Головна » Файли » Романи

ЗНАКИ ПОТОЙБІЧЧЯ
[ Викачати з сервера (3.12Mb) ] 15.02.2017, 23:20

Яррос Ясенець

Знаки Потойбіччя.

 

Особлива подяка Дмитру Станіславовичу, без якого ця ідея не ввійшла б у нашу реальність з інформаційних полів…

 

Присвячую всім, хто веде бій зі злом, віддаляючи його перемогу та підтримуючи баланс у світі, а особливо священикам, які ціною власної сивини захищають нас від сил зла і рятують від вічної погибелі.

 

Інтродукція.

Дихання темряви.

 

Історія, яка змінила все Лаурове життя розпочалася, напевно, зі звичайного дня буденного життя, з напису, який він уздрів на стіні своєї кімнати, який виникнув там попри всі раціональні закони і пояснення. Ще не настало багатьох знакових подій, буря лютувала далеко за горизонтом, але перші її провісники уже виникли в зоні видимості й готові були зімкнутися над обранцем, якого готували ще до його земного народження і який з багатьма подібними собі повинен був торувати складний бурхливий шлях, аби здолати пітьму світу, яка от-от бажала зімкнути пазурі.

Лаур мляво витріщався у вікно будинку, намагаючись впорядкувати безладні думки, що роїлися в голові. Повіки чогось видавались тяжкими, ніби він давно не спав, розум охопила апатія. Останні півгодини, відколи хлопець повернувся зі школи й з'їв булочку зі шклянкою соку йому нічого не хотілося, вся притаманна йому активність кудись розвіялась. Лаур трусонув головою--та що це з ним таке? Він помацав своє чоло--ніби нормальне, температури нема. Навряд чи він захворів у ці теплі та погожі весняні дні. В чому тоді причина? Він прекрасно висипався останнім часом, щоранку робив пробіжки, гарно харчувався, не мав шкідливих звичок або ж причин щоб впадати в депресію. Чому тоді на нього накотилася ця млявість саме зараз? Хлопець пішов у ванну, плеснув на обличчя холодної води і глянув на себе. Копиця солом'яного волосся на голові, сині очі, атлетична статура. Виглядав він цілком природно та нормально. Лаур покинув ванну й вирушив на кухню--зварити собі чаю, такого міцного, щоб був аж гіркий, а потім прогулятися до найближчої крамниці по енерґетичний напій. На завтра треба підготуватися до контрольної з французької, а тема була саме такою, яку Лаур не дуже розумів--особливості вживання розділових знаків у складних реченнях. Не раз, дивлячись у підручник з граматики хлопець запитував себе, яким ідіотом треба було бути, щоб вигадати купу безглуздих правил щодо вживання ком та двокрапок. Еге ж, це тобі не математика, де треба просто зрозуміти суть задачі й логічно прийти до її розв'язання, де кожна теорема доводиться, формула виводиться з комбінації кількох простіших, всяке твердження має під собою ґрунт, а винятки відсутні. У мові все зовсім не так--правила не мають ніякого практичного сенсу й нізвідки не виводяться, їх треба просто зубрити на пам'ять разом з усіма особливими випадками, які склалися на історичній основі й загальним порядкам лінгвістики не підкоряються. Тож хлопець вирішив закінчити із зубрінням чимшвидше, а потім взятися за читання улюбленої книги. Тільки для початку треба все таки привести себе до тями.

Він випив гарячого чаю, від гіркоти якого аж кривився, потім застрибнув у душ, обмився прохолодною водою, що тонкими струменями бризкала з іржавого набалдашника труби, а зайшовши назад до своєї кімнати почувався вже набагато краще. Він вирішив усе таки, що невеличка прогулянка до крамниці не зашкодить, тож він надяг модну курточку, зав'язав шнурівки на кросівках сріблястого кольору й вийшов надвір.

Скоро Лаур повернувся додому. Після банки потужної суміші з кофеїну, вітамінів та іншої хемії  вся апатія минулася зовсім. Він скинув одяг і знов пішов до своєї кімнати в надії взятися за завдання і добре його виконати. Мимоволі глянув на записку, що лежала у вітальні біля телевізора. Так, йому її батьки залишили: "Ми поїхали до лябораторії, повернемося завтра". Поруч лежала програма передач і Лаур кинув на неї оком--він повідзначав кольоровим маркером ті сеанси, які хотів подивитися. Сьогодні о дев'ятій мала розпочатися якась документальна хроніка під назвою "Якщо для нас настане завтра".

Щойно Лаур сів за стіл і відкрив книгу, як його знов урвали--цього разу телефонний дзвінок. Він чортихнувся й рушив у передпокій, зняв трубку старенького білого апарата, але не почув у динаміку нічого, крім невиразного шарудіння, а потім--коротких гудків. Напевне, помилка з'єднання, подумав хлопець. Таке нині часто трапляється--телефонні станції не можуть впоратися з надто великою хвилею дзвінків.

Звідкись зі стіни чулося тихе гудіння, напевне знову неполадки з трубами.

Хлопець вкотре вже переступив поріг своєї кімнати і став, як укопаний.

На стіні над своїм столом він уздрів щось, що ввігнало його у стан шоку та дикого страху. Сам факт появи напису на шпалерах нізвідки був не менш вражаючим, ніж зміст слів, у які складалися чорні літери.

Лаур здригнувся і миттєво усвідомив, що в квартирі він не сам. Хвилину тому напису ще не було, раз він тут тільки що з'явився, значить доки Лаур ходив до телефону, хтось виліз із засідки і зробив його. І мабуть ця таємнича особа й досі десь тут і нікуди не поділася!

Хлопець міцно заплющив очі, намагаючись прогнати видіння.

Розплющив. Літери залишилися, але тепер слова були написані англійською. Неясно чому Лаур замружився ще раз.

Англійська мова змінилася німецькою. За нею йшла арабська й російська. Цих мов Лаур не знав і визначив лише за написанням. Він кліпнув востаннє--літери стали знову французькими, але тепер були написані чимось червоним та густим. Це просто фарба. Так, фарба, це ж не...

Напис зник, а хлопець осів на підлогу, хапаючи дрижаки й стікаючи потом, його серце шалено калатало. Звісно, ніякого напису не було, це було ніби видіння чи сон, але настільки чіткої візуалізації чогось у Лаура не було зроду. Він втер краплини з чола і трусонув головою. Так, що він там пив? Невже щось було не так із цим енергетиком? Вони тепер викликають галюцинації? Скільки їх не пив, нічого такого не було, то що ж тепер змінилося? Вся та отруйна хемія, якою їх збагачують, чи... його власний організм?

Про всяк випадок хлопець уважно перевірив всю квартиру але, ясна річ, нікого більше не знайшов. Він був тут зовсім сам--наодинці зі своєю розбурханою уявою та галюцинаціями.

Коли Лаур сів на стілець, до нього, несподівано, дійшов сенс слів, начебто написаних на стіні різними мовами. "Воно прийшло до тебе", було сказано там. Чотири слова, які цілком змінили його життя.

 

Лаур ішов шкільним коридором, його кросівки скрипіли на погано приклеєному лінолеумі. За вікнами була, судячи з освітлености, середина дня, весняне Сонце кидало на околичні квартали Парижа проміння, хмарки пливли по небу, гнані теплим леготом. Лаур неуважно ковзав поглядом по стінах, на яких були приклеєні різноманітні об'яви, нагадування, стінгазети та розклади уроків. Хлопчина піднявся сходами на поверх вище й відчинив двері ліворуч. При цьому у нього виникло різке відчуття, ніби за ним хтось стежить і крався отак непомітно всю дорогу сюди.

Клясна кімната за дверима була порожньою. Учень роззирнувся довкола, не розуміючи, куди в такий час поділися всі його однокласники. Відчуття стеження розвіялося, ніби й не було.

"Привіт"

Лаур зачудувався--в клясі все таки була одна людина-і саме та, яку він найбільше з усіх волів би побачити.

Рена підвелася з-за задньої парти й пішла в бік здивованого Лаура. Той, несподівано, відчув піднесення, побачивши дівчину.

"А де всі?"--запитав він.

"Вдома, на спортмайданчику або в клубах, я так думаю"--знизала плечима Рена.--"Сьогодні ж короткий день, забув?"

Лаур забув, але не став про це говорити.

"А чого ти такий знервований?"--запитала дівчина.

Лаур вкотре зачудувався, як вона могла все так помічати. Тремтіння його пальців не зміг би зауважити ніхто, окрім неї.

"Та нічого..."--пробелькотів він незв'язно.--"Просто дивне таке відчуття... ніби за мною хтось ішов"

"Ха, за тобою що, ніхто ніколи не ходив?"--усміхнулася Рена.--"Чого тебе так дивує, що ти не сам живеш у цьому світі і не єдиний можеш іти певним шляхом?"

"Дуже смішно"--буркнув Лаур, але на душі полегшало--чи то від голосу Рени, чи від того, що підстави хвилювання щезли. Його хвилинна тривога була ірраціональною, та все одно Лаур на підсвідомому рівні розумів, що якийсь та глузд під собою вона має. Він уже давно вірив: просто так нічого не буває.

"Так а сама ти чого тут?"--запитав Лаур у подруги.

Цього разу настала черга дівчини проказати щось беззмістовне, але Лаур не звернув на це уваги і вже розвернувся до виходу.

"Йдеш?"--запитав він через плече.--"Можемо десь полазити, якщо хочеш"

"Ні, я залишусь"--Рена глянула на Лаура дивним поглядом, в якому проглядалося щось схоже на нудьгу і... смуток.--"Є ще справи, які потребують завершення до... прощавай, словом".

 

На цьому Лаур знов прийшов до тями й тупо усвідомив, що все ще сидить за своїм столом перед підручником з граматики. Згідно його наручного годинника не минуло навіть хвилини. Що це щойно трапилося з ним? Видавалося, ніби він на мить задрімав, побачив дивний сон, а тепер знову прийшов до тями. Але сон це не нагадувало--надто вже яскравим та чітким він був, а крім того, всі деталі пам'яталися чітко, ніби щойно пережиті. Тоді що ж воно таке? Видіння? Об'явлення? пророцтво? Ні, я не вірю в усю цю релігійну маячню, урвав себе Лаур. Пророцтв та пердречінь не буває, іноді можуть бути глюки свідомості й не більше того. А розповіді, що "віщі сни" буцімто справджуються--просто роздуті з випадковостей історії для пропаґанди антинаукових ідей, яким не місце в сучасному житті. Так завше говорив Лаурів батько, фізик у третьому поколінні, який досліджував поведінку газів і знайшов собі таку саму дружину в цій же царині. Не існує нічого "надприродного", усе підпорядковується простим фізичним законам.

Можливо, спогад? Лаур мав чітке відчуття, що все побачене за мить до того--вхід в порожній кляс, розмова з Реною та її дивне прощання--уже з ним трапилися. Якщо так, то коли? Сьогодні? Вчора? Рік тому? Хлопець відчував сильне дежа-вю, він намагався пригадати, коли ж те з ним трапилось, а в голову нічого не приходило. Спогад крутився десь під самою поверхнею його пам'яті, але впіймати його, ніби слизьку рибину, ніяк не виходило. Це нагадувало спробу пригадати сон, якого ніколи не було.

Гаразд, будемо аналізувати. Лаур дуже любив різноманітні книги про аналіз, він чудово вмів логічно мислити і багато друзів говорили йому, що він міг би стати прекрасним детективом. Чи могло це зі мною статися сьогодні? Авжеж ні--я добре пам'ятаю, що трапилося сьогодні в школі, та й взагалі це неможливо хоча б тому, що сьогодні не було короткого дня.

А чи не було? Лаур напружив пам'ять і з жахом зрозумів, що зовсім не може згадати, що саме з ним сьогодні відбувалося. Пам'ятав лише, як вранці покинув домівку з портфелем на плечах, а потім--порожнеча-аж до моменту, коли він мляво сидів за столом і розглядав пейзажі околиць Парижа крізь запилюжене шкло своєї кімнати. Він гарячково силкувався пригадати--вихопив з портфеля щоденник й почав швидко його гортати--так, ось тобі розклад уроків на сьогодні... ніяких записів щодо наявности чи відсутности скороченого дня не було. Коли вони мали востаннє таку чудову можливість піти додому на дві години раніше? Лаур і пригадати вже не міг--їхня доволі консервативна шкільна дирекція не толерувала невиправданих поблажок для своїх вихованців. Їх тримали в школі по шість годин на день, навантажували різноманітними знаннями з різних дисциплін та змушували зубрити та працювати над домашніми завданнями. Тоді коли ж це трапилося?

Лаур звівся на ноги. Він знав одне--треба докопатись до правди. Він сам не знав, чому, але чітко зрозумів--справа дуже серйозна. Це повністю суперечило раціоналізму, який він яро сповідував, але на той момент відчуття взяли гору. Хлопець відсунув вбік підручник з граматики й вирішив зайнятися серйознішими речами.

ДАЛІ ТЕКСТ ВИКАЧАТИ З СЕРВЕРА

Категорія: Романи | Додав: Yasenets
Переглядів: 49 | Завантажень: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
П`ятниця, 15.12.2017