Білі мрії

Ця ніч буде особливою — промурмотіли від дитинства знайомі мені птахи, покидаючи озеро. Зімкнувшись в ключ на сухому фоні неба, відлетіли у теплі краї без сліз та теплого прощання. Я б волів полетіти із ними, адже це єдиний з можливих варіантів, аби не нидіти цілу зиму одному в хаті, однак їхня обіцянка стримує мене, я вірю їхнім просторікам щодо особливості ночі. Проводячи білих птахів поглядом, махаю їм долонею з кишені — холодно, і не варті зрадники того, аби обморозити через них собі руки. Тепер і не скажу, що почуваю до них: ненависть за сезонну зраду чи любов за виконання обітниці. Вони завжди повертаються до мене, мої білі пташки…

Часом, бувало, я лічив час по звичках птахів: вранці вони збурювались проти неба та миготіли на сонці чорними плямами, опівдні турбували плесо води, підбиваючи до тої справи норовливий полуденний вітер, а під вечір прилітали під мій поріг, випрошуючи у мене їжу; до останнього дійства у мене на веранді стояло два міхи: один зі сухарями, інший — з пшеницею; першим пожитком я задовольняв птахів по вихідним, зерном обсипав моріжок по будням. До того часу, як праве крило дому мого покидала остання птаха, заходило сонце. Отак, біла зграя між комишів, а я собі при вікні зустрічали захід сонця.

Мої звички були незмінними, свої обов’язки я завжди виконував на відмінно, сподіваюсь і вони виконаються свої, повернувшись до мене після зимових холодів, мої білі птахи, мої мрії…

 Ще годину тому дощу не передбачалося, але відчайдушна мить все змінює. Дощить. Невже пророкування моїх крилатих друзів було оманливим? Цілком ймовірно, що до їхнього повернення я не тільки прощу їм їхню брехню, а й зовсім забуду її.

Увійшовши одинаком до будинку, мене вітає домашній затишок; вогонь в коминку, вириваючись з-під гори кедрового праху, пережовує останню жертву. Не роздягаючись, підходжу до нього впритул та оглядаю з прискіпливістю медика. Заключення таке,  що без мого втручання він захолоне на каміння — а ж мені без вогню не віднайти домашнього лагідности та тепла! Черкнувши пару разів по сірниковій коробці нігтем, назбирую жменю іскор в долоню й посипаю ними холодний попіл. Лелітки, риючи червами тління, обурено вистрибують та просять пожитку для розростання. Щойно кидаю їм полінце, як вони ще в повітрі впиваються у нього розжареними іклами. Секунда-друга і перед мене спалахує домашнє вогнище. Ця секунда найвизначніша серед цілого дня: нехай я самітник, що сміливо за собою визнаю, нехай самозакоханий, хай так думають сторонні, однак, на відміну від інших домів, багатих людом, моє домашнє вогнище ніколи мене не підводить: він дарує мені затишок і так я почуваюся щасливим.  

Чайник традиційно кипить побіля запаленої конфорки, на скільки б я не відлучався, він завше бунтує, коли мене немає вдома та дочікується, коли скористаюсь з його послуг. Коли я відбуваю на довгий період — ніколи довше, аніж на дві ночі — вода в чайнику гіркне: підозрюю, що він вельми горює за мною, тому на краще для нас обох аби моя нога поверталася до рідного порогу вчасно.

Опісля чаю перехиляю на самотності чарчину сну. Велетенські комарі прилітають з лісу та б’ються носами до шибок, шурхотить крилами й інша озерна нечесть, одні-єдині птахи, які білими мріями мене надихали, мовчать. Пробуджуюсь через таємницю, яка тупає на порозі — птахи білокрилі таки правдиво навіщували мені раритетні ночі. На душі незатишно: якщо це лиха вістка, то в мене обмаль часу, щоби знайти відповідну зброю супроти неї, а якщо новина її виявиться доброю, що ж , чайник мій завжди гарячий.

Неспокійно підходжу до дверей, щоби вислухати серце посланця. Скавулить від вітром — може-де придурюється? Вагаюся, за ваганнями заточуються чуття. Хутко зачиняю двері на другий замок — Цок-цок! — й біжу закинути друге полінце до каміну, щоби підперезати себе заступником-затишком. Відліт білих птахів обіцяв прихід холодів, бажаю, щоб саме вони корчилися у мене на порозі непрошеними, аніж будь-який інший з-поміж ворогів. Ворогів я собі ніколи не шукав, вони самі постали з моїх друзів: найвідданіші стали найзапеклішими, і як потому їх не вмовляв перейти на мій бік, вони однаково відмовлялися. Не друзі, а химери!

Хор-ра-ху, хор-ра-ху!— вилазить пташка з годинника та трьохче інозенмною мовою. Я купив цю зозульку не в наших краях, обмив її, приютив, вже як два роки минуло, а вона надалі голосить чужоземною. Що мене в ній спокусило — вона витьохкує шиплячими, мов жива, ймовірно, саме через неї години мої зовсім не сумні, часто навіть веселі. Години мої та Я не завжди знаходимо порозуміння, але я стараюсь їх не дратувати.

Нестримна година! Гість на порозі стогне та скавулить, чим більше намагаюсь ним ігнорувати, тим більш надокучливим він стає. Того часу, як забиваю файку тютюном, він нишкне, а коли врешті запалюю дрібничку, він зачинає грюкати у двері — раз, другий, третій… Ні, — роздумую собі вголос, так щоб моя зозулька чула, — добрі гості у двері не ломляться — точно десь звіддаля примкнули на мій поріг, ще й без попередження, а тепер хочуть аби я їх приютив! Не зрозумійте мене неправильно, — кричу тепер до впертого візитера, — але не люблю я, коли мене застають зненацька.  

Закидаюся зручно на кріслі. Самовдоволений, під наполегливий грюкіт, випускаю з цибуха густу хмару диму. Курява заживає власним життям: просто на очах з неї вилітають білі пташечки і, зімкнувшись в ключ, відлітають у теплі краї. Коминок зустрічає їх холодно: розчарувавшись у омріяній країні, махнувши мені на прощання крилом, розвіваються привиддю. Зачекайте, поверніться! — плигаю до задимленого каміну, хапаю останню пташку в кулак, на що вона, тонко пискнувши, нараз розтлівається. Притискаю пустий кулак до серця.   Затаївши дихання,  слухаю, як решту крилатих роздирає зовні непрошений гість.

За вікном фіолетове небо дивує казковістю. Мрію потрапити в його казку, але спершу потрібно позбутися власного жахіття. На заході небеса палають жовтогарячою барвою, підсмалюючи пізній урожай на полях. Як часто на них засиджувалися допізна десятки людей: збирали збіжжя, палили багаття, інколи навіть заводили пісень — сьогодні ж немає жодної душі, і мені страшно. Вперше виразно відчуваю одинокість. Вона моя власна і немає її з ким розділити, адже птахи мої покинули мене.

За вікном миготить тінь чужинця. Попрощавшись з фіолетовою казкою, заслонюю наглухо вікна. На стрісі гуде вітер, пророкуючи дощ; кімнату засвічують біло-голубі спалахи. Із чаркою гіркого напою повертаюся у крісло поруч каміна.

Блискавиці язиками облизують мої пороги і немає мені де дітися, немає за кого сховатись, бо я — один-однісінький. Зозуля мовчить, її година ще не настала. Висушивши чарку, знаходжу на дні дурну підказку — вона голосить те, що хочу чути: бає, що мої білі пташки повернулися до мене несподіванкою та, як і обіцяли, чекають, коли нарешті вже відчиню. Ким би не був гість, він чекає, що я відкрию йому. Під зозулине Хор-ра-ху цокаю замком і розчиняю двері навстіж.

Тепер вже пізно змінювати обставини, мене попереджали, та я був глухий до моїх білих пташок, не дочекався, зрадив.

На моєму порозі сидить ціла зграя птахів. Шляху назад немає. Самовільним кроком вперед даю згоду на те, щоб вони забрали мене звідси у свій далекий край. Справді, пізно змінювати обставини. Сідаю на їхні чорні крила і вони несуть мене у небо, розповідаючи сапфірні казки.

 10.06.2012 р.Б.