Головна » Файли » Статті

Філософське осмислення української революції
[ Викачати з сервера (72.5Kb) ] 30.03.2016, 18:51

Філософське осмислення української революції.

Яррос фон Ясенець

 

Мученики Небесної сотні, моліть Бога за нас!

 

Метою філософської рефлексії є не повторення очевидних фактів, хронології подій чи статистики, але виявлення загальних закономірностей, які лежать в основі певного явища. Філософ повинен зібрати чим більше інформації про явище, розглянути різні аспекти—політичний, економічний, соціальний, духовний (який зараз не прийнято розглядати, як аргумент, зводячи його до психології чи соціології), а потім зробити «крок назад» і виявити глибинні закони, які на поверхні не лежать. Зараз філософська рефлексія здійснюється в дусі матеріалізму, над питаннями, які можна розглядати з точки зору теперішнього розуміння раціоналізму. Я маю на меті діяти інакше, враховуючи не лише аспекти, які прийнято розглядати в першу чергу, але перш за все питання Бого-людської співтворчості, дії Духа в земних процесах, яке є наріжним каменем усього, що відбувається.

Кожна людина за своєю природою має Божу природу—Дух—який несе Образ і Подобу Божу в нас; та фізичну, яка підпорядковується закономірностям нашого Всесвіту. Розуміння цієї антропологічної проблеми є фундаментальним, бо без нього ми не збагнемо правду, яку зараз ігнорують філософи та науковці, базуючи своє пізнання виключно на видимих феноменах.

Кожна людина зокрема та суспільство загалом підпорядковується, в корені, енерго-інформаційним взаємодіям, з яких уже беруть джерело всі інші явища. Можна сказати, що Дух, даний від Бога, «соціалізовується», перетворюючись на нематеріальну, проте фундаментальну сферу взаємодій між людьми.

Інше важливе питання, яке мусимо розуміти для подальшого огляду ситуації—деякі геополітичні взаємодії. Багатьом мислячим людям уже ясно, що всі процеси в політиці є плановані і керовані силами, які мають владу. Часто ці сили є прихованими, вони стоять над державами, політичними партіями, ця еліта діє таємно і в своїх власних інтересах. Не виключено (а для віруючих людей очевидно), що ці правлячі структури отримують підмогу від неземних, демонічних сил. Той, хто не вірить в такий вплив може задовольнитися фактами існування імперіалістичних, наднаціональних, фінансових організацій, які у великій політиці провадять політику глобалізації. Кінцевою метою її є, за відкритими свідченнями деяких ідеологів глобальної влади Новий Світовий Порядок[1]. Сили, які працюють для його встановлення, протягом історії проводили великий соціальний експеримент, крок за кроком приводячи суспільство до стану остаточного поневолення, смирення перед глобальною елітою та її цілковитої влади над світом[2]. Фактично, боротьба глобальної еліти відбувається задля придушення та знищення Образу Божого в людині, замикання нас на примітивну соціальну систему та перетворення на рабів. Для цього використовується ідеологія, економіка, брехня, фальшиві цінності, технологія та енерго-інформаційний вплив.

Український народ завжди був волелюбним і рвався свободи, причому це прагнення починалося з низів та зустрічало жорстокий опір з боку влади (на відміну від, скажімо, США, де «визволення» та боротьба за «незалежність» відбулася під керівництвом масонського угрупування «батьків-засновників»). Прикладами цього є Запорізька Січ, визвольна війна проти Польщі, численні селянські повстання, Коліївщина, битва під Крутами, боротьба ОУН-УПА. В ідеалі, до справжнього духовного життя має прагнути весь народ, проте більшість людей завжди можна ув’язнити чи підкупити брехливими цінностями. І тоді духовне прагнення народу до свободи, яке існує в їх душах (хоча приспана свідомість цього і не усвідомлює), передається невеликій групі людей, яка ініціює війну проти системи та правлячої еліти. Трагедія нашого народу в тому, що ми завжди занадто легко здаємо нашу перемогу, як тільки збільшуються труднощі в її досяганні й нам обіцяють полегшення життя в обмін на компроміс. Козаччина (феномен «громадянського суспільства», якого в такий історичний період не знала жодна країна світу) «зіпсувалася» після того, як частина воїнів погодилася вписати себе у реєстр війська польського, визвольна боротьба Хмельницького скінчилася його необережним (чи зрадницьким) союзом із Москвою, селянські повстання, бій під Крутами та УПА знищили грубою силою і це налякало інших людей, тож їх боротьбу не продовжили.

Найважливішим фактом в цьому є, поза сумнівом, Божа допомога. Князь Ярослав Мудрий доручив Київську Русь захисту Богородиці, а всі найбільші повстання проти іноземного гніту починалися з прохання Бога про допомогу.

 

Тепер спробуємо реконструювати події Революції, враховуючи маловідомі факти та духовний аспект питання, щоб зрозуміти, як Революція в Києві почалася, як політичне явище, а закінчилася Бого-людською співтворчістю.

Глобальна політична система багатогранна, вона діє через різні сили, які для маси через ЗМІ та «експертів» подаються, як протилежні й ворогуючі[3].  В соціальному та духовному сенсі ми все ще несемо на собі відбитки пост-радянської реальності й вплив Росії[4], єдність (хоча б історичну чи соціальну) із якою підтримувала немала частка населення. Зрозуміло, що саме через цю державу, смикаючи за нитки «спільної» історії, мови та культури було найліпше контролювати наше суспільство. Власне, Янукович вийшов із найбільш проросійського реґіону і він перебував під великим впливом (якщо не сказати: прямим контролем) Путіна, проте в останній рік свого президентства став проводити дещо незалежну політику та орієнтуватися на ЄС. Чи діяв він із власної ініціативи, захищаючи особисті фінансові інтереси (інших у такої істоти не могло бути)? Можливо. Інший варіант: настрої українців, які не хотіли більше жити в «совку» вихлюпувалися в інформаційні поля і штовхали його на це без його власного усвідомлення.

Так чи інакше, в самому кінці Янукович піддався на тиск Росії і зупинив асоціацію з ЄС. Протестувати вийшла незначна групка людей, переважно молоді, у Києві та Львові. Незадоволених такими новинами було значно більше, їх протест, знову ж таки, виливався в енерго-інформаційну сферу, напруження наростало. Хто ініціював побиття студентів 30го листопада досі невідомо: за офіційною інформацією, це був «режим Януковича» (хоча ні самому Президенту, ні його поплічникам це було невигідно, бо маленький протест почав потроху згасати сам по собі); можливо це була помста Путіна за намагання проводити незалежну політику, або ж, за непідтвердженою інформацією, причетними до цього жорстокого акту були самі лідери «опозиції», яким потрібно було через «провокацію» зібрати чим більше людей на Майдані.

В кожнім разі, намагання системи задушити протест обернулося на щось прямо протилежне: люди вийшли на мільйонний марш у центрі Києва 1го грудня. Дуже скоро це місце перетворилося на само організовану громаду, а після спроби штурму 11 грудня ще й обросло потужними барикадами в кілька рядів. Виникла своя самооборона, що охороняла периметр, чергувала на мурах і стежила за порядком, волонтери розгорнули польову кухню, люди приїздили зі всієї України, народ приносив, хто що міг, а в момент особливого напруження чи загрози нападу спецназу прибувало ще більше людей. Наріжним каменем став духовний провід українських церков, особливо Православної Церкви Київського Патріярхату (храм якої першим надав притулок протестувальникам, які тікали 30го листопада від силового розгону) та греко-католиків. На Майдані постійно творилась молитва, було встановлено декілька наметів-каплиць, приїхало багато священиків, безліч людей свідчили, що саме там вони увірували в Бога. Після 30го листопада тут стояли вже не за інтеграцію в ЄС, а за свободу та правду.

Тут, на Майдані Незалежності, сформувався простір свободи: консолідація прагнення людей до звільнення об’єднав Дух їхніх сердець, а до того ж усі живилися енергією самого місця—на Майдані в давнину існувало язичницьке капище, ця територія завжди була джерелом вільної енергії, тому так багато політичний подій траплялося саме тут[5]. Влада все ще робила безуспішні спроби залякати мітингувальників (закони 16го січня), розігнати їх чи домовитися з формальними «лідерами», та ці спроби не дали жодних результатів, гуртуючи людей довкола спільної мети боротьби за істину та свободу тільки більше.

Політики не мали на Майдані ніякої влади. «Триголова гідра» опозиції в особі Яценюка, Кличка і Тягнибока час від часу їздила на переговори з Януковичем та озвучувала якісь заяви, проте вплинути на народ ніяк не могла—якщо рішення їх людям не подобались, «гідру» посилали зі сцени останніми словами (а інколи навіть могли облити з вогнегасника). Цілком можливо, що цих «опозиційників» підсовувала та сама система, проте успіху вони не мали. Згодом у події спробували втрутитися представники США та ЄС (Нуланд, Ештон), але і за цими західними глобалістами, що проводили піар-кампанію перед українцями, ніби то «заспокоюючи» Януковича та роздаючи мітингувальникам печиво, народ не пішов. На «простір свободи» не могли ввійти ні провладні сили, ні їхні «ланцюгові пси», сама глобальна влада не могла взяти його під контроль. Здавалося, народ поволі згадує, що створений не для рабства, але для щасливого життя в добрі та спів дії зі своїм Творцем, що ми є істинно вільними і мусимо самі вибирати наш шлях і нашу долю, що коли з нами Бог, ніяка сила—ні політична, ні диявольська—не здатна нас зупинити.

2004го року зібрані на Майдані проектували свою енергію на ідола у вигляді Ющенка, проштовхуючи його до перемоги, проте як тільки той отримав владу й потрапив під поганий вплив, всі ці зусилля були змарновані. Через десять років все було інакше: не було лідерів чи символічних осіб. Всі присутні на Майдані сформували стійкий егрегор небувалої потужності, який змушував відступати навіть спецназ «Беркуту». Ведений він був Духом Божим та предстоятелями Святої Церкви[6]. Коли «Беркути» захопили в полон козака Михайла Гаврилюка, роздягнули його на морозі і знущалися з нього, він не похилив голови. Святійший Патріярх Філарет пізніше дав дуже влучний коментар: «Цей козак—втілення свободи та віри всього українського народу».

Майдан став полем битви добра і зла. Сліди демонічних атак з боку провладних сил інколи були очевидні. Наприклад, після Водохреща периметр «території свободи» окропили освяченою водою, й протистояння відразу перемістились на Грушевського, куди залишився маленький «коридор». Після вигнання «Беркутів» з Маріїнського парку в кінці лютого там знайшли сліди ритуальних знаків на бруківці, а в маєтку Януковича у Межигір’ї виявилися окультні символи—три розіп’яті на хрестах коршуни. Після того, як 18го лютого намет-каплиця на Майдані була спалена спецназівцями, в її руїнах знайшли дивом вцілілу Євангелію. Ті самі вояки, переслідуючи втікачів 30го листопада все ж зупинилися перед закритою брамою монастиря, де ті знайшли сховок і попри заклики своїх командирів, не посміли штурмувати її. Крім того, безліч учасників подій розповідають, що як тільки на Майдані посилювалась молитва під час зіткнень, спецназ відразу відступав. Водомети «ланцюгових псів» чомусь ламалися, два БТРи не змогли прорвати барикади а вранці 19го лютого, коли до сцени залишалося не більше кількох метрів, наступ ворогів все ж зупинився—на ній молились акафіст до Богородиці. Те, наскільки гуманно ми поводилися з представниками провладних структур, як ходили на «анти-майдан» з печивом та гарячою їжею, як ділилися хлібом з бійцями внутрішніх військ і неушкодженими повертали додому захоплених у полон беркутівців і «ті тушок» показує, що мітингувальники створили справжню християнську спільноту.

Найстрашніші дні, кульмінація протистояння настала 18-20го лютого, коли відбувся розстріл Небесної Сотні. Хто саме віддав наказ, точно невідомо: або дійсно оточення Януковича (що нелогічно, вони не могли не розуміти, що після кривавого побоїща їм біля влади точно вже не втриматися; а якщо навіть в пориві безуму вони таки вирішили провести «зачистку», то ефективніше було поставити на пагорбі біля Жовтневого палацу кулемет), чи люди з «опозиції», яким такий розклад був дуже вигідний (за деякими відеофактами з готелю «Дніпро» люди з «Правого сектору» виносили гвинтівки під керівництвом Андрія Парубія), чи третя сила (російський спецназ чи найманці—в чорній формі з жовтими пов’язками, які стріляли імпортними кулями і в спецназ, і в мітингарів, нацьковуючи їх одні на одних). Так чи інакше, люди йшли у бій щиро, не за гроші чи нагороду, не думаючи про своє життя, часто наражалися на кулі задля допомоги пораненим, не тікали назад і не здавалися в полон. Перед тим багато з них підходили до сповіді та благословення священиків, а потім сповняли свій обов’язок з молитвою. Вони стали мучениками за правду, і не перебільшенням буде сказати, що за Христа, бо «немає більшої любові, ніж коли хтось душу свою за друзів кладе». Існує відвічний духовний закон: той, хто приносить себе в жертву, одержує від Бога те, чому себе присвячує[7]. Після розстрілу «Небесної Сотні» беркути відступили, а вже того вечора Верховна Рада прийняла постанову про зупинення насильства. Зовсім скоро Янукович утік з України, у нас створився клаптик шансу почати творити нову політику. На жаль, він не був використаний.

Було сформоване тимчасове керівництво—з лідерів тієї самої «опозиції», яким іще недавно так не довіряли, згодом Президентом став Порошенко, один із основних адептів режиму Януковича. Виснажені протистоянням люди розслабилися і надто легко віддали їм владу. Молитва заслабла, Майдан поволі став розходитися. Глобальна еліта не пробачає подібних виступів проти себе—і тут вони взялися за нас іще більше.

Трагедія Майдану та його поразка в тому, що ми не спромоглися довести боротьбу до кінця. Необхідно було знищити (чи, принаймні, ув’язнити, позбутися, прогнати) всю політичну верхівку, яка хоч якось співпрацювала з попереднім режимом. Тоді виник би шанс почати з початку будівництво нової держави руками народу і для народу. Дані на Майдані обіцянки про покарання олігархів, які розкрадали країну, економічні реформи та прийняття європейських стандартів можливо було б виконати. На жаль, досвід попередніх років нас не навчив—так само, як після отримання незалежності Президентом став недавній комуніст, а працівники КДБ перереєструвалися в СБУ, після майданне суспільство віддали під керівництво мільярдерів, які незадовго до того співпрацювали з Януковичем, а дехто мав бізнес в Росії.

Ця поразка сталася тому, що народ, хоч і був уже загартований у протистоянні та впевнений у своїх силах, все ж не зробив останнього, вирішального кроку. Ми були готові захищатися від прямого нападу «ланцюгових псів», проте самим перейти у наступ і звершити справедливість над тими, хто стільки років обкрадав нашу країну і гнобив найкращих її представників ми виявилися не готові. Результат: нове керівництво віддало Росії Крим і дозволило почати війну на Донбасі. Результат: ніхто з винних у розстрілі Майдану не покараний. Результат: патріотів України тепер саджають в тюрми ще більше, ніж при Януковичі. Результат: олігархи залишилися при владі і тільки збільшили свої статки. Фактично, нові олігархи (чи навіть агенти ФСБ) скористалися патріотичними настроями народу, його подвигом і слабкістю після нього, щоб обернути цілу Революцію на користь тільки собі: сісти на спорожнілий трон.

Система, яка посміялася з нашого прориву до свободи, закрутила гайки ще більше й через нових представників—Порошенка, Яценюка, Авакова та інших репресує всіх, хто намагається навіть говорити про нові протести. Також додатковим, вигідним системі фактором є війна на Донбасі (яку досі лицемірно називають «антитерористичною операцією», прирівнюючи, фактично, до внутрішнього конфлікту), куди відтягують духовні сили нашого народу і яка використовується для заборони протестів: мовляв, якщо ми почнемо третій Майдан, Путін конче введе війська в Україну (ніби їх і так тут немає), всі, хто говорять про нову революцію—провокатори та агенти Кремля[8]. Народу підкидають «крихти з панського столу», дрібні позитивні рішення для окозамилювання: реформа поліції, можливе скасування віз в ЄС, кілька зразків нової військової техніки.

Мало хто замислюється, що і війни на Донбасі, і продавання Криму можна було б уникнути, якби відразу діяти жорсткіше: не дати втекти Януковичу та його оточенню, показово лінчувати «беркутівців», націоналізувати майно олігархів, а протести в Севастополі й Донецьку «зачистити», відразу суворо покаравши організаторів—достатньо людей з Галичини погодилися б сформувати добровольчі загони і поїхати на цю операцію. Проблема в тому, що нас занадто сильно змусили повірити в міф про «демократію»--ілюзія, що використовується для «пацифікації» народу. Взагалі-то, сам Майдан не був і близько «демократичним» явищем (в європейському розумінні слова), але ж ми його провели і цим пишаємось. Чому тоді не піти далі? Коли нам кажуть про «не гуманність» суду Лінча, то чи «гуманним» було палити спецназівців запалювальною сумішшю і калічити декого з них камінням, але ж ми не зупинились перед такими діями, бо вони були єдиним виходом, необхідним злом. Тож заради того, щоб увінчати успіхом багато місяців боротьби, напруженої роботи, страху, жертовності та мучеництва, варто було піти на радикальні кроки. «Демократична» Європа, говорячи нам про «недопустимість» радикалізму грубо підміняє поняття: коли їхні країни  перебували на нашому економічному рівні, стадії боротьби за державність та утверджували патріотизм, вони часто діяли тими самими методами—просто в них це відбулося вже давно, а ми дозріли тільки зараз. Ми мусимо рахуватись із сумною правдою: людство живе у палому стані, тож для боротьби за свободу від злочинної системи ми повинні використовувати жорсткі методи, і «колесо історії тільки кров’ю повертається». Це сумно, більшість із нас, можливо, не хотіли б убивати, але чи опустили б ми в пориві гуманізму руки, коли небезпека загрожувала нашим рідним, коханим, друзям? В цьому випадку поняття «смирення» та «непротивлення злу» не може бути застосоване так само, як у мирний час, нашим обов’язком є захист. Тому справжній «переворот» та «хунта» після Майдану був б не гріховним, але благословенним.

Звучать закиди, що «у нас не було лідера», якого вибрати б на керівну посаду. Це правда, з елітою у нас проблеми, проте коли ми віддали владу в руки злочинців, прихвоснів попереднього режиму, ми самі заблокували шлях тим лідерам, які обов’язково вийшли б із маси свободоборців. Коли людина зі щирістю починає правдиву справу, Бог доповнює її старання.

Треба назвати речі своїми іменами: Революція була величезним авансом від Бога, даром нам, а ми, дійшовши майже до кінця, цей дар зневажили, так само, як зробили це 1654 р. на Переяславській раді. Після цього від нас відійшла Божа благодать, і почалась руїна. Те саме відбувається і зараз.

Дійсно, єдиною надією українців зараз є іти тим шляхом, який ми відкрили в час Майдану. Там ми побачили, які є справжні можливості нашого волелюбного та дуже віруючого суспільства. В час Революції ми проявляли чудеса взаємопомічі, розуміння, вміння слухати і домовлятися, узгодженість, спільне життя, самоорганізацію. Чомусь на Майдані ми все вирішували без участі політиків і бюрократів. Коли по Києву випустили на хуліганські дії «тітушок», жителі районів організували загони і виловили їх—значно ефективніше, ніж усяка «нова поліція». Миттєво зріс рівень патріотизму, безліч людей перейшли на українську мову, виникло навіть явище «російськомовний патріот». Про те, скільки людей віднайшли віру в Бога і як виріс рівень довіри до Церкви та священнослужителів, уже згадувалось вище[9].

Нам не потрібно надіятися ні на європейський союз, ні на будь-яке інше міжнародне об’єднання, що є інструментом системи, знаряддям встановлення Нового Світового Порядку. Потрібно опиратися на наші більш ніж достатні економічні та культурні ресурси. Триматися Бога та Його істини, плекати власну духовність і ті цінності, які ми відкрили на Майдані. Тільки тоді всі зусилля нашої боротьби будуть недаремними.

БОГУ НАШОМУ СЛАВА, ЗАВЖДИ, НИНІ І ПОВСЯКЧАС І НА ВІКИ ВІКІВ!

 

[1] Пор. Джон Колеман «Таємниці світової змови»

[2] Прототипом такого ладу уже є ЄС. Біблія (і деякі інші світові релігії) пророкує встановлення такого нового глобального порядку під керівництвом «ворогів роду людського».

[3] Ідеться про видимі протистояння, переважно між Сходом і Заходом, як то дві світові війни, холодна війна, гонка озброєнь та численні інші кризи й протиставлення, які насправді були плановані й керовані з одного центру.

[4] СРСР був однією зі спроб створення імперії, що мала б перерости у наддержаву з Новим Світовим Порядком, проте цей проект не вдався. Після цього почали активно збільшувати наднаціональний вплив ЄС. Після розвалу комуністичної імперії Росія була залишена виключно як «протидіюча сила» до Заходу, для створення подальших конфліктів та провокацій. Зіткнення з нею, імовірно, мають переконати Україну та деякі інші країни вступити у склад ЄС.

[5] Можливо тому на цій площі розташована рекордна в Києві концентрація масонської символіки: дві колони (одна—із ангелом, інша—з глобусом), піраміда, зоря та чорний ангел. Все це—магічні знаки, вживані в окультних практиках для керування потоками енергії.

[6] Варто зазначити, що на Майдані стиралися міжконфесійні кордони: разом молилися православні, католики, протестанти і навіть мусульмани. Спільну Літургію в наметі служили священики УГКЦ та УПЦ КП. На жаль, це явище не отримало подальшого продовження після спадання конфлікту.

[7] Це яскраво проілюстровано в Новому Заповіті: Ісус пожертвував Своєю людською природою заради нашого звільнення з рабства диявола. Архидиякон Стефан, якого було вкаменовано в час його проповіді, через свою жертву навернув багатьох (у т.ч. майбутнього апостола Павла). Дух того, хто віддає себе на жертву звільняється з такою силою, що здатен докорінно поміняти поле подій.

[8] Війна на Донбасі є свідомою домовленістю нового уряду України, Росії та планом системи. По-перше, на війні винищується активне населення України, яке здатне провокувати зміни подібні Майдану (всім «провокаторам», які говорять про зміну режиму політики у безпечних теплих кріслах нині лицемірно пропонують «показати свою хоробрість на передовій»). По-друге, безліч фактів свідчать про наживання на цій «АТО» окремих олігархів. По-третє, деструктивні «Мінські домовленості», які не дають нам вигнати окупантів геть, хоча в нас уже достатньо сил на це. І взагалі, чому це раптом представники ЄС і Росії (!) повинні втручатися у наші внутрішні справи і щось нам радити, а ми з якого дива маємо їх слухати? Факти про «сіру зону» Донбасу нікого вже не дивують. І останнє: багато катастроф донбаської війни, що відбулися на релігійні свята дуже нагадують масові сатанинські жертвоприношення, помітні в обох світових війнах, у В’єтнамі, Кореї, Афганістані, Іраку та інших конфліктах, спровокованих системою.

[9] Саме в час Революції народ почав значно більше довіряти церкві Київського Патріархату, опісля дуже зросла кількість відтоку парафій від «сергіанської» УПЦ МП. Величезну довіру народу здобув Патріярх Київський Філарет. Багато людей почали звертати увагу на те, в яку конфесію (КП чи МП) вони ходять. 

Категорія: Статті | Додав: Yasenets
Переглядів: 44 | Завантажень: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
Вівторок, 17.10.2017