Головна » Файли » Оповідання

Сірий світанок
[ Викачати з сервера (49.5Kb) ] 15.10.2015, 22:42

Сірий світанок.

Яррос фон Ясенець.

Світанок настає пізно, небо вкрите рваними свинцевими хмарами, крізь які видно сіру тканину розрідженої атмосфери—вона починає сіріти, коли промені Сонця, які ще тільки пробиваються із-за недосяжного горизонту просвічують малесенькі частинки пилу в ній. Подекуди ще можна розрізнити яскраві зірки, які не зблякли, віддавши свою варту дню, який невідомо ще чи щось принесе хороше. Одна з них, особливо яскрава, яка сяє до самого сходу. То наша зоря, яка веде нас, вказує шлях і не залишає в холодну ніч, коли, здається, нікому більше немає до тебе діла.

Дерева вже опали, лісовий ґрунт вкритий густою шелестливою ковдрою сірого листя, інколи рано-вранці, як оце зараз, на ній з’являється іскриста паморозь. Інколи щось шурхотить у зів’ялій траві—вужі, білки чи пташки, або ще якісь маленькі лісові тваринки, які все думають, як перебути скору зиму, яка неминуче має настати, відзначивши ще одне коло, яке робить наша планета довкола невеличкої зорі в неосяжному Всесвіті.

У лісі можна знайти багато чудового й прекрасного, я сам люблю гуляти там, коли тепліше, і коли ніч, і коли крізь гілки видно зорі, коли немає людей, а нічну тишу порушують тільки звуки нічних жителів, коли можна спостерігати за спалахами світлячків у листі та рівним мерехтінням гнилих пеньків. Восени ліс також має свій шарм, треба лише закутатися тепліше, і тоді можна гуляти по ньому так само. Хтось боїться, бо йому некомфортно в темряві, вони беруть із собою ліхтарики, інші озброюються ножами, електрошок ерами чи пневматичними пістолетами. Я ніколи нічого подібного не мав при собі—я дихав разом із лісом, обмінювався з ним незримою енергією, зливався в одне ціле, тож що завдало б мені там шкоди? А якби там перебував якийсь чужий об’єкт, який не поважав би цих володінь, грубо вламуючись у них із надією вчинити зло, ліс заховав би мене, бо сприймав, як свого.

Так я гуляв і серед зими, дивлячись на сніговий покрив, який мерехтів уночі так, що й ліхтарика не треба було, читав сліди дрібних тварин (нічого більшого тут уже не залишилося, навіть лисиць), ніжно торкався холодних сплячих дерев. Важко було протоптувати нові стежки, особливо коли снігу навалювало аж по коліна, проте якось все виходило—ніби то срібляста ковдра сама переді мною розступалася.

Через ліс проходить дорога—не особливо велика, асфальтована, колись на її місці був лише путівець, але тепер його розширили, щоб частина автівок могла перетинати цю територію від селища до більшої траси. Їздять не так і багато, однак більшість обирають трохи довший шлях, який іде побіля старої церкви, кількох модерних будинків та сучасного торгового комплексу, розташованого за містом, і тим не менш, дуже популярного, з усіма принадами для людей світу цього—магазини з одягом, де одні штани майже повністю схожі на інші, тільки може мають трішечки інакший відтінок, з туфельками на високих підборах для гламурних курей, з рядом численних крайнє токсичних косметичних кремів, з купою блискучої електроніки без кнопок, яка відчитує рух твого пальця та скорочення м’язів райдужки, із навушниками, імплантованими в мозок, та з безліччю розважальних закладів, які допомагають виправдовувати перед самим собою доцільність свого існування. Зараз через цей комплекс їде більшість людей, а лісова дорога—слабенький відбиток системи, яка все ж пронизала цю незайману, сотворену Богом дику природу, але ще не встновила тут своїх прав.

Мало хто тут їздить—вони всі підсвідомо відчувають, що їм тут не раді.

Зате нині вранці на трасі гучно. Аж незвично, особливо для цього осіннього ранку.

Ми мчимо старою автівкою, я витискаю з неї максимум, на який лише здатен цей двигун, і некліпно вдивляюся в сірий асфальт дороги, яка проходить через ліс, подібно тунелю. Фари пригашені, світіння сірого неба цілком вистачає, аби ні в що не врізатися, тож переді мною лише під світка панелі приладів, на які я майже не зважаю, бо все одно потрібної інформації вони не покажуть—я знаю, скільки в нас бензину, що тиск масла стабільний, води в радіаторі достатньо, а швидкість… ну, це—поняття відносне.

Одала сидить поряд зі мною—так триває вже багато років, а взагалі то, так було цілу вічність, і ми рухаємося по Всесвіту, ведені нашою вільною волею. Скільки вже всього було, а скільки буде ще, а потім це зіллється в той самий позачасовий момент. Ми летимо за межі космічного яйця, а нам активно намагаються в цьому перешкодити.

Нас переслідує чотири інші автівки з інквізиторами. Вони давно полювали на нас, причин було більш ніж достатньо, напевне головна з них та, що пізнавши істину ми не замкнули її в собі і не пішли тихенько зі сцени (як пропонував я), а спробували об’явити нашу знахідку світу і покращити його (як наполягала Одала). Її віра у нашу всемогутню волю, яка проштрикує контингентний світ, ніби різець дерево, достойна похвал, от тільки одного вона не врахувала: світ настільки безповоротно хворий, що його не покращиш по частинах, та й не преобразиш. Можна тільки знищити старе, щоб виростити ліпше на спорожнілому місці. А таку владу має тільки Сам Бог. А наші душі надто молоді, щоб стати подібними виконавцями. Нам і так дарована вже надзвичайна радість—тільки живи й радій собі, ми могли б стати королями у власній утопії, проте ж ні, Одалі страх як закортіло поширити її на сірий світ людців, які перетворили свій рай на вигрібну яму.

А я, ясна річ, пішов за Одалою, навіть якщо і не був згоден. Бо я вірний до кінця, і за тими, кого люблю, вирушу навіть в лапи інквізиторам.

Навіть зараз, коли вони мчать за нами, маючи беззаперечний намір піддати нас вогню і мечу, Одала все ще продовжує вірити в те, що і їх можна преобразити.

А я вірю тільки в Бога і в нас із Одалою. Це—найліпший Символ Віри, який написаний на скрижалях мого серця. Перші частини—про Отця Вседержителя та Господа Ісуса Христа залишаться повік незмінні. Далі—у Духа Святого, що від Отця на нас із Одалою ісходить. Щодо Церкви—там теж свої модифікації. І воскресіння мертвих я не чекаю, бо ніхто ніколи не помирав, а життя майбутнього віку вже з нами і в нас—ми це переживаємо щоразу тоді, коли віддаємося духовній близькості (тобто майже завжди).

І за це вони шукають наших душ. Бо самі вони давно мертві, тому чекають воскресіння, і заздрять нам, що ми давно вже у цьому майбутньому віці щасливі, а їм тільки очікування й лишається (і то, не факт, що вони його матимуть, бо є ж іще догмат про чистилище, куди потрапляють на певний період майже всі).

Я своє чистилище вже відбув—за всі ті тисячоліття, які минули від падіння Перших, коли я скоїв найбільше можливе зло у своєму житті, і потім довго за це покутував. Я знайшов Одалу, і шлях карми закінчився—настав рай.

А хто сказав, що в раю всі тільки лежать під пальмою і дивляться на три яскраві сонечка, перебуваючи у безпробудній дрімоті? Ми маємо, як істині просвітлені, знаючі філософи боротися з Нічим і нашою творчістю відповідати на Божий виклик, маємо бути спів сотворителями цієї реальності. Чим ми, власне, і займаємося цілком радісно і благополучно. А Ніщо викидає свої краплі в світ, і вони, змішуючись із сотвореною матерією, породжують зло, яке переслідує нас—усю ту систему, яка довгі роки тримала нас у клітках, лякала та погрожувала чим завгодно, від відсутності диплому, робочого місця, житла і аж до тілесної смерти; і тих конкретних інквізиторів, які женуться зараз за нами.

Вони безперечно вправні, цих виконавців вироків довгі роки тренують саме для цього—хапати і нищити, тож мені збіса важко від них ухилятися. Проте в основі їх довгих тренувань та навиків лежить слабкість—вони повні раби законів цього світу, а тому я й Одала сильніші та переважаємо їх у всьому. Я виконую практичне завдання—тримаю нашу тарадайку на курсі, а вона сидить із заплющеними очима, глибоко дихаючи, ну чисто тобі ісихастка, віддається молитві, єднанні з духовним світом, і через неї протікає в нашу реальність Божественні енергії, і свобода—Свобода, яка нас врятує.

У сусідній машині я помічаю злісне обличчя старшого інквізитора—колись мого найкращого друга, з яким ми проводили щасливі роки молодості, були обоє філософами, дискутували про те і се, але жага до правди та звільнення закинула нас по різні боки барикад. І в його очах я бачу злість і страх—він боїться, що насправді саме я можу виявитися правим, і тоді все його життя не має сенсу. І тому він у гніві, і за це він мене вб’є.

Чи то пак знищить мою одноразову оболонку. Я не нарікаю,  бо значно менш боюся знову потрапити Туди, ніж він. Бо для них всіх є тільки невизначена есхатологія, а я напевне знаю, хто зустріне мене на порозі вічності.

І ось перед нами барикада—її звели розумні та хитрі інквізитори, аби ми точно таки не пройшли далі. Ось закони реальності: в ліс нам не звернути, дерева стоять надто близько, в потилицю нам дихають інквізитори, а перепона перед нами надто тверда, якщо ми вженемося в неї, то нашу тачку сплющить на гармошку.

І всі знають, що за законом еволюції в людини крил немає, літати вона не може, а за догматикою подібним обдаровані лише ангели, ну і також деякі ангельські образи—великі, переважно, але інколи й маленькі. Мене чекала моя мантія, проте я відмовився…

Одала…

Ми беремося за руки і, як завжди, час уповільнюється—хоча до барикади не менше як десять метрів і на такій швидкості ми вже маємо врізатися в неї, чуючи глухий удар, скрегіт металу та шипіння, але зараз ми ще встигаємо глянути одне на одного, я дивлюся в її сині очі, я готовий, як завжди, в них потонути, споглядаючи там Вічність, скільки разів уже таке бувало…

«Ти довіряєш мені?»

«Тобі, як і Богу»

Я заплющую очі, готовий відчути той самий удар, такий самий, як уже колись давно був, коли мені випалило очі та розвіяло відбиток.

От тільки удару немає. Я чекаю секунду… другу… Все ще відчуваю руку Одали на своїй правиці, але руху ніби вже теж нема.

Я наважуюся розплющити очі.

Де ми—я поняття не маю, і в той момент не хочу шукати деталей, уточнювати, об’єктивізувати—все це не піддається вже раціоналізації. Важить одне—ми разом і ми рухаємося далі. А хто сумнівався?

Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас.

 

Прєлєсть—жахлива річ, проте прєлєсті боятися—до істини не крокувати.

 

23.06. 2014.

Категорія: Оповідання | Додав: Yasenets
Переглядів: 71 | Завантажень: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
П`ятниця, 15.12.2017