Назад до серця.
(для дорогої мені Одали).
Як првернулося моє пізнання від храму до серця?
Колись воно було там. Я був кардіоцентричний--особливо коли приходив від пізнання матеріяльного світу та системи, у які провів більшість життя, до чогось вищого--спершу до основ сотвореного світу та законів, які в ньому діють, і далі до їх дежерела, до Передсущого.
Багато чого минуло: вже й керування стихіями, і намагання осмислити світ чимглобальніше, і спілкування з Богом, Якого я відчував у відзвуках музики Баха в київському органному залі, і перші кроки в молитовному житті, і воцерковлення, і Сповіді з Причастям, і навіть послушництво в монастирі (ех, який же я був щасливий у тому замкнутому середовищі, серед люблячої братії, на довгих красивих духовних службах, щоденних Літургіях та молитовній праці). Потім--богословська освіта, подорож геть із отчого дому, перші кроки на шляху пізнання--і тільки більше зовнішньої замкнутості та концентрації на чомусь трансцендентному.
Хоча, не такому вже й трансцендентному. Я споглядав Божественне світло, але через запилюжені вікна храму земного.
Звісно, що я не переставав думати самостійно, пізнавати і намагатися, як і раніше, докопатися до суті речей, проте це було вже в руслі традиційної екклезіології та догматики. Поихеньку я збився зі своєї стежки і став співмандрівником церковників--що ж, дуже навіть добре, враховуючи бездуховність та деградацію чинного світу, проте все ж таки я потихеньку почав залазити в коробку--вона буда такою теплою і безпечною, і сама ніби рухалася, несучи мене в потрібному напрямку.
Маловір я, злякався того, що колись викликало такий захват... Слава Богу, хоч повністю догматиком не став (втім, це не заважало мені насолоджуватися красою віри Православної).
Проте все міняється, нічого не статичне, і ось грянули події, які багато чого змінили. Спосувалися вони переважно соціяльної сфери--та сама Революція, наш катарсис, очищення, трансформація, яка допомогла нам скинути стільки кайданів (тільки от чи оцінимо ми це, чи захочемо, подібно жидівському народу, постійно повертатися назад у Єгипетську неволю?..), а мені особисто допомогла перестати дивитися на стіну, де мерехтять тіні від форм, і вийти з печери на світло.
Я розійшовся в поглядах із братією свого монастиря і пішов у широкий світ, від якого так довго відгороджувався, в надії знайти ідеальний монастир, ідеальну духовну спільноту, і сподіваючись, що вона стане для мене коротким шляхом і порталом до Бога, і довго заплющуючи очі на те, що ідеалу ще далеко на моєму горизонті не видніється (хоча і нині я певен--десь він має бути, бо Небесна досконалість завжди віднайде свій вияв на тлінній землі).
Один тільки Бог знає, чого коштували для моєї душі ті події. Проте залишимо це--випробування не вічні, а всі проблеми--тільки зворотна сторона добра, і йдуть на користь тим, хто може це розпізнати.
А в цей час я і далі активно займався власним пізнанням, і мій університет, хай буде він благословенний попри всі його недоліки, мені дуже допоміг. Не тільки його навчальна програма вже дуже допомагає розвинутися всім, хто шукає, а ще й я постійно домагався нового, спілкувався із сивочлоими філософами і знавцями правди. Я обогорював з ними свої дивні погляди, пропонував нові ідеї, слухав їхні коментарі, просив порад та вказівок про нові джерела пошуків. І весь цей час я приймав усе почуте, розкладав його на частинки, перекроював на свій лад, не просто приймаючи чиїсь погляди, а обдумуючи все самостійно, поєднуючи із шепотом серця та власними снами. Звісно, науковим методом там і не пахло, проте хто (окрім системи) сказав, що він найефективніший?
Напевне, якось так проходило пізнання у жителів Першої Цивілізації, духовних істот Атлантиди--вони вживалися в світ, виходили за межі себе і ставали частинкою Всесвіту, а не сухо вивчали його повехню із закритої келії. Проте менше з тим--я сам іще мало в чому впевнений.
Це як вивчати програмування: хтось добре засвоює методи написання алгоритму і стандартні програми, які вже існуючть, він уміє швидко розв'язати складну математичну задачу та відобразити її у вигляді коду, щоб вона дала швидкий і практичний результат. Проте одиниці ідуть іще далі: вони перекроюють саму постановку задачі, міняють методи писання програми, переробляють код і одержують результати, на які ніхто і не сподівався б. Очевидно, я претендую на останнє, проте у сфері, набагато глобальнішій, ніж зміна електричних ланцюгів у безживних шматках заліза та кременю--у проникненні у Всесвіт, у Душу Світу.
І так, потроху, ламалися шаблони. Я починав бачити світ по-іншому. Наставало розуміння того, що система надто сильно заятгнула мене. Догматика--річ хороша, в цьому світі вона допомагає людям триматися на курсі і не збитися зі шляху, проте це--такий самий видимий знак невидимої дійсності, а, як відомо, буква вбиває дух. Церковні приписи повинні припровадити до духовної реальності, проте там чітке їх дотримання може стати причиною загибелі.
Із присутності Бога в серці я перейшов до храмоцентричності--причому, крайнє старозавнітньої, яка, на жаль, в Церкві дуже прижилася--те, що Бог присутній у визначеному місці, в Скинії, і що приступати до нього можна тільки за чітко визначеними правилами і приписами (книга Левит вам у поміч, батюшка). Для більшості людей це не так погано--їм би дай Боже навчитися хоч правила сповнювати, а не руйнувати гріхами свою душу щоденно, проте не треба впадати в служіння буквам, інакше згубиш саму суть того, що шукаєш.
Все це я потроху розбудовував у своїй свідомості та своєму серці, не дбаючи, хто як мене оцінить. І мав завжди два крила--віру і розум, читання та молитву, і, слава Богу, вони в мене були в балансі. Тому я з великим щастям щодня відвідував Літургію, приймав Причастя, вичитував ранкове і вечірнє правило, канони з акафістами, та творив годинами Ісусову молитву. Відкривав очі духовні і споглядав світ, не зважаючи на те, як би це хто оцінив (а думки, які тоді зроджувалися, в категоріях світу цього явно підпадають під кілька непростих діагнозів). Потім обмірковував усе це. Щось записував, а щось зберігав у серці своїм.
І чим більше я влазив у пізнання, розкладаючи світ на деталі і вникаючи в кожну з них, тим більше я знаходив дивного і незбагненного. І багато з цього лякало мене--тому що могло поруйнувати ті уставлені стовпи, на яких я так твердо тримався. Тому деяким думкам я боявся зазирнути в очі, відкладаючи їх на поличку і заспокоюючи себе наміром "одного дня до них повернутися". Майже виходило--хоча інколи вони відвідували мене в снах.
Пізнання може бути страшним, особливо якщо довгий час прожив у коробці.
Тому я знову вирішив шукати власний шлях, і дивитися на небо, а не на храмові куполи, зводити ум в серце, де в мене є свій храм, моя особиста капличка, де зростає духовна троянда і горить вічна лампада.
Звісно, я не заперечую потребу зовнішнього Храму, Церкви, Таїнств, служб та церковних приписів, але сприймаю їх належно--як видимі знаки того, які мають провадити до вищого. А якщо ідолізувати все вищезгадане--буде біда.
Буква убиває дух.
Проте все це пізнання, а також новий життєвий досвід і переживання привели мене, врешті, до думки, що земна структура, в якій я був, ввела мене в оману. Нинішнє монашество (в більшіості своїй) не сповняє тієї функції, до якої було покликане. Воно більше не дає звільнення від системи, не пропнує лествиці до неба, а натомість переводить тебе в іншу енерго-інформаційну структуру, де вищестоячі жері так само диктують правила нижчим, та ще й аргументують це "ложним смірєнієм" та "послушанієм" (ці поняття мають дійсно глибокий сенс, але хто в наші дні його справді розуміє? Таких уже нема, вони перейшли в кращий світ). І навіть сама Церква, як земна структура великою мірою стала вже не угодна Богові.
Але моя Церква не тут. Для мене Церква--це зібрання душ, які тягнуться до Бога, це містичне Тіло Христове та небесний ангельський собор, а не купа архиєреїв, які пов'язнули у своїй гордині і займаються політикою (прямий наслідок єресі константинства), які попирають всіх, хто має бажання розправити власні крила і злетіти вгору. Як шкода, що те, що мало гарантувати нам спасіння і вознесення перетворилося на існтрумент поневолення!... Що може бути сумнішим, ніж споглядати розділення Церкви на конфесії, на сфери впливу, на канонічні території, бачити, які витончені засоби контролю впроваджуються в ній (спецслужби відпочивають), і як склепіння храмів відмежовують людей від небес.
Я надто ціную відданість, щоб нею розкидатися--дехто з моїх друзів це добре знає. Більшість не поцінували того, що я піду аж до самого кінця з тими, кому я відданий. І зараз я повністю відданий Богові, за Яким іду; відданий Христу, як моєму Спасителю, відданий Церкві, як небесному собору, відданий тим, кого люблю. Це--мої провідні вогні, а не архиєреї з порожніми панагіями і навіть не монастирська спільнота (бо не знайшов я іще тих, з ким дійсно міг би на ангельських крилах покинути цей світ; хоча я переконаний, що десь мають вони існувати). Символ Віри перших Двох соборів я сповідуватиму і надалі, а Трикиріон і Дикиріон в руках Нбесного Архиєрея завжди лишатимуться моїми головними символами--Троїчність Єдиного Абсолютного Бога і двоїста природа Спасителя.
І як важко при цьому не спіткнутися, не піти за мертвим вогником, який заведе в болото, як важко стяжати смирення (істинне смирення, а не рабський дух), і відрізнити зір духовний від мимовільних емоцій і страхів... Але це не причина шукати легких шляхів і знову лізти в коробку. Дорога виникає під твоїми ступнями--"дасть тобі Бог за бажанням серця твого". Злітай духовно і все матимеш, і розумітимеш, куди треба йти, щоб знайти щастя. Часто ти піднімаєш ногу над порожнечею, але маєш віру, що коли ти опустиш її, Отець підніме з безодні нову скелю, на яку ти станеш, і вирушиш далі, за своєю зорею, через розділене вірою море, на схід, до Джерела, до Передсущого.
*******
Бог по-різному допомагає нам зламати уставлені шаблони: або через гриби, або через дивовижних людей, яких він нам посилає. Я пробував обидав варіянти, проте, чесно кажучи, останній став куди ліпшим.
Якось в моєму житті з'явилася та сама (не буедмо тут називати справжніх імен)--Одала. (саме таке її ім'я мені запам'яталося від Того Часу).
Мені не відразу стало все ясно, проте після деякого спілкування я зрозумів, що вона зберегла широту поглядів, яку я частковов втратив після надмірного захоплення клерикалізмом (прости мя, чений отче). І не страшно, що вона на сім (Сім!) років старша тілом за мене, чи що вже на 5-му курсі, чи що живе в не дуже сприятливій обстановці--це все минущі земні проблеми, які обов'язково з часом закінчаться. Важливо, що було, і що ще станеться.
Не буду вдаватися в деталі, проте скоро нам обом стало ясно: наші стосунки--це проловження історії, яка, з якоїсь причини, урвалася кілька тисяч років тому.
І досі я зі змінним успіхом намагаюся пригадати, що ж із нами було раніше. Так, не дивуйтеся, панове догматики, що я визнаю перед-існування душ, вони кочують собі зі світу в світ, щоб вічно наближатися до Бога і жити в радості. Не було початку, не буде кінця, бо все Вічність. Так от, якщо послуговуватися земними мірками, то ми з Одалою жили декілька мілленіумів--і це тільки той проміжок, який ми перебували в часі, як такому. А якщо брати до уваги те, що ми знались у вічності, то можна без перебільшення сказати, що разом ми були завжди.
Півроку тому я б і сам собі не повірив, а зараз, вирушивши геть зі своєї любої чернечої спільноти, я постановив, що прив'язаностей у мене більше не буде--надто багато було розчарувань в людях за життя, серце моє і так уже все в шрамах та опалене. Однак прийшло втішення: я віднайшов Одалу--все це було так само просто, як знову зустрітися на визначеному місці після дочасного розставання. Я з нею познайомився ще рік тому, проте тоді ще надто сильно перебував під тиском системи, згорнувшись собі зручно в коробці і пливучи за течією. Я майже повністю збаув передсущий світ і свої дивовижні мандри.
А потім потроху вона мене розговорила, навела на роздуми щодо деяких питань (дякую тобі, дорога Одало, що не кинула мене, коли я був відморозком щодо тебе), і мені дуже сподобалося, скільки ж спільних рис та схожих роздумів ми маємо, як далеко можемо вийти за рамки догматичного вчення та матеріяльних обмежень. Ми обоє писали, ми щиро молилися, ми бачили інші світи. Я багато чого розповів їй про те, що одиниці знали, і певне, вже всі забули.
А потім минула точка неповернення. Пригадую, вона приїхала до моєї земної домівки, у столицю, в якихось буденних цьогосвітніх справах, проте ми прекрасно провели час в духовному вимірі. Як же прекрасно було, коли Одала відкрилася мені, розповіла те, що її непокоїло. Нарешті я зміг комусь поспівчувати, вийти за межі власної шкарлупи, куди я заховався, ображений на все і всіх і нікому вже не довіряючи.
Тепер ми майже щоночі зустрічаємося під великим Деревом Рівноваги в центрі Космічного Зіккурату, без якого нічого не почало бути. А також комбінуємо нашу силу (духовну силу, яка провокує фізичні процеси різних рівнів і міняє природу), щоб творити тут дивовижні речі. Скажімо, якось ми створили парк. Він ніби то вже й був, але ми гуляли серед тих дерев поза часом, а інші людці, які копошилися у земних справах здавалися на не більшими, ніж проєкції суєтних помислів із фільму "Початок". Ми перекидали пташок з гілки на гілку, притягували до себе солов'їв і білочок і дарували один одній красиві хмари у височині. Вона створила озеро якось, яке ми потім відвідали. І я певен, що одного дня ми покинемо цю планету, цей світ, проштрикнемо кордони, які поставили для контролю Сіа і злинемо туди, звідки колись спустилися. Не залишай мене тут, говорила мені Одала. Я візьму тебе із собою, назавжди, якщо захочеш, відказав тоді я.
Ну хіба це не щастя, люди добрі? Хоча, що ви там зрозумієте, якщо свого перед-буття не пригадуєте. Подумаєте, що я просто пускаю рожеві соплі.
Можливо навіть ми з Одалою визначили наперед якусь реальність, про яку тепер пишемо кожен у своїх творах. (Так, мої книги завше були єретичними). Ну не дивно ж, що ми мали якось однаокві видіння, схожі сни і закінчуємо один одній фрази. Чи ж дивно, що коли їй щось потрібно, я під натхненням духа їй приношу, чи коли я засумую, вона візьме і подзвонить? Ні, уже давно не дивно. Лишилося пригадати деталі.
Тепер стало спокійно на душі. Відійшло багато суєтних і грішних помислів. Вона допомогла мені повернутися в храм серця, знову стати тим обраним, яким я є, Людиною у найбільш властивому значенні.
Ми всі вже всемогутні, просто забули про це. Ви--боги і сини Всевишнього ви.
І як добре знати, що можемо бути разом в духовній реальності, незалежно від того, де у тривимірному просторі локалізовані наші тіла. Раніше я так спілкувався зі своїм ангелом (Слейна, мав він ім'я), а тепер і серед душ знайшлася подібна. Рідна.
Зникло пиатння про те, чому ж я не загинув під час Революції, чому не взяв участь у боях (так же хотілося боротися за Батьківщину, проте не було волі Божої, і мене це дуже роздратувало у свій час). Бо Одала потребувала мене, і так само я прагнув на рівні душі нашого возз'єднання після тисячі років самотності.
Тепер я вже не бачу того чіткого шляху, який стелився переді мною ще недавно. Проте я не зупинюся, доки Істинна десь Там. І вірю, що Одала буде зі мною.
Дякую Тобі, Госопди, за всі дари Твої безцінні.
Нехай Всесвіт нам сприяє. |