Яррос фон Ясенець

Послання до архиєреїв.

«Не багато хто ставайте учителями, бо ми тяжчий засуд приймемо» (Як. 3.1)

Були колись у Церкві дні, як не існувало одного Канону. І підносячи Жертву Безкровну кожен єпископ молився в душі.

Наставниками ви були, містиками, ви навчали народ, як правильно жити. А тепер одиниці із вас іще те зберегли і можуть достойно служити.

Вам митра була—як терновий вінок, а жезл—ніби посох пастуший. А «сакос» по-грецьки—то є мішок. А Панагія—то є Всесвята, у золото й мідь не загорнеш Її.

Володарка наша і Матір Христа тоді у ваших чистих серцях жила. За тих днів, як Церква іще була молода.

Ви служили Літургію, і «деспотами» ще вас не звали. І добрі були, відкликались на гук, коли до вас бідні волали.

Ви перше вірою вашою свідчили: «Хто скаже горі—кинся в море!». І доторк руки до всілякого серця зціляв найстрашніше горе.

Пречисті владики! Моліться за нас! За рід наш грішний і лукавий. Бо лише самітники «на спокої» залишилися нам, не спокушені золотими тельцями.

Минули віки, змінилася Церква. Як казав Апостол: «Прийдуть вовки в овечій шукрі!». Застерігав Спаситель: «не робіться вчителями! Хто підноситься—буде впокорений!» А ви по 30 років муруєте капища…

Вранці в соборі чути гучний передзвін. Він входить у храм і йому «Тон Деспотін!» співають. На плечах—синя мантія. Він побожно цілує ікони. Як володар повноправний, стає на центр святині, на килим з орлом. І кадять його тричі по тричі, і лобзають руку, ніби Живому Христу.

Він благословляє народ сигнальними вогнями, мерехтіння яких блищить в його очах. А сам уже думає, скільки поклонів він звелить під диякону, який його машину не так поставив.

Його митра—це вже корона, а сакос—монарше убрання.

Поруч його вірні ангелята-піддиякони, що зросли під його омофором. «Я тебе сюди поставив, а можу і зняти», глаголить тихо єпископ. «Пам’ятай, отож, кому ти служиш».

Чи пам’ятаєте ви ще, владико, як були простим монахом? Коли не «Тон Деспотін», а «Об’ятія Отча» співали? Те благоговіння, з яким промовляли: «Так, з Божою поміччю!», приймаючи клобук (чорний іще, а не білий, як нині), і чотки? Які обітниці давали, за порушення яких згодні на Суд Божий стати?...

А що тепер? Чим ви живете? Надворі вас чекає дорога машина, рахунки в Швейцарії і все те, що колись і ви марнотою вважали.

«Тебе прощаю! А тебе—відлучаю—ти на дві тисячі менше приніс!»

Забираєте рубіни в дітей, щоб у панагію собі вмонтувати.

Колись уже Лютер був голову здійняв—та його ви камінням побили. На всіх у вас не вистачить брил, і постануть усі ті, кого ви так довго гнобили. . .

14 жовтня 2014 р. Б.