй взаємністю, була прекрасною донькою для своїх батьків і взагалі проявляла багато прекрасних рис. Добра організаторка, вона прагнула зробити світ хорошим там, де це було можливо, на своєму місці, а я постійно гнався за порожніми лозунгами, нездійсненними плянами світових революцій, які б знищили злочинну змову таємної світової еліти і тому подібне. І тепер вона точно більше заслуговувала вижити… Один Бог знає, чи не був я вибраний лише для того, щоб допомогти їй.

Тих, кого я вважав такими прекрасними друзями, потягнуло в інший бік. Майже всі з нашої компанії якимось чином вціліли. Й ось, коли ми вийшли таки на контакт (вони всі були хоч й очманілі від вибуху, але трохи спокійніші, ніж я чи тим більше Елва), то заявили, що треба негайно тікати на південний захід. Зараз зима, казали вони, а якщо ми швидко вирушимо, набравши побільше провізії, то маємо шанс уціліти. Можливо, зможемо й машину знайти, не всі ж вони поламані стоять. Теоретично, у нас могло б щось і вийти—четверо здорових і сильних хлопців, у кожного своя спеціалізація та непогані пізнання, таким чином ми всі один одного доповнювали, і мали шанс вижити, просуваючись на південь. Один із нас мав зброю і вмів до ладу нею користуватися, інший розумівся на двигунах, тому при потребі міг підрихтувати тачку, яка найбільше б до цього надавалася. А проте ми були розведені в шляхах, коли один із них, кого раніше я вважав ліпшим другом заявив коротко і суворо: «Вибирай: або ми, або Елва»

Чому вони її так не любили, пояснити либонь і самі собі не могли б. Чи вся причина була в суто раціональних думках, що нервова дівчина тільки сповільнить їх рух і підставить усю групу під можливий удар, чи просто тому, що терпіти не могли, що я проводив із нею так багато часу… Тоді час від часу вони висловлювали своє обурення, що я замість того, щоб гуляти з ними, шукати пригод і поводитися як справжній чоловік, марную час із дівчиною, яку навіть не збираюся затягувати до ліжка, але особливих претензій мені ніхто не висував. Тепер вони знайшли спосіб мені за те віддячити: мовляв, або вона, або ми. Жорстока позиція, нічого не скажеш, і я б ніколи не очікував почути щось подібне від когось із них. Ці слова були однозначними й незмінними… Я глянув на Елву, що стояла, тремтячи зі сльозами на очах, і на своїх старших приятелів, що схрестили руки на грудях, і чий погляд промовляв: «Ти з нами чи під ногами?». І я відповів. Просто розвернувся, обняв Елву за плечі і поштовхав її вбік.

Нам услід лунали крики: «Дурень ти! Не виживете ви на своїх двох! І ця дівка стане причиною твоєї погибелі, згадаєш мої слова…». Хтось із них прогарчав: «Зрадник». Від останнього мене кинуло в жар, я хотів обернутися й розбити йому носа, та подруга спинила мене. «Господь велів прощати»--нагадала вона цілком резонно. Зараз точно не варто було грішити, бо лише на милість Христову доводилося покладатися.

Першу ніч ми просиділи у розбитій катаклізмом хаті, віддавшись спільній скорботі й відкрито плачучи один в одної на плечі. Я перебував в повній дезорієнтації, не знав, що робити далі, як жити й куди іти. Ніч пройшла в скорботі, тимчасовій дрімоті та молитвах. Нам було дуже важко: ми не тільки втратили рідних і весь спосіб життя, але й геть не знали, що чинити далі і як пройде наше життя.

Під ранок я вийшов в іншу кімнату, і випив води з якоїсь пляшки, яка дивом вціліла серед того бедламу. «Господи, допоможи»--промовив я в серці своїм, не знаючи, в кого ще просити сприяння. В моєму житті залишилися тільки Він та Елва.

І тут несподівано я почув віддалений гул. Від несподіванки стрепенувся, аж тут уздрів у порожньому небі літак, який незграбно повз попід хмарами. Це був невеликий «кукурузник», яким вочевидь правував не дуже досвідчений пілот, оскільки машина весь час хиталася, ризикуючи перекинутися… І тим не менше він мчав далі, випереджаючи вітер та поодиноких птахів.

Моє серце наповнилося радістю і щастям—може, авітвки й заглухли, але літаки, як не дивно, ще на ходу. Чому так—я не знав, але цілком розумів, де можна взяти таку машину і теоретично знав, як її запустити.

Коли Елва сонно розплющила набряклі від довгих годин плачу очі, то побачила, як я гарячково ходжу кімнатою, складаючи основні речі у великий рюкзак.

«Що ти чиниш?»--запитала вона.

«Збираюся»--відповів я.—«Ми йдемо геть»

В її очах заяскріла надія, а потім я посвятив Елву у свій плян.

Так ми теліпалися спустошеним містом уже другу добу, набачилися багато трупів на різній стадії розкладу та живих, подібних до овочів зомбі. Якби не сніг то сам я пройшов потрібну відстань за день-півтора, але доводилося також зважати на Елву, та й рюкзак не надто спонукав до швидкого ходіння. Треба було економити сили, а проте залишалося зовсім мало часу: або ми зробимо це, дійшовши до місця нашого спасіння, або спізнимося.

Ми пройшли чверть мосту. Під нами спершу був великий клапоть промзони, який і в минулі дні виглядав понуро, ніби з фільму про наслідки Третьої Світової, а тепер узагалі найліпше відповідав ситуації, особливо притрушений сірим снігом… Величезні ангари блимали порожніми темними вікнами а моторошні металеві конструкції повільно пожирались іржею. Тепер я дивився на повністю замерзлу річку та острів посередині. Той був невеличкий, укритий деревами й туди можна було добратися лише човном. Колись давно у мене була думка попливти на нього, заховатися серед густих дерев, змайструвати щось подібне до дощатої халабуди й пожити там відлюдно тиждень або два… Ніби в самому центрі гамірного міста, але разом із тим почувався б відсторонено, ніби в зовсім іншому просторі. Дивитися з того берега на місто, маленькі автівки, людей, що бігали туди-сюди, нічим не переймаючись… Певно, то було б досить цікаво, але я так і не здійснив того задуму—постійно відволікали дрібні справи, я відкладав усе справді важливе на потім, думаючи, що такий стан речей збережеться ще надовго. Була думка стати чорноризцем—і то, зроблю колись, у майбутньому, монастир нікуди не втече. Написати книгу—так само, буде ще час… Навчитися грати на якомусь інструменті—і це зроблю потім. А тут—бах!—і нічого цього, імовірно, вже не збудеться. Memento mori, і не думай, що все, що тебе оточує—вічне. Якщо хочеться чогось—роби його негайно, не зважаючи на те, що подумають інші.

Як би хотілося, щоб матінка зараз була ще жива… Підійти до неї, обняти, сказати, як я її люблю, попросити пробачення за всі гріхи проти неї, оросити її натруджені руки сльозами… Вклонитися моєму батькові, за всі його стусани, якими він нагородив мене в дитинстві, за всі ночі, протягом яких він заробляв на хліб наш щоденний… І життям своїм певне інакше б розпорядився, коли б знав, що все так обернеться. Колись чув від священика, що не треба надто скорботити за померлими, інакше це прив’язує їх і не дає повною мірою ввійти в життя вічне. Слід молитися за них, але робити це з радістю, що вони тепер—в кращому місці, а не ридати над своєю тяжкою долею, яку волочитимеш тепер сам, без їх помочі. Жаліти живих, і про живих дбати. Тепер я повною мірою—шкурою та нутрощами—осягнув сенс цих слів, тож не вагався більше. Не важить, виживу я, чи ні, якщо останнє, що побачу, навік засинаючи буде обличчя Елви. А потім я приєднаюся до батьків—скільки б кіл чистилища ми не мали пройти, будемо там разом і завдяки нашій спільній любови біси не зможуть нам завадити.

Ми наблизилися до височенної кам’яної колони, що стриміла в небо. Один із тросів, яким вона утримувала міст уже розірвався, переїдений іржею, яка після першого спалаху чомусь дуже швидко почала знищувати всі метали, крім особливо стійких. І це була ще одна причина, чому ми мали поквапитись.

Знову напали тривожні думки та сумніви, тож я зціпив зуби й наповнив голову молитвою, яку монотонно повторював раз за разом, перебираючи в руках розарій. Боже Єгово, порятуй нас! Ісусе Христе, помилуй нас! Святий Душе, збережи нас! Свята Діво Маріє, молися за нас! Святий Михаїле, захисти нас!... І так багато разів поспіль…

Елва тихо застогнала і я обернувся до неї.

«Слухай»--прошепотіла вона.—«Давай перейдемо міст і станемо. Там багато будинків, зможемо там знайти собі місце. Треба перепочити, поспати трішки, а завтра вранці кинемося до твого складу! Що там поміняють ці півдня?»

«Не можна»--я мусив це сказати.—«Розумієш, ідея сісти на літак не мені одному в голову могла стукнути, а їх там мало, та й невідомо, скільки узагалі на лету. І, як бачиш, дуже розповсюдилася іржа, тож скоро ми взагалі ризикуємо залишитися ні з чим і всі наші зусилля будуть марними. Давай, рухайся, воно того варте. Ти можеш це зробити—в нас набагато більше ресурсів, ніж ми усвідомлюємо. Думай про склад: сьогодні ввечері ми матимемо все, геть усе, обіцяю тобі! А потім іще трішки—і ми полетимо геть, подалі від цього страшного місця»

Це ніби трішки її підбадьорило й Елва закрокувала активніше. Незабаром ми перейшли на інший бік річки, і це було дуже символічно: довжелезний міст залишився позаду. Пригадую, коли ще було там метро, то потяг перетинав його менш як за півтори хвилини, а нам знадобилося чи не година, аби дістатися сюди. Стало зовсім темно, ліхтарів уже не було, тож я дістав з рюкзака потужний прожектор, який розганяв пітьму. Можна було не економити: на складі знайдемо багато таких самих, та ще й змінні акумулятори до них.

Ми ніби перейшли символічний рубіж: ріка ділила місто на дві нерівні половини: правий берег був значно більшим, ми здолали його, тепер залишалося не так довго. Це були ніби ворота, що відчинялися в один бік, назад шляху нам не було—та й навіщо? Було таке відчуття, що за нами суне всепоглинна пітьма, що забирає і розчиняє в собі геть усе, а ми рятуємося від неї. Інколи такі моменти проскакували у якісних фантастичних фільмах минулого, а тепер усе було справжнім і просто роздирало зсередини. Незабаром міст обвалиться: спершу обірветься решта тросів, а потім десь посередині виникне вразлива точка… І одного сірого скорботного дня якийсь імпульс спричинить ланцюгову реакцію в іржавій металевій споруді—це може бути навіть простий птах, що сяде у відповідне місце—і вся вона з гуркотом розвалиться, упавши в річку, здійнявши на ній хвилі й на деякий час порушивши природний хід… Так само, як і решта міських споруд колись обернуться на купу каміння—і у прах земний відійде все, що з нього постало. Тепер я по-новому пережив слова чорноризців, які не раз казали, що все наше квітуче місто—лише велика сміттєва купа, притрушена барвистим блискучим рожевим пилом.

«Ще трішки»--підбадьорив я Елву. Вона стомлено кивнула.

Ставало холодніше, і я сильніше закутався в свою стареньку шинель. У темряві, яку слабко розганяв потужний промінь мого прожектора, вимальовувались контури височенних житлових будинків. Як красиво виглядали вони колись! Не раз, гуляючи тут, я думав, що саме так і виглядає майбутнє, описане в романах. Ці хмарочоси нагадували мені Корускант, Снафр, Мінас-Тіріт чи Тронжхейм, і я дочекатись не міг, коли побачу височенні конічні міста-вежі на зразок Стенджелфорта, у кілька кілометрів висотою, шпилі яких губляться у хмарах, а потім-невеликі поселення, виведені на орбіту Землі… Не склалося, Бог вирішив інакше. Одного разу зруйнував він уже башту, що стала надто високою, знищення зазнали Атлантида та Лемурія, стерта була перша цивілізація потопом, а тепер і нас спіткала та сама доля. Все це неминуче мало статися, і нас навіть про це не раз попереджали—хто мав вуха, той слухав.  Причин могло бути безліч і зараз ніколи було думати—голова й так обертом іде, про це можна буде ще довго філософствувати, коли врятуємось, а у випадку смерти, можливо, Господь особисто відповів би на всі наші питання…

Ми крокували широкою дорогою, колись—проспектом із напруженим рухом, який пронизував ці спальні райони, подібно артерії. По боках височіли будівлі—справа від нас нові й модерні, зліва—трохи старіші, але так само гарні. Хтозна, скільки добра можна було б там нагребти—все лежало розкрите перед нами, як колись у Чорнобилі. Тільки в цих марнотних речах, на які колись так покладалися, не було спасіння, тлінне тяжіло повернутися в тлін і забрало із собою всіх, хто надто тримався за нього. Із собою несли тільки найнеобхідніше—засоби для виживання, хліб щоденний та кишенькову, написану дрібним шрифтом Біблію. Все інше втратило сенс.

По ліву руку від нас, з іншого боку невеличкого замерзлого озерця я уздрів ангар у формі півчиліндра з вицвілою вивіскою: «Посольство Бога на землі». Як багато в останні дні розвелося сект, де люди шукали істини і спасіння, скільки пішло в таке популярне «паломництво на Схід», оскільки все своє, рідне, вже в печінках сиділо, а як багато, зневірившись у всьому поклонялися образу звірини. Хоча, он з іншого боку проспекту (ніби дві вежі, що зорять одна на іншу) баня православної церкви—і вона не порятувала своїх прихожан, які з’являлися туди на свято, поставити свічку й думали, що заслужили квиток до раю. Врятувались не ті, хто належали до конкретної церкви, а хто беріг віру в собі. Хоча, далеко не все від нас залежить: Дух дихає, де хоче, і часто милує тих, хто на перший погляд недостойні другого шансу. От, скажімо, я: хоч і приділяв увагу своєму духовному світу і в церкві бував далеко не «для порядку», читав літературу, намагався розібратися, як влаштований цей світ і просив пробачення за свої гріхи, але часто поводив себе гірше за скотину—місце мені було б на п’ять метрів під землею, у поросі, але ж я тут, і ще й з Елвою, цілком свідомий і з надією на виживання.

Незабаром перед нами таки виник розгромлений супермаркет. Відчуття таки не підвели мене: сам він був випотрошений до неможливого: здається, звідти забрали все, включно з полицями та нікому не потрібними тепер холодильниками й касовими апаратами. В агонії людці намагалися зробити хоча б щось, не розуміючи, що вже приречені…

«Шукай, шукай…»--гарячково прошепотів я.—«Це десь тут…»

Раптом, промінь вихопив з темряви постать, що хитаючись йшла в наш бік. Елва здригнулася, та й мені самому стало моторошно: хто це, для чого він до нас суне? Один із зомбі? ЧИ хтось із небагатьох свідомих, який також знає про склад? Теоретично, там на всіх вистачить, але чи вдасться нам домовитися? Люди зараз вже не ті, доведені до відчаю можуть почати стріляти у всіх, кого бачать. Моя рука сунулась до кишені, стиснувши руків’я револьвера, який я знайшов у шафі батька і взяв із собою—перш за все на пам’ять… проте і для захисту не меншою мірою.

Однак невідомий не проявляв агресії, а радше просто апатично теліпався кудись в бік мосту, пройшов повз нас, не звернувши ніякої уваги. Як він орієнтувався в повній темряві, було неясно. Певне, один із зомбі, або просто настільки духовно спустошений, що вже ні на що не зважав.

«Може поділимося з ним?»--запитала Елва.

«Ні»--відрубав я.—«Звісно, це бездушно, але зараз нікому не можна довіряти, якщо не хочемо ніг простягти. І потім—чим більша група, тим менше шансів у кожного. Пішли»

Вона на стала заперечувати, за що я їй був дуже вдячним. Ми таки відшукали вхід до підземного складу стратегічного призначення, який я побачив на мапі, яку вдалося знайти в бункері, де ми з Елвою пересиділи перший спалах. Тут були позначені найважливіші точки міста, зокрема й ця, яка дуже доречно лежала на нашім шляху. Спуск кількома сходовими клітками й ми опинилися у великому приміщенні, щоправда, без освітлення. Нашій радості не було меж: ми таки досягли свого.

Елва знесилено сіла на долівку біля однієї з полиць, а я, послуговуючись ліхтарем, відшукав усе необхідне. Тут було справжнісіньке багатство: сушена та консервована їжа, інструменти, одяг, зброя, навіть книги… Невдовзі я вже заварив чай на примусі й розкрив декілька упаковок сухарів, консервованого м’яса, овочів та шоколаду. Ми смачно наїлися, зігрілися й змогли прилягти: тут виявилося також декілька спальників, подушок і ковдр. Потім з іншої полиці я доп’яв пляшку міцного вина і зробив кілька ковтків з металевої кружки, від чого Елва відмовилась. У коробці поруч виявилася також пачка цигарок та запальничка й першої миті мої очі заяскріли: останні два дні на мене з певною періодичністю накочувалася хвиля нестримного бажання запалити: найліпше за все люльку чи сигару, але я радий був би будь-якому тютюну. Атож, це досить добре помагало від нервів: цигарки переконують, що ти робиш щось, навіть якщо в повній бездіяльності. Тепер я був готовим до того, щоб випалити відразу три-чотири штуки глибокими тягами, але раптом схаменувся: Бог стільки зробив для мене, а я знову зневажатиму Його тим, що нищитиму своє тіло заради тілесної забаганки? Я розмахнувся і запустив пачку кудись у темряву, подалі від себе, а запальничку зберіг—знадобиться. Потім перепакував рюкзак, викинув усе зайве і напхав тим важливим, що можна було знайти на складі. Спершу була думка узяти возика і пхати його перед собою, але це значно б сповільнило нас, та й потім: який сенс? Якщо ми досягнемо аеропорту, то вистачить того, що волочимо на горбах, а якщо ні, то надії однак нема…

Я присунувся до Елви у своєму спальнику й вмостився зручненько. Було тепло і спокійно, здавалося, що все відносно стабілізувалося. На механічному наручному годиннику (подарунок дідуся), я накрутив будильника—рівно через вісім з половиною годин нас мав збудити мелодійний дзвоник.

Ми з Елвою почитали Біблію—по два псалми кожен із нас і один розділ Євангелії, після чого загасили світло.

«Спи»--тихо сказав я їй.—«Ні про що не думай. Будь щаслива цієї ночі, і нехай сон твій ніщо не потривожить»

«Дякую»--промовила вона.—«Якби не ти...»

«Це все Бог»--заперечив я.—«Бачиш, Він веде нас. Маємо ще два дні, аби покинути місто подолати ліс, там треба йти по шосе, а потім—або пан, або пропав»

«У нас усе вийде»--впевнено сказала вона.

На деякий час ми замовкли.

«Слухай»--озвалася вона знову.—«Давай залишимось тут»

Я невесело всміхнувся, чудово розуміючи її стан. В глибині душі самому цього так хотілося… Це був наш «Кришталевий Палац», який ми отримали після тяжкої та здавалося б безнадійної дороги. Але тут ми могли лише відновити сили, аби рушати далі—у ще дивніший та незвідані ший шлях.

«Я б зосталася хоч іще на день…»

«Навіщо нам це? То ти нині так думаєш, а коли прокинешся, то може й наїсися цими запасами, але тебе здолає скорбота, світ здаватиметься вдесятеро гіршим, спогади почнуть накочуватися, усвідомлюватимеш, що вічно тут не однак не будеш. А якщо ми підемо, можна буде ненастанно молитися і буде трохи легше. Тож спи, впивайся кожною миттю дрімоти, а на світанку продовжимо шлях»

«Якщо ти так кажеш, то ми неминуче дійдемо. Надобраніч»--промовила Елва кволим від виснаження голосом. Я відчув, що її щока мокра від сліз.

Пітьма в мені заворушилася, промовляючи про невдачу, про смерть і про те, що я конче буду засуджений після неї на всі муки пекла. Нагадувала про змарновані роки, про те, що я так і не навчився нічого дійсно вартісного, що допомогло б зараз і що на такого зчорнілого грішника Бог і не гляне. Я трусонув головою: коли диявол нагадує тобі твоє минуле, варто нагадати йому його майбутнє. Звісно, нагрішив я без числа, але зараз маю шанс виправити хоча б щось із того. Хтось із минулого часу назвав би мене ідеалістом і «сопливим православним», але вони просто не розуміють, що я нині відчуваю—і не збагнуть, доки самі не потраплять сюди, що трапиться з кожним скоро (якщо дійсно на глибинних рівнях минуле й майбутнє існують одночасно). Раніше і я не знав, що означає боротися за життя, намагатися пожертвувати собою заради когось, цінувати кожен подих і ковток води, щиро молитися, усвідомлюючи, що від цього залежить все, і каятись, проливаючи сльози за те, що не відірвав зад від стільця, не обійняв рідну матінку, просто так, без причини, не сказав, як любиш її, не відправив до кімнати відпочити, а сам не приготував обід на всю родину. Любив, в іміджі гота, лазити по кладовищах, от і маєш тепер величезний цвинтар навколо—всі події притягуються…

Я не знаю майбутнього. Не відаю своїх можливостей. Не владний над ходом подій. Не певен, що буду живий довго, чи дійдемо ми до аеропорту… Я ніколи не вважав себе придатним до таких екстремальних умов. Про літаки я знаю багато теорії і декілька разів вправлявся на імітаторах, але, ясна річ, за стерно справжнього літального апарату ніколи не сідав, тож можу й не спромогтися його підняти, а навіть коли вдасться злетіти, то чи довго протримаємося ми в повітрі? Чи зможу  я його заправити і налаштувати? І куди нам летіти? Брати курс на південний захід—може, там і залишилося щось живе. Але про це зараз не треба думати.

Неможливе людині можливе для Бога.

Львів, 2012.