Головна » Файли » Оповідання

"Стрілка по маршруту"
[ Викачати з сервера (73.0Kb) ] 15.10.2015, 22:40

Яррос фон Ясенець

Стрілка по маршруту.

 

Я штовхнув уперед кран контролера локомотива, потяг легенько трусонуло, вітер з тріщини на передньому вікні посилився, а стрілка швидкостеміра поповзла вгору. Я з надією подивився вперед, у туман, уздовж двох блискучих паралельних рейок, проте тупиків чи різких поворотів не передбачалося. Ніщо не блокувало мій шлях.

Тісну кабіну наповнювало ритмічне гудіння охолоджувальних вентиляторів, рев дизельного двигуна, клацання запису вального апарату та стукіт коліс. Мимо мене пролітали стовпи та порожні семафори, лампочки яких уже ніколи не засвітяться. Все це огортала синювата імла. Скоро доведеться вмикати прожектор.

Коли я востаннє спав? Чи їв? Пам’ятаю, вранці пив воду, що накапала з охолоджувальної труби—вона мала трохи іржавий присмак. Також відливав просто на ходу потяга, з бічних дверей локомотива, стумінь моєї сечі розбризкувався дрібними краплинками на щебінь уздовж колії. Інше тонуло в забутті. Нічого тепер не важило. Віра згасла. Давно. Разом із надією—тоді, коли померла любов, яка зв’язувала їх докупи.

Мій дизельний тепловоз 2ТЕ116, останній сховок та, цілком імовірно, труна на тридцяти колесах, рухався цією невідомою забутою колією уже багато днів. Ніщо не заповільнювало руху. Скоро западе ніч і я знову ввімкну яскравий білий прожектор, вдивлятимуся в пітьму. Не знаю, чи зустріну якусь перепону доти, доки пальне в двох цистернах не добіжить кінця. А далі… невідомо, адже Вони все ще чомусь вели мене. Жити не дають, але й померти—також.

Колись в мене була віра. Яскрава та сильна. А ще—любов. До Неї…

(ні, тільки не згадуймо імен)

Ми разом долали зиму й завірюху, коса смерті пройшла просто над нашими маківками, але все ж нас не зачепила. Ми покинули мертвий поліс, зогнилу павутину, яка раніше була жива й тремтлива, обплутуючи людей, пройшли останнім вцілілим мостом, який напевне давно вже завалився, і зринули в небо. Знайшовся літак, і я навіть спромігся його заправити, підняти і вивести на курс. Всесвіт сприяв нам.

Ми проминули стрілку, переведену в інший режим, колія переді мною розділилася на дві паралельні. На сусідній виник цілий ряд покинутих товарних вагонів і я відчув легку задрість. Якби я врізався в них, то чи вибухнув би мій транспорт? Врешті, в цистернах за моєю спиною ще достатньо дизельного палива, щоб спричинити чималенький розгром в радіусі двохсот метрів. Я побачив би тільки вогонь, біле полум’я, напевне, не встиг би ще й почути звуку, а тоді точно довідався б, що чекає мене у вічності і чи є вона взагалі.

Проте останній черговий залізниці чомусь залишив ту стрілку саме в такому положенні. Він же не знав, що через стільки часу самотній тепловоз із двома цистернами дизпалива промчить цим шляхом. Тут стояв і семафор, на якому в старі часи мерехтів би яскраво-блактиний сигнал—шлях був дозволений по прямій, перегін відкритий.

Мої руки літали контролерами тепловоза, ніби я все життя провів у цій кабіні. Або підсвідомо я зачерпнув це знання з інформаційних полів, або багато годин вправляння на MS Train Simulator таки залишили певний слід. Хоча, скоріше все таки перший варіант—я точно знав, що робити, який тумблер перемкнути, коли збільшити швидкість і на яку саме машину у дизельному відділенні звернути увагу.

Так само було і з літаком. Тоді я просив помічі в Бога, в святого Миколая, покровителя подорожуючих, та в ангелів, а тепер покладаюся на чорного крайт-дракона, божевільного, як і я сам.

Бо ангели нас не вберегли. Наш літак упав із неба в дощовий ранок, і чомусь вижив я, а Вона—ні. Можливо, Її душа вирішила піти зі світу, вирушити далі… Але ні, Вона не була такою жорстокою—не покинула б мене тут самого, без підтримки. Значить, виною всьому був час і випадок. Або Вони.

Вперше всеблагий Ісус не допоміг мені. Богословські істини тріщали по швах, все, у що я вірив, розвалювалося. Я довго забороняв собі думати, що вся віра Православна, яку я сповідував протягом звичного життя, а особливо після початку нічого кошмару великого розвалу, була рожевою казочкою, яку придумали самі люди, аби виправдати доцільність свого існування. Адже є стільки доказів існування Бога, безсмертя душі, визначеності світових подій та інших правд віри, а тут виявляється, що все воно не має практичного підкріплення у дійсно важкій ситуації. Адже згідно Біблії, коли загниваючий лад віку цього скінчиться після великих зламів і катастроф, має прийти Сам Господь і принести Своє Царство, хіба не так? А нині все відбулося цілком інакше—майже всі загинули, залишилася тільки припорошена попелом руїна і помічі чекати ні від кого. А потім ще й Вона загинула, і я лишився сам під свинцево-сірим небом.

Навіть якщо у всьому цьому є сенс, то він дуже глибокий і надто незбагненний. А я вже стомився чекати.

Хотілося знову згадати Її, посмакувати той спогад, який зник. Бог не утримав Її в бутті і Вона втратила актуальність, стала простою пам’яттю. А як нам було добре разом… Як ми взаємно дарувалися один одній, як підтримували, волочилися засніженою пустелею.

А тепер я навіть не хочу пригадувати Її ім’я, бо щоразу це слово ніби відкривало свіжу рану на моєму серці.

Хочеться вірити, що все ж таки є третє небо, і Вона зараз стала там ангелом, дивиться на мене і якось незримо мені допомагає. Може, помолитися до Неї? В кожнім разі, гірше не буде.

Якщо Бог іманентний світу, якщо все ж таки правими були пантеїсти, то Він збожеволів і все це—Його сон у лихоманці. А якщо ж трансцендентний, то просто перестав утримувати світ у бутті і він тепер повільно розвалюється.

Або це Вони. Їхній експеримент.

Людська цивілізація загинула тихо—без ядерної війни, зомбі-апокаліпсису чи повстання машин. Чесно кажучи, я сам досі не розумію причини катастрофи. Були пророцтва і попередження, але який зараз від них сенс. Можливо, я останній чоловік на всій земній кулі.

Або це Вони дивляться реаліті-шоу. Щось на кшталт нашого «останнього героя».

Нині я все більше схильний вірити в Їх існування. Сон розуму породжує чудовиськ, як сказав якийсь там мислитель. Тому, якщо Бог заснув, то так і є.

Колія повернула, проте локомотив не перекинувся, закрут був дуже плавним, діаметр дуги кілометрів у 7-8. Звідки мені відомо?—та не знаю, сам хотів би зрозуміти, що це за осяяння, які мене відвідують останнім часом. Наприклад, що треба зараз перемкнути реле у високовольтній шафочці за кабіною, що я і зробив, майже автоматично, не дивлячись.

Моя вільна воля майже померла, похована під горою скорботи й самотности—після загибелі надії. Після смерти Її.

«Не переживай»--сказала мені не так давно Сін.—«Навіть якщо і здохнемо тут, то просто ще раз переродимося, тільки й того. Наприклад, станемо деревом. Ну а якщо дуже пощастить, вийдемо із Сансарни»

Я тоді приєднався до цієї невеликої строкатої групи, яка якимось чином вціліла. Вони ганяли на старій поліційній автівці, на якій Остер намалював велику літеру А. Анархізм? Антихрист? Антитеза? Усе це могло мати значення. Мабуть, найбільш вдалим символом для нинішньої епохи був саме цей.

Був там іще Рей, колишній масон, який і досі носив на пальці персня з циркулем та літерою G.

«Раніше це означало для мене God»--пояснив він якось.—«Але тепер, думаю, доцільніше сказати Gaia—земля. Бо вона—все, що в нас залишилося»

Так ми якийсь час їздили туди-сюди, від міста до міста, проте в цьому глобальному Чорнобилі так нікого й не зустріли, хіба що інколи траплялися якісь отуплені до неможливого людці з висолопленими язиками, які невидющими очима дивилися в простір і нестямно щось бурмотіли, та трупи на різній стадії розкладу.

Щовечора ми зупинялися, розкладали вогнище, ділили роздобуту за день їжу, розмовляли про що завгодно, аби тільки створити ілюзію того, що все, як зажди, нічого страшного не відбулося. Рей розповідав якісь баєчки про свої контакти з позаземними цивілізаціями, Іван постійно пив, всякий алкоголь, який тільки міг відшукати, а потім із хропінням засинав, щоб прийти до тями наступного ранку і продовжити пошуки спиртного; Сін дивилася на вогонь, час від часу щось розповідала, Осетр та Лайла переповідали анекдоти, яких набралися ще в старі часи. Я ж сидів збоку і мовчав—нічого особливо було сказати. Тепер мені ставало ясно, як монахи та відлюдники давали обітницю мовчання, навіки змикаючи свої уста. Просто все втрачає сенс.

Інколи Сін розповідала мені, що я бурмочу вночі, час від часу називаю якесь ім’я

(ні, тільки не нагадуй мені про Неї)

або неспокійно перевертаюся туди-сюди.

Ні, в мене не бувало нічних кошмарів. У свій жах я поринав по тому, як розплющував очі.

Рей накреслив крейдою на дошці пентаграму й пояснював Остеру, як проводиться якийсь там ритуал.

«Якщо ми принесемо якусь жертву і викличемо демона, то може він нам допоможе?»--з надією запитав Остер.

«Там потрібна свіжа кров, а де ти її зараз візьмеш?»--заперечив Рей.

І це була правда—нікого вже не залишилося, хіба що зарізати когось із нас. Щоправда, це не мало особливого значення—усі ми знали, що дні наші лічені і скоро ми помремо. Причини ніхто не розумів, проте Сін розповіла, що раніше їхня компанія була більшою, а потім решта потихеньку повмирали з невідомої причини. Тої самої, що вбила всіх, зокрема й учених мужів, які могли б якось це пояснити.

«Може, десь іще є такі самі, як оце ми»--з надією протяг Іван, проте сам не особливо вірив у свої слова.

Ми тепер—королі світу, подумав я. Якщо дійсно ми—останні люди на Землі. Можливо, якщо ми все таки не повмираємо, то з нашого невеличкого племені таки щось і вийде—ну, приміром, розростеться воно і так ми продовжимо рід людський. Хоча особисто в мене не було такого бажання. Навіть коли хмари розступалися і я дивився на Сонце, прагнення будь-що міняти не воскресало в моїй душі.

Коли я востаннє молився?

Напевне, ще тоді, коли Вона була зі мною і ми спільно зорили в небо, читали псалми і прохали Бога про поміч. Коли я відраховував пальцями намистини вервиці, промовляючи Ісусову молитву. Тепер я вже й забув, які там були слова.

Хоча та вервиця все ще зі мною, як не дивно. У кишені подертих витертих теплих штанів.

Лайла знову перекидалася разом із Остером на задньому сидінні автівки. Вона майже щовечора спала з кимось із наших, на відміну від Сін, яка ще не розгубила рештки моралі. Я ніколи на таке не вівся, навіть статеві зносини зараз не розвіяли б мого настрою.

Інколи я випивав щось із запасів Івана, або палив цигарки, проте навіть цього не було дуже багато. Король Землі не повинен піддаватися таким звичкам. Я маю триматися урочисто і хоробро. Треба роздобути собі десь жезла і корону. А також присвоїти нове ім’я і титул, бо моє старе до катастрофічне імення не пасує нинішньому високому статусу. Треба вигадати щось ліпше.

Ми знову сиділи на чиємусь задньому дворі, палили ватру в старій діжці, знову займалися тим самим, що й зазвичай. Біля одного з будинків ми знайшли дровітню, тож недоліку в паливі тепер не було, вогонь можна буде підтримувати хоч цілу ніч, а Іван розшукав у хаті герметичні банки з пивом, яке ще не зіпсувалося і цього йому вистачило, щоб покращити настрій на весь вечір. Я читав якісь старі журнали, які знайшов у покинутій кімнаті, стіни якої вже почали обростати цвіллю, переглядав їх, пригадуючи старий докатастрофічний світ і думав, чи вдасться взагалі коли-небудь повернути все до ладу. Рей писав на стінах кожного будинку, де ми були, повідомлення яскраво-помаранчевою фарбою—мовляв, якщо хтось буде живим і побачить це, то він не матиме сумніву, що вцілів іще хтось. Остер хотів десь роздобути радіо, раптом хтось таки вийде в ефір… Вони всі вперто відмовлялися прийняти просту істину, з якою я змирився вже давно: ми—останні вцілілі, після нас нікого вже не буде, та й наші власні годинники чомусь дуже швидко ведуть зворотній відлік.

Хто знає, можливо, ніхто насправді не помер… Просто скинули фізичні тіла й перейшли в новий світ, на наступний рівень розвитку, у п’ятивимірний простір і там зараз розбудовують цивілізацію з над можливостями, а цей світ повільно розвалюється і зникає, як торішнє листя. Чи міг такий задум бути в Бога? Або ж у Них? А чому, власне, ні? Врешті, існує ж та сама ноосфера, і врешті всі ми повинні в процесі еволюції дійти до якоїсь там точки Омега, яка вже не в нашому світі розташована. Так, тоді все стає на свої місця. І Вона також уже там, можливо, чекає на мене. Від цієї думки трошки потепліло на серці, проте майже відразу в душу впав новий уламок льоду—а що, як ми не перейшли в той новий світ і ніколи там не опинимося? Саме всі ми зібралися тут, наша маленька ватага, тому що за якісь там гріхи недостойні іти далі? І ми геть не помремо, а будемо вічно скитатися по цьому мертвому світу без сенсу й мети. Саме так можна уявити собі пекло.

Напевне, загинув не світ і не людство, а тільки ми. І це—наш шеол.

Тепер стало по-справжньому страшно. І сумно. А потім я знову збайдужів.

Рей та Лалйла пішли в напівзавалений будинок з дірками в покрівлі, біля якого ми розпалили нашу ватру, аби прийняти свою добову дозу збоченого задоволення. Сін глянула на них несхвально, пробурмотівши щось про зіпсовану карму, а я дивився на обриси диму, які тяглися до неба. Там уже починали мерехтіти перші зірки—вони все ж нікуди не поділися. Я знову пригадав, наскільки велетенський та різноманітний наш Всесвіт, і як би не хотілося вірити в те, що наша планета якась там особлива, це певно не так. Знищити її для космічних процесів так само легко, як нам—роздушити мураху чи зірвати листок з дерева.

Добігав кінця другий місяць зими, і хоча зараз було ще відносно тепло (бо від часу початку мого шляху я істотно просунувся на південний захід—спершу з Нею, потім—сам), проте могло очікуватися ще різке похолодання. Було б непогано нам знайти якийсь будинок у непоганому стані, запастися дровами, консервами та пивом (спеціально для Івана) і так перезимувати. А потім… подивимося.

Моя пам’ять блискала уривками, яскраві спогади чергувалися з тотальним темним забуттям. Приміром, я геть не пам’ятаю, коли і як всі вони повмирали. Просто якоїсь миті усвідомив, що вже сам із Сін—останньої, яка ще трималася, можливо, за рахунок своєї віри. Ми сиділи в сирій будівлі якоїсь бібліотеки, на підлозі були калюжі брудної дощової води, яка затікала через дірки в даху, частина полиць була перекинута, книги від вологи розрослися до розмірів архівних каталогів.

Ми обоє усвідомлювали, що можемо не дожити до літа. Ця пошесть косила всіх без будь-яких видимих ознак, тож і ми рано чи пізно потрапимо під невидиме лезо.

За вікном клубочився туман. На стіні я бачив два годинники—один зупинився на позначці 3.03, інший, як не дивно, ще функціонував.

Далі… що ж то була за будівля? Здається, покинута школа для дітей із особливими потребами, ми забрели туди, щоб перебути чергову ніч. Це було символічно певною мірою, хоча не обов’язково. Раніше я сприймав світ як систему, де все веде до чогось іншого, сполучене з рештою, тому ми весь час бачимо певні знаки, які вказують на приховану дійсність, але разом із катастрофою зникло і це моє уявлення, тож, напевне, час і випадок нас сюди закинув.

Ми ночували в спокої та понурості, як і завжди—не було кого боятися, ми не зустрічали в тумані хижих тварин чи зомбі, я навіть пістолета свого давно викинув. Хто б міг подумати, що велична людська цивілізація, що брала свій початок від Атлантиди, побудувала піраміди, Стоунхедж, Колізей, розчепила атом, літала на Місяць, відправила Вояджери на край Всесвіту загине, ніби старий хворий кіт у підвалі.  Без останнього бою з інопланетянами, зомбі, чи хоча б ядерної війни, без руйнівних, проте величних катастроф із книги Об’явлення. Це було нестерпно.

Попри все, дуже хотілося жити—навіть більше, ніж раніше. А Сін, натомість, розуміла, що помирає. Ні, фізично вона ніби то була здорова, хоча схудла і виснажилась, а причина була в чомусь геть іншому. Здається, ця недуга мала геть нематеріальний характер, не впливала на процеси організму, вбивала щось внутрішнє, а оболонка потім відмирала сама по собі. Вбивала, чи забирала в той невідомий новий світ, це вже питання суперечливе, в кожнім разі, з поля зору воно зникало.

Наступний кадр—ми знайшли відносно цілу та неушкоджену кімнату в якомусь маєтку, сиділи серед усіх тих покинутих тлінних благ земних, які колись так подобалися людям. Обоє розуміли, що це—наша остання ніч. Вона притиснулася до мене, хотіла близькості, проте я відмовився, сам досі до кінця не розуміючи, чому. Здається, якщо вже всі моральні закони втратили грунт, то чому вже відмовлятися? І все одно щось зупинило мене. Я недолуго пробурмотів: «Ти що, хочеш перед смертю так зіпсувати свою карму?»

«Мені начхати»

«Ну, а мені ні»

Вона повільно відхилилась від мене і знеможено опустилася на широченне ліжко, дивлячись у стелю повними відчаю очима. І плакала аж до самої своєї смерти.

Потім я якимось чином виблукав до великого лісового озера і там мене щось вжалило, я й досі не пригадаю, що ж саме—змія чи якась комаха. Я впав на камені біля самої води й відчув гострий біль, який пронизав тіло. І потім я три дні й три ночі лежав під небом, а лихоманка поїдала мій організм, я не міг нікуди зсунутися і проклинав усе на світі—чому раптом хтось помер так спокійно, як Сін, а моя душа не встигла вивільнитися доти, доки тіло не було ушкоджене?

Проте врешті якось та воно все припинилося, я знову повернув собі здатність якось рухатися і думати. Настав черговий світанок, я звівся на все ще тремтячі ноги й дошкандибав до води. Досхочу напився (це озеро не було нічим забруднене, напевне, до катастрофи належало якомусь заповіднику), далі підкріпився місцевою травою й побрів шукати чогось.

Через якийсь час я вийшов до старої вантажної станції і тут побачив цей локомотив—старий зразок 2ТЕ116, вицвілого зеленого кольору, призначений для перевезення до п’ятдесяти важких товарних вагонів та тріщиною на передньому вікні. Якось я заправив обидва його баки, проте для ліпшої гарантії відшукав на тій же колії дві цистерни з дизпаливом, причепив їх до тепловоза й під’єднав невелику насосну установку—тепер коли паливо в основних баках закінчиться, цистерни почнуть постачати в них свій вміст. Все це вийшло чомусь навдивовижу легко, ніби я мав дві інженерні освіти і ще й півжиття трудився на залізниці. Напевне, Вони вклали цю ідею кудись на нижні шари моєї свідомості так, що я й не помітив. Далі я пройшовся уздовж великої кількості відгалужень колій товарної станції і поперемикав стрілки так, щоб виїхати на основну трасу. Заліз у локомотив, сів у тісній кабіні перед старим пультом керування. Добре, що система тут була стара, без усяких комп’ютерів і нанотехнологій—її було доволі складно вивести з ладу. Я клацнув кількома тумблерами, перемкнув два рубильники на щитку, двигуни запрацювали, я все ще раз уважно перевірив, а тоді зняв локомотива з гальм і повернув кран контролера. Тепловоз потихеньку покотився вперед…

Так я їхав і до цього часу, не знаючи мети, напряму чи навіть сторони світу, в яку їду. Ритмічне гудіння дизеля та охолоджувальних вентиляторів стало звуковим тлом яке, певне, назавжди шумітиме в моїй голові. Перший час я періодично зупиняв свого транспортника, виходив і перемикав чергову стрілку, міняючи напрямок, проте тепер уже перестав це робити—нехай час і випадок

(Промисел)

ведуть мене. Інколи хотілося, щоб якась колія вивела мене в тупик і я на повній швидкості полетів під укіс чи врізався в щось, чи перекинувся на крутому повороті, тоді б паливо в цистернах би вибухнуло і всім моїм терзанням настав би кінець. Але тепер нічого подібного не траплялося, моя колія була чиста й порожня.

Вітер свистів через тріщину в передній шибці, я так само уважно дивився вперед, давно вже не згадуючи про їжу та сон. Так хотілося розігнати цей потяг до космічної швидкості, подолати бар’єр світла, перенестися в інший вимір, туди, де тепер є життя і радість і де ми всі обов’язково зустрінемося…

І тут раптом я знову побачив Її. Першу мить це здавалося нереальним, я вже вирішив, що зсунувся з глузду остаточно, проте ні—ось Вона, така сама, як я звик колись Її бачити ще в ранні до катастрофічні роки, коли ми прекрасно проводили час разом, нічим глобальним не переймаючись. Її ясні зелені очі дивилися на мене і в них я побачив свою надію. Вона сиділа на осиротілому кріслі помічника машиніста з лівого краю тісної кабіни, Її образ не був прозорим, як у привида, не мерехтів, подібно ангельській з’яві, це було майже фізичне тіло, проте все таки не належало цьому світу…

(очікую воскресіння мертвих і життя будучого віку)

Я здивовано витріщався туди, де щойно сиділа Вона. Так, безперечно хтось би сказав, що це була звичайна галюцинація від неспання та голоду, від нервового виснаження чи тієї таємничої нематеріальної недуги, яка забирала нас усіх. Проте ці варіанти я чомусь відразу відкинув—надто вже, напевне, хотілося повірити і я шукав хоч якусь нитку.

Зрештою, все, що веде до життя на користь нам, чи не так?

Вперше за довгий час я крутнув контролер у протилежний бік, знижуючи швидкість потяга, а далі потяг на себе червоний гальмівний кран і локомотив із шипінням зупинився.

Я вийшов із кабіни і перемкнув стрілку, яка була переді мною—тепер замість врізатися у бетонну стіну тупика і майже напевне згоріти у вогні палаючого дизпалива з двох цистерн (чого так хотілося ще кілька хвилин тому) я мав поїхати вільною колією. Наставала ніч, проте в мене ж іще був прожектор.

Інколи вистачає навіть іскри, щоб розпалити зорю.

 

Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного!

 

Записано 2014 р. в Києві.

Категорія: Оповідання | Додав: Yasenets
Переглядів: 83 | Завантажень: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
Вівторок, 17.10.2017