Головна » Файли » Есеї

"Архиєрей і королівна"
[ Викачати з сервера (51.0Kb) ] 15.10.2015, 23:30

АРХИЄРЕЙ І КОРОЛІВНА

Яррос фон Ясенець та Одала

(маленька єретична фантазія, яка, можливо, закладе фундамент нової традиції…)

 

Він стоїть біля високого стрілчатого вікна своїх затишних покоїв. Небо плаче, потоки дощу струменять зі свинцевих хмар, крапельки збираються на шклі, як маленькі вигнуті призми, що заламують світло, і в кожній з них можна побачити крихітну картинку світу за вікном. В кожній крапельці помітно дещо вигнутий внутрішній дворик та шпилі готичного храму—головного в їхньому королівстві. Самі ж покої—оббита деревом кімната з каміном, книгами, іконами, картинами, Кивотом зі Святими Дарами для адорацій, великим столом для зібрань духовенства, портретами попередніх єпископів, що так само проводили тут свої дні в пості й молитві, великим щитом з особистим гербом і гаслом та державним прапором. Як багато тут марноти—але ж вона потрібна, бо тут він працює, приймає гостей, робить звернення. Поруч, за маленькими дверима—аскетична келія, звідки все зайве давно винесене—то територія духовної боротьби, де не повинно бути завад.

Він неуважно теребить ланцюг із хрестом на шиї, стежачи за внутрішнім двориком крізь укрите дощовими краплинками вікно, а його серце тріпоче в очікуванні. Щоб відволіктися, дістає з внутрішньої кишені просторої чорної сутани маленький клаптик паперу—такий цінний для нього і такий таємний для світу. На ньому—світлина гарної білосніжної світловолосої панни із проникливими синіми очима, в глибині яких блищить небесна мудрість, проте віддзеркалюється і трошки смутку, хоча її уста прикрашає усмішка. Чи це Діва Марія? Ні. Хто ж тоді? Можливо, втілений ангел. Або сама Премудрість Божа, таємнича Софія, вічна жіночність, спів-творителька світу? Не виключено, що все відразу. Вона—добре відома у світських колах особа, чомусь Бог забажав, аби ця чиста душа втілилася в особі старовинного королівського роду. Її випадок—один із тих рідкісних, коли монархи дійсно сповнюють своє покликання—служіння та відання себе до решти, а не паразитування на підданих. Коли Господь зливає на неї благодать, вона розподіляє її між усіма потребуючими, подібно тому, як Ісус переламував п’ять хлібів серед п’яти тисяч голодних…

Він—поважний духівник, який в минулому відрізав від себе всі ниточки, які мали би прив’язувати до пристрастей і чуттєвих насолод, щоб прорубати у власному закрижанілому серці вікно в духовний світ, і тепер, прийнявши на себе тяжкий хрест єпископського служіння, має день і ніч молитися, писати, подорожувати, проповідувати—і все щоб зберегти баланс (навіть і не думаючи про перемогу) в тій нестабільній боротьбі між стихіями, що закручується над їхнім королівством. Його келія—останній острівець, в який щоночі стікається пітьма. Її палац—ліхтар світла для всього народу. Так кожен несе своє служіння, не змішуючись і не зближаючись. Принаймні, так усі думають.

Ось раптом він помічає її—постать, що заходить у внутрішній дворик, на ній—щільний дощовик із каптуром, вона перетинає брукований квадрат і власними ключами відчиняє аркові дверцята. Ніби промінь Небесного Світла просочується крізь хмари, осяваючи наш грішний світ.

Він відступає від вікна, знову ховаючи маленьку фотографію в широку кишеню—незабаром він побачить її очі насправді. Серце шалено калатає, ніби він знову молодий і складає свої перші обітниці перед святим вівтарем. Уже чути, як вона підіймається кам’яними сходами старої будівлі, її сукня шелестить об древні відшліфовані брили. Це наближення—десь такі відчуття бувають у нього, коли на Літургії він підносить угору Самого Христа у Святих Дарах. Колись був через це великий конфлікт—догма, ніби стара зашкарубла сувора бабця твердила, що така глибока любов і споглядання можливі лише до Величі Творця та Його втілення. Проте тихий голос серця відгукувався інакше… Пізніше земний ангел допоміг у цьому розібратися—проте це вже інша історія…

Врешті, чому ні? Ми—Образ і Подоба Його, і чомусь надто мало зазираємо у глибину власних сердець.

Двері тихо прочиняються і вона постає на порозі. Скидає дощовика, з-під якого з’являється копиця довгого світлого волосся. Глибокі блакитні очі зорять на нього—це ніби озера вічності, як канал в іншу реальність, у красу космосу, коли на темно-синьому сутінковому небі засвічують зірки. Біла шкіра—ніби сама невинність, віддзеркалення незайманості душі, а зелена сукня—під колір життя, яке Бог посіяв на світі, розливши довкола нас, доки ми не замінили його сірим бетоном та шклом.

Повільно Софія наближається до нього і доки він зачарований її красою, німо застиг у спогляданні, вона ніжно бере його правицю і торкається устами архиєрейського персня. Різко відсмикне долоню—знову забув зняти те надокучливе кільце, з нею геть не хочеться почувати себе владним предстоятелем. Проте вона любить Бога, Його церкву і традиції, тож віддає шану єпископу навіть на приватній зустрічі.

Так уже сталося, що ця втілена Премудрість не стала королівською спадкоємицею—напевне, її ще не народжена душа не захотіла бути задушена системою, і милостивий Господь відгукнувся на це прохання, віддавши в цей благородний рід другою дитиною, якій королівських почестей не належиться.

Може, якби він зустрів її раніше, то відмовився б від усіх цих титулів і священства. Проте, як говорив колись духівник: «усім нам належить виконати всяку правду». Тож треба нести свій хрест і робити те, до чого Бог привів—адже, напевне, краще за нього цього ніхто не виконає. Але це не означає, що архієреї не можуть любити—хай навіть досвід переважної більшості твердить нам про супротивне.

Вона падає в його обійми, він притискає її до себе, ніби коштовну перлину, гладить по маківці, пестить гладеньке волосся, а вона слухає, як б’ється його серце.

«Як я чекала…»--шепоче вона.—«Як було мені без тебе самотньо»

Він ніжно заспокоює її.

«Ми ж завжди разом… Дух єднає нас, де б ми не були»

Він бере її за руку й веде гвинтовими сходами у маленьку кімнатку на вежі. Раніше тут була обсерваторія, а тепер це—місце усамітнення, закрите від чужих очей, де ніхто їх не побачить. Софія дивиться в сірі очі свого коханого, і вкотре видається, що знає його вічно. Раніше він був на навчанні в далеких краях, вивчав «премудрість єгипетську» і був полководцем духовних воєн. Згодом повернувся в рідне місто, став єпископом і так познайомився з їхньою благородною родиною—монархи й духівник відразу поладнали. Він благословив її брата-спадкоємця на одруження, сповідав її стару матір-королеву. Вона прониклася глибокими почуттями, повірила йому, цьому старому орлу, що втомився літати й повернувся з далеких мандрів, аби ділитися з іншими тим, що бачив із висоти. Довірилася своєму коханому Бальтазару…

Софія не буде вже королевою, Бог помилував її, тож може вона віддаватися творчості , подорожам та служінню ближнім.

«Я люблю лише тебе»--каже тихо Софія.—«Яу душа любить тіло…»

«А я тебе»--відповідає Бальтазар.—«Як Христос полюбив Церкву»

Вона притискається до нього ближче, просить, щоб він зігрів її своїми міцними обіймами. Він зітхає. Чи чинять вони гріх? Сотні разів уже ставив собі це питання. Але ж ні, не забороняв ніхто такої любові та високого єднання. І байдуже, що за приписами віку цього єпископам заборонено одружуватися.

«Якщо ми комусь про все розкажемо, нас закидають камінням»--сказала вона якось—«А ти ще потрібен Церкві та нашому народу. А так я б не проти була загинути з тобою…»

«Пропонувати такі різкі зміни в традицію явно не на часі»--погодився він.—«Суспільство й вірні не готові до такого. Нас не послухають, адже є такі, кому вигідно триматися за букви. А навіть якби й послухали, то слабші спокусяться й почнуть зловживати новим даром. Ліпше зберегти все, як є, законсервувати до часу. Тоді після нас прийдуть мудріші й цим скористаються. А нам нічого закинути: для чистих усе чисте»

Можливо, колись вони просто поїдуть геть… Вона не має великих зобов’язань, виконуючи радше церемоній ну функцію, а при цьому володіє великою частиною спадщини своєї родини. Він може послужити іще трішки, після чого подати у відставку, знайшовши іншого претендента на головну кафедру. Не раз мріють двоє про ті часи, коли усамітняться десь далеко від цивілізації, і там будуть лише вони та Бог. Але поки що для цього не настав час—у них велика відповідальність і всім належить виконати всяку правду. Проте Господь дав люблячим душам маленьку віддушину в цій петлі системи, що повільно огортає геть усіх довкола.

Так вони сидять, дивлячись за вікно, де на куполі небес потроху спалахують і яскравішають зірки. Ті їх ніколи не засудять, їм можна все довірити. Люди лукаві, злі та заздрісні, а небесні жителі скажуть правду.

«Можливо, те, чим ми живемо зараз, колись стане традицією»--промовляє Софія.—«Таке завше розпочинається з меншості».

Ось так стаємо ми свідками нового чуда: сповнилося таїнство без формального ритуалу. 

Категорія: Есеї | Додав: Yasenets
Переглядів: 75 | Завантажень: 3 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
Вівторок, 17.10.2017