Головна » Файли » Оповідання

"Остання всенічна"
[ Викачати з сервера (102.0Kb) ] 15.10.2015, 23:01

Яррос Ясенець

Моя остання Всенічна, або реквієм за втраченою обителлю.

 

Присвячую отцям Леонтію, Йосафу, Хризостому, Михаїлу, а також іншим монахам, що доблесно подвизаються в Архангело-Михайлівському Звіринецькому монастирі. Ви навіки в молитвах моїх.

 

Храм майже повністю темний, осяяний лише мерехтінням свічок і лампадок. Тут майже завжди так, оскільки він на ґрунтовому рівні й має згори численні надбудови, тож вікон зовсім мало, вони маленькі і аж під самою стелею. Проте так навіть ліпше—створюється незабутня молитовна атмосфера.

Храм повністю у візантійському стилі, невисока стеля, широкі колони та розписи. На підлозі—мозаїка, на якій зображено двоє оленів, що п’ють воду із джерела, на стінах та склепінні—фрески із зображеннями виноградної лози, херувимів, серафимів і старозавітніх пророків, також є кілька великих ікон за товстим шклом у грубих дерев’яних рамах—по обох краях іконостасу образи двох однойменних святих: Йосафа Могилевського та Йосафа Білгородського  (на честь одного з них освячено цей храм), яких розділяє кілька століть земного часу—так у вічності вони поруч, а церква та її інтер’єр покликані відтворити небесну дійсність, наскільки це можливо, так?

Тут же можна побачити ікону архангела Михаїла заввишки півтора метри, покровителя цієї обителі, далі, побіля неї—образ собору Звіринецьких отців, лики яких розміщені у формі піраміди, один над одним, а з протилежного боку, на правій стіні, відразу за клиросом—моя улюблена ікона, зменшена версія якої висить у мене вдома: Цариця Небесна, Радість всіх скорботних.

Один із наших отців говорив якось, що ця ікона надто вже «католицька», зображена в західному стилі, а, як відомо, все, що перейшло з католицизму у Православ’я, добра не принесло. Проте ця ікона давня, подарована монастирю, то не викидати ж її, от і служаться щонеділі о дванадцятій дня перед нею молебень із акафістом. Та мені байдуже її походження: є не так багато ікон, на які я ладен дивитися пильно і довго, тонучи в цьому образі і зливаючись із ним.

Зараз в храмі лунає протяжний спів, який супроводжується брязкотом кадильниці, якою змахує старий диякон, стоячи на амвоні, спиною до народу й пильно вдивляючись в образи по обидва боки Царських Воріт. Далі він обходить храм, так само пускаючи в повітря хмарки запашного диму. Минає і мене, я похиляю голову й диякон не помічає мене. Він спокійно та умиротворено, з молитвою на устах, заходить бічними дверима назад в алтар. А потім Царські Ворота зачиняються. Їхні стулки змикаються переді мною.

Ця церква дуже нагадує скинію моєї душі, храм мого серця. Атож, він у мене є, і в центрі нього зростає біла духовна троянда—не буду тут оповідати докладно, як вона мені була подарована. Але з цього храму все розпочинається і ним скінчиться. А решта—Церква земна, богослужіння, Літургія, таїнства—лише видимі знаки, які мають провадити до вічного.

Взагалі, тут у пошанівку довгі служби, які не так багато людей вистоюють—тричі на рік перед великими святами служать цілу ніч, і перед кожною неділею—чотиригодинне «всенічне чування». Звісно, ця назва умовна, тепер воно триває лише три-чотири години, проте непосвяченим і цього вистачає з головою—пригадую, першого разу під час нього я задрімав на лавочці в кутку.

Як же давно це було…

Однак, у мене є ще кілька годин, аби побути тут востаннє, в цих стінах, подякувати Богові за все, що було, обміркувати радості і жалі, а потім тихо вирушити далі, ще не знаючи, що чекає попереду. В моєму житті буде ще не одна Всенічна, проте вже не тут. Майже напевне, не тут.

Якщо тільки Бог напряму не втрутиться у наш світ (як воно буває, коли природну дійсність пронизують Божественні Енергії і все сяє Фаворським Світлом), це місце для мене втрачене. І прив’язаність до братії треба буде відривати від серця.

Після того, як я прийшов у цю обитель, досить скоро почав вважати дев’ятьох монахів майже родиною, з якою в мене встановилося повне взаєморозуміння і любов. Звісно, були свої проблеми, але з цим можна жити.

Як я чекав дня, коли покину світ, ввійшовши назавжди під ці склепіння, залишившись перебувати на цій невеликій благодатній території посеред приватного сектору Печерська без потреби повертатися назад. Я проводив в цій обителі свої канікули і приїздив так часто, як тільки міг, щоб побути з отцями, відвідати благодатні довгі служби і, звісно, одержати мудре керівництво свого духівника.

А он, до речі, й він, зараз не служить, стоїть біля клироса і читає псалом. В храмі повільно гасять всі свічки, занурюючи його в темряву.

Хтось із братії нині дивиться на мене співчутливо, інші—роздратовано, або байдуже. Вони вже не помічають мене, я зник, викреслений з їхнього інформаційного потоку. Або не хочуть помічати. Може, в них на серці теж не все спокійно: десь у глибині душі вони розуміють, що відлучаючи мене, вони відлучають надію на власну благодать. Тому мене поспішно назвали єретиком, якому тепер відмовлено у Причасті та спілкуванні із Вселенським Православ’ям. Не тому, що це правда. І навіть не через те, що вони думають так. Просто, вони сподіваються, що це правда. Бо якщо я дійсно такий, то від мене можна відвернутися, і не треба слухати моїх слів, які пробуджують голос серця—ту слабку ноту, яка ще не зв’язана догматикою та «ложним смірєнієм».

Я познайомився з цими православними монахами уже досить давно. До Звіринецького монастиря мене привела моя сестра, яка вже перед тим багато років ходила у Православну Церкву, а я цікавився геть іншими речами і був атеїстом. Пізніше, однак, після філософських роздумів, багатьох прочитаних книг та містичного досвіду я змінив свою позицію й почав пошук істини в цілком новому напрямку. У мене встановилися стосунки з Богом, а потім я ще й почав Причащатися. Життя набуло нових барв. І саме тоді почав споруджуватися той самий храм у моєму серці.

Братія урочисто виходила з алатря через бічні двері й вишиковувалася на амвоні. Старий диякон тримав Євангелію, за  ним стояло двоє священиків із хрестами та настоятель-архимандрит із посохом. Все це очолював молодий свічконосець—такий самий, яким я був іще зовсім недавно.

Диякон дав виголос дзвінким голосом і хор заспівав.

«Свете тихий, святия слави, безсмертанго Отца небесного, святого блаженного Иисусе Христе, пришедше на запад солнца, видевши свет печерний, поем Отца, Сина і Святаго Духа Бога, достоин еси во вся времена, петь биті галсом преподобним. Синє Божий, живот даяй, тем же мір тя слаааааавііііііт….»

Так, це була моя улюблена частина вечірньої служби. Колись, пам’ятаю, я терпіти не міг багатогодинних всенічних чувань, бо не розумів їх, не сприймав читання церковнослов’янською мовою тихим голосом чи тих старовинних гімнів, слова яких уже неможливо розібрати через протяжний спів хору. Для мене залишалося таємницею те, що відбувається за іконостасом у Святому Святих, і як звучать ті «таємні» молитви, які священик прочитував про себе.

Тепер я вже розумів це все. Либонь, аж надто добре розумів.

Якби в мене не було нині таких роздумів і глибоких знань про богословські істини, Біблію, церковну історію, канони та екклезіологію, я навряд чи мусив би так страждати, покидаючи монастир. Все було б набагато простіше. Навіть якби я закінчив звичайну семінарію, шлях стелився б відносно рівно і без вибоїн. Проте, певне, легкі дороги не для мене.

Я побачив молодого послушника в золотистому стихарі, який вийшов із алтаря, несучи кадильницю, дві дияконські свічки на високих дерев’яних держаках, і також примудряючись тримати запаленими три свічки меншого розміру для священиків. А потім отці урочисто вийшли із алтаря на центр храму, все ще не дивлячись на мене, або не помічаючи, і ставши на півколом біля тетраподу—кам’яного підвищення, на яке була виставлена ікона зішестя в ад і Воскресіння. Послушник роздав довгі свічки та кадильницю дияконам, короткі—священикам, потім забрав у настоятеля посох, торкнувся устами його руки і смиренно став збоку. Знову почалися виголоси і протяжний спів. Скоро почнуть служити литію.

Цей молодий свічконосець прийшов в обитель пізніше за мене, проте заякорився міцніше. Незабаром його повинні були зробити іноком, згодом—мантійним монахом. Стрімку кар’єру зробить, напевне (хай йому грець, я терпіти не можу вживати цього слова у зв’язку з Церквою, проте тут воно аж саме напрошується). Я міг би злетіти так само стрімко. Цілком міг би. Можливо навіть, стати наймолодшим єпископом.

Господи, як же мені було добре в цій обителі! Дякую Тобі, Батьку, що я мав радість бути тут послушником. Перед очима пролітають усі дні, проведені тут: утрені служби, Літургія, трапези, проста праця, яка шліфує дух і зміцнює тіло, спілкування в чайній до пів на одинадцяту ночі, і моя келія, хоч і вбога та вогкувата, проте мила серцю—жоден феодал ніколи так не тішився своїм палацом, як я—тією келією.

Що там святі Отці говорили? Келія повинна бути в серці. Либонь, забрав у мене Бог те помешкання, щоб допомогти створити щось куди ліпше, проте вже внутрішнє, що буде завше зі мною: і в цьому житті, і в подальшому.

Служба тривала, дух радів і підносився, як і завжди, відчуття трансформувалися, житейські піклування залишалися осторонь, душа злітала вгору, за межі тіла, за межі храму, до Джерела, до Передсущого.

Брязкіт кадильниці… співані псалми… дзвінкі виголоси священиків… мерехтіння свічок… Ісусова молитва на чотках, які перетікають між пальцями—яке ж воно все миле моєму серцю!

А коли ж почалися проблеми? Коли я став відходити від тієї лінії, на яку вищі чини в омофорах та гарно розшитих мантіях всіх нас скеровували? Чи було це, коли я поїхав до Львова вивчати богослов’я? Можливо. Хоча, ні, ще раніше: бо ж вирушити туди був уже мій усвідомлений вибір, я відчував, що бажаю цього, хоча отці цього не схвалювали. У мене вже до того була широта поглядів—я не виростав при церкві, мене не водили ще малим у храм, не змушували зубрити Отче Наш і Символ Віри, не втовкмачували в голову, що російська церква—єдина канонічна, а католики, уніати, і тим більше—тут переходимо на шепіт—філаретівці— злісні єретики, які не спасуться і будуть всі горіти в пеклі (дякую вам сердечно, батюшка Зосима, сподіваюся, ви досягли того, чого так прагнули: раю без них усіх, де ви будете вічно робити земні поклони перед агентом Дроздовим, Абатом, Ювеналієм, Топазом та рештою—адже там виявляється справжня суть, і вже не можна називати їх лицемірно владиками Олексієм, Кирилом та іншими).

Ні, я вже був не досконалим каменем для муру Православ’я, яких вони так шукають. У мене вже була тріщина у вигляді великої кількості знань, власних роздумів і досвіду. Не Церква затягнула мене в себе, а я сам притягнув Церкву: почав розмірковувати над тим, як же влаштований світ, а потім, почитавши Біблію та трохи передання зрозумів, що тут написана та сама правда, яка вже десь підсвідомо була в мені. І я з радістю її прийняв.

А раз Бог є, і Він є джерелом усього для мене, то маю я дати належну відповідь—віддане служіння аж до самої вічності.

«Нинє отпущаєши раба твоєго, Владико, по глаголу Твоєму, с міром…»--заспівав хор.

Так, мене нарешті відпищено. А чи з миром? Сумнівно…

Як же я хотів нести це служіння! Стояти колись по праву руку від настоятеля, день і ніч творити Ісусову молитву, стяжати смирення Серафима Саровського і благодать Григорія Палами, а років у 50 прийняти постриг схимника і піти в затвор, щоб перейти на якісно новий рівень споглядання. Тому я так і накинувся на всі послушництва: виконував те, що мені веліли (включно з вичерпуванням вигрібної ями та лазіння на високі дерева, щоб нарвати спіліших яблук), і відчував неймовірне щастя, коли мене благословляли прислуговувати в алтарі.

Але зернина просвітництва, яка була в мені, дала свої плоди і почала кришити зсередини цей камінь для церковного муру, в який мене невдовзі мали вкласти і надійно зацементувати вічними обітницями. Я надто багато знав і надто багато думав, причому не завжди в правильному напрямку, і хоча такі особистості, як Василій Великий, Григорій Палама та Теофан затворник були дуже освіченими і мислячими, проте щось мене таки від них відрізняло. І тут ішлося навіть не про те, що я цікавився питаннями енерго-інформаційного обміну і не довіряв історії про створення світу «з нічого»--подібні думки побутують серед багатьох богословів. Ні, я мав рідкісне бажання думати власною головою.

Я міг виконувати будь-які послушництва, але перестати мислити, відмовитися від своїх поглядів, які йшли із серця та оброблялися геніальним розумом, із волі наставника було понад моїх сил. Прости мя, чесний отче.

«Благослови Господи ці дари земні: хліби, єлей, і вино, і пшеницю!»--прорік настоятель, зробивши знак хреста над столиком, що його винесли на центр храму і поставили на нього золоту підставку з трьома свічками, на якій зараз спочивали ті самі послані Богом плоди, які перерахував архимандрит.

Декарт якось говорив, що розумова діяльність суто індивідуальна—на противагу тим, що казали, ніби людина одержує свої ідеї від середовища, в якому живе. Я став самотнім мандрівником розуму, який продирається серед нетрів шаблонів та стереотипів, і всього того, що я завжди називав словом Система—яка являлася мені огидним, затягнутим павутиною павучим кублом, з якого я нестримно шукав виходу—через роздуми, філософію, творчість, прийняття власних рішень. А потім я знайшов Бога, Який звільнив мене.

Я вийшов на світло, і побачив там нові простори. Ніби той самий в’язень із історії Платона про печеру. Хоча ні, справжній вихід іще чекає мене. Скоріше, я просто звільнився від кайданів.

Я ще раз глянув на свого духівника—ще молодого, але вже дуже мудрого монаха, навченого Духом Святим, який, як зобов’язував сан, заочно закінчував четвертий курс семінарії. Як чудово нам було спілкуватися! Скількох речей навчив він мене! Як довго бесідували ми на вершині монастирського пагорба вечорами, або коли деякий час жили в одній келії. А ще цей отець мав неперевершене почуття гумору—від його жартів уся братія просто під стіл падала. З нього струменіли мир і радість, якою він повсякчас ділився з іншими. Він ніс послушництво благочинного—тобто, по суті, організовував усю внутрішню роботу монастиря, тому весь час бігав туди-сюди, на його плечі висіла торбинка, де бряжчала зв’язка на як мінімум тридцять ключів, не було в нього часу спокійно відпочити довше п’ятнадцяти хвилин, а своє келійне правило він виконував уже тоді, коли всі засинали. Проте він ніколи не виглядав втомленим чи нещасним, а для всіх знаходив добре слово.

Либонь, саме за ним я сумуватиму найбільше у великому світі.

Отець зауважив мене, рушив до мене—щоб поговорити, чи щоб відлупцювати, я не знаю—і на мить в душі зажевріла іскра надії—що я поясню свої погляди, він погодиться з ними, ми таки знайдемо спільну мову, мене приймуть назад і все буде як раніше… Та ось ченця тихо покликала жінка, яка продавала свічки, аби щось запитати, він відійшов убік, а потім забув про мене.

Так, легких шляхів на горизонті не намічається…

Я поїхав на богословські студії у Львів, бо хотів знайти відповіді на свої питання. Багато істин уже були в моєму серці, інше я пізнавав самостійно (врешті, коли я перший раз прийшов до монастиря, то вже мав за плечима 500-сторінковий філософський роман «Сходження Пітьми»), але хотів структурувати все і набратися нової їжі для роздумів. Потрібні були аргументи.

Першим каменем спотикання в моєму воцерковлені став поділ на конфесії. Хоч убийте, не міг я зрозуміти, чому православні і католики, які вірять у те саме (не рахуючи дрібних розбіжностей, як то верховенство Папи чи трикляте Філіокве), повинні бути розділені і систематично обмовляти одні одних. Чому через те, що з політичних причин церква давним-давно поділилася (і то, виключно адміністративно) ми не можемо Причащатися разом? Не те щоб мені не вистачало для Євхаристії православних храмів (врешті, не в Польщі живемо), але тут було питання принципу.

Цей храм має унікальну архітектуру—він не дуже великий за розміром, проте гра світла і тіней всередині, а також висота склепіння і розташування колон створюють ілюзію того, що приміщення куди більше, ніж здається. Фрески зображені так майстерно, що святі ніби споглядають на тебе. А ще тут завжди прохолодно, навіть у найжаркіші дні, а взимку обігріти приміщення з товстими стінами куди простіше. З усіх чотирьох храмів нашої обителі я найбільше люблю саме цей.

Іще ми маємо храм на пагорбі: він набагато менший і тісніший, там відправляють служби в будні дні, коли народу приходить мало, але і там є своя принада: капличка з іконою Скоропослушниці, привезеної з Афону. Щовечора перед нею ми читали вечірнє правило—у майже темному храмі збиралася вся братія і віддавалася молитві.

Нещодавно побудували новий храм, на честь тієї самої ікони Радість всіх скорботних—він велетенський, з чотирма куполами та дзвіницею, високими склепіннями та мозаїкою на підлозі. Розписи там іще не встигли закінчити, тільки лик Спасителя над алтарем видно з усіх частин храму.

Пізніше мене зачепила нелюбов «канонічної» Церкви до всього українського. Звісно, наш монастир—це не Києво-Печерська Лавра, не Почаїв і не Святогірськ, тут все доволі ліберально, говорять українською і потай осуджують деякі дії Гундяєва (хоча не вистачає духу перестати поминати лицемірного найманого служника Путіна на службах…), але все ж терпіти не можуть УГКЦ та Київський Патріархат—особливо останніх роблять просто ворогами і всі смертні гріхи на них вішають. «Молитися з католиками іще можна, хоч і небажано»--сказав якось один із наших.—«Проте стати поряд із філаретівцем—то відразу анафема».

А хто несправедливу анафему кидає, на того самого вона і впаде, як говорив Іван Золотоустий.

Пізніше почало проявлятися більше розбіжностей—мірою того, як я вникав у богослов’я, читав святоотцівську літературу та розмірковував над церковною історією. Основним же, однак, лишалася позиція щодо іншоконфесійних та ставлення представників Церкви до єпископів—які були і досі залишаються недостойними людьми, позбавленими всякого почуття моралі.

Я не розповів про останній із наших храмів: він розташований в печерах. За сивої давнини наша обитель тільки з цих печер і складалася—там подвизалися справжні ченці, які непристанно творили молитву, умертвляли тлінне грішне тіло і виходили за межі зрозумілого нам світу. Нині в ці печери заходять переважно паломники, аби поклонитися мощам, проте є і невеликий алтар, де раз на тиждень звершують Літургію та молебень.

А в контрасті до цього маємо великий і модерний братський корпус на три поверхи: тут розміщені келії, чайна, трапезна, бібліотека, зала для прийомів і все інше для того, аби отці почували себе комфортно і не відволікалися від молитви. Усе це спорудили для них добрі люди—олігархи, які постійно виділяють кошти на смачну і багату трапезу, нові дзвони, гул яких лунає на кілька кілометрів довкола і постійні оновлення у вигляді сучаснішого комп’ютера чи нової кавоварки.

«Ісполнім вєчєрнію молитву нашу Господу!»

У мене зараз тільки одна молитва: Fiat voluntas Tua.

А взагалі, вся невелика територія монастиря, розміщена на пагорбі, з вершини якого видно половину Києва та шпилі Лаври, ніби повністю висмикнута із зовнішнього світу. Ти споглядаєш околиці, проте вони видаються тобі далекими й чужими. Коли виходиш за територію і майже відразу опиняєшся на гамірній вулиці, то переживаєш шок—ніби ти виступив із райського саду у велику сміттєву купу, де неясно для чого копошаться щурі.

Тільки от машин дорогих у нас ніколи не було. На весь монастир—тільки фургон настоятеля, старий і пошкрябаний, та й той використовують лише коли треба їхати по продукти в супермаркет.

Раніше все було не так: братія жила в старому цегляному будиночку через дорогу (там зараз господарські приміщення і моя послушницька келія, прохолодна влітку і з духом цвілі), а над печерами була всього одна капличка. Проте Бог допоміг, і монастир розрісся.

Але ж зі всім цим можна жити, чи не так? Наші розходження в поглядах на українське питання, недостойну поведінку єпископів, а також на філаретівців особливого значення не мають. Головне, що отці тут—чесні, старанні і дійсно глибокі молільники, які щиро вірять у те, що роблять. За це я їх і любив. І вони навчали мене, радили, допомагали зростати. І нам було добре разом.

Як мріялося уклякнути перед Престолом і під тропар «Об’ятія Отча» бути постриженим в такий самий сан, піднятися до їх рівня… Послушництво виконується лише по любові, правда ж?

Інший чернець збоку, який наглядав за свічками і ладом в храмі, із заплющеними очима перебирав чотки, відмовляючи Ісусову молитву—наш щит і меч. Чи звільняє вона його? Хочеться вірити в краще. Хоча, де там: якби так було, він би зрозумів мене і не осудив.

Я уже майже прийняв був думку про те, що я, син українського дисидента, буду подвизатися в структурі Московського патріархату. Врешті, якщо вже хочу я бути ченцем, жителем неба, відійти від світу, то маю не зважати на такі речі. Ні структура Церкви, ні єпископи, ні політика мене цікавити не повинні—це все лишається десь далеко, поза храмом. А тут—тільки молитва, покаяння і звільнення.

Я відчував колись, що вони думають неправильно, проте в мене було замало аргументів, щоб заперечити, і тому я просто діяв за голосом серця, проте таємно. Я бачив, що наповнення Православ’я істинне, але структура Церкви та її курс хибні, і просив у Бога допомогти вийти із цього кута і дати мені знак, де я маю бути.

І якось одержав відповідь: скоро настануть події, які точно покажуть тобі, на чиєму боці маєш лишитися. Я подякував і став чекати.

Так і сталося: грянула невдовзі подія, про яку згадуватимуть, певне, не одне десятиліття: наша українська Революція, коли народ зібрався, вийшовши з-під влади темних сил, і скинув своїх гнобителів. Реакція Церкви була однозначною: в Києві настав «фашистський» переворот, всі більш чи менш різко висловлювали критику тим, хто боровся проти сил зла молитвою чи коктейлями Молотова. Наш монастир лишався осторонь політики, проте мене засудили за мою участь у визвольному змаганні. Проте я простив їм і це—вони просто не розуміють, які події розгортаються за стінами обителі, і врешті, то не їх справа: монах повинен молитися, трудитися і спасатися, а все інше не має значення.

Мене  ж і доти не зупинили такі обурливі факти, як визнання святим «кривавого Миколайчика», Андрюхи Боголюського, та Івана Грізного (ісихаста, якого надихало на Ісусову молитву палення людей на повільному вогні). Це—тимчасові помилки, які минуть, переконував я себе.

Чому тоді, скажіть на милість, я стирчав в московському патріархаті так довго, якщо ясно було навіть сліпому, що це за структура, і якщо мої погляди явно були ширшими?

А потім я побачив, що Церква як структура зрадила Христа. Довідався, що відбувається з негласного благословення Гундяєва, як народ Росії та сходу України налаштовують проти національної ідеї, як хочуть втілити в життя ненависний мені «Русскій мір», як Агатангел видає сепаратистам зброю, яку зберігав у своєму соборі і як Почаїв ховає у своїх стінах бойовиків. І ще багато чого неприємного, що не хочу навіть згадувати, псуючи останні години перебування в рідній обителі.

Не треба на них всіх зважати, повторювали мені отці. Якщо хочеш бути монахом, пропусти повз себе дії інших—незалежно від того, революціонери вони, єпископи чи беркутів ці—а молися та дозволь Богу вести себе. Твоя участь в Революції отруїла твою душу ненавистю, і чи варте воно того?

Тут вони були праві: в ті місяці храм мого серця суттєво постраждав, наповнився темним димом та порожнечею. Біла троянда ледь не зів’янула. Як же мені потрібна тоді була підтримка Отців… Але вони зайняли цілком іншу позицію, і я не став їм відкриватися. Якусь нитку довіри, яка нас до того пов’язувала, було розірвано.

Так чи інакше, а я побачив різницю. Злісні філаретівці та уніати повелися, як християни, а москалі (хоча, звісно, моєї обителі це не стосувалося, тут всі молилися тільки за мир, а не за одну зі сторін)—підтримали ворога. Нашого ворога. Мого ворога. Божого ворога.

І ті, хто вказав на це, були поспішно відлучені: як то двоє волинських священиків і навіть сам митрополит Київський, якому влаштували двірцевий переворот і поспішно усунули на периферію, не давши навіть померти спокійно. Слава тобі, владико Володимире! Помолися за мене, коли станеш перед Престолом Господнім.

І я висловив свою позицію, яка була в мене вже давно, проте яку я не озвучував у цих стінах, щоб не вбити клин між собою і тими, кого любив. Для мене Церква—в небесному вимірі, як Наречена Христова, яка зібрання душ, що тягнуться до Творця. А Ісус іще ширший, ніж уся земна Церква. І мій Бог не носить білий куколь із херувимом та дві панагії, мої ангели не мають митри омофора. І Церква моя—не на землі, а на небі.

І ніхто нас не відлучить від благодаті Божої.

Я розійшовся в поглядах із любою мені братією і вирішив відійти. Не хочеться пригадувати тих прикрих слів, які мені говорили—мовляв, мене звели з істинного шляху, емоції та хибне почуття патріотизму ведуть у погибель, а відданості Богу я не зберігаю. Господи, як жахливо було мені це чути. Либонь, Він один розуміє повною мірою мої терзання. Проте я тільки смиренно подякував за всі випробування, а далі знову звів ум у серце, в храм душі, відчув пахощі білої троянди, яка знову почала розквітати. Нехай живуть щасливо і далі, зростають, спасаються, стяжають благодать, аби тільки гріха тяжкого не вчинили, а  я за них щодня молитимуся. Я не тримаю зла чи образи, проте однак сумно. Одним-одна сльоза просочується з-під повіки й тече щокою, залишаючи вологий слід.

А Бог одного дня утре кожну нашу сльозу. Я вірю, що з Його милості ми всі колись будемо поруч у вічності, де вже остаточно знатимемо істину, і там нас ніхто не розділить. А винуватці всіх розколів і брехні, яка отруїла і спотворила Церкву будуть вічно перебувати в плодах того зла, яке занапастило їхні душі.

«Богородицу и Матерь Света в пєснєх возвєлічєм!»--знову лунає виголос.

Я заплющив очі. Як же я люблю цю пісню, особливо у виконанні нашого хору.

«Величит душа Моя Господа, и возра́довася дух Мой о Бо́зе Спасе Моем.

Честне́йшую херуви́м и сла́внейшую без сравнения серафим, без истления Бога Слова рождшую, сущую Богородицу, Тя величам!»

Матінко моя небесна, заопікуйся мною…

Я був послушником і залишуся ним все своє життя. Тільки в Бога, а не в посередників. Монашество, як, власне, і вся Церква, колись було покликане робити людей вільними. Сам Господь прийшов у світ, заплатив страшну ціну, аби дати нам свободу. А ми знову не змогли нею розпорядитися—що на Заході, що на Сході—і віддали себе в покору єпископам та великій структурі, яка зростилася з державою, а отже і з диявольськими політиками й злочинною системою. Особливо тут, у нас. Все ж таки, до чого геніальний термін «єресь константинства».

Для чого, власне, мені міняти одну систему на іншу? Так, в цій все трішки красивіше й барвистіше, тут є все ще ілюзія вищого покликання. Проте суть уже давно порожня—як келих, із якого вилили вино і поставили на підвіконня.

Хибно думати, що через революцію я пішов. Не таким, дійсно, важливим для мене є національне питання—я вже живу у вічності. Просто ці події показали мені, що в Церкві, яка іменує себе одухотвореною та канонічною, ще надто багато земного, а я не по нього сюди йшов.

Тихим голосом мій духівник читає Шестопсалм’я при мерехтінні трьох самотніх свічок, коли весь храм занурений у пітьму. Братія сідає трохи відпочити в алтарі, а я все ще стою, творячи Ісусову молитву.

І все ще душу з’їдають вагання: чи правильно я роблю? Врешті, скільки було чудових прикладів святих і подвижників, які перебували в покорі Церкві, канонам, своїм наставникам та спільноті? І чого вони досягли—в наші дні таке, либонь, вже ні для кого неможливе. Може, і мені треба було так само: просто слухати, молитися, покинути «активність», яка веде до пекла? Відректися від світу і всього в світі—в тому числі і від намагання раціоналізувати чернечий шлях, прийнявши його як щось особливе та унікальне? Саме так я раніше й думав, і саме тому був тут так довго.

«Чи є ще хтось до сповіді?»--чую я тихий голос одного з наших отців, який стоїть збоку, одягнений у єпитрахиль, перед дверима сповідальниці. На мить моя голова смикається в той бік—сповідь та покаяння було в центрі мого життя. Але тепер, увійшовши в цю «врачебницю», я ризикую одержати добрячу порцію анестезії в мозок та ампутацію голови. «Якщо спокушає тебе мозок твій, викинь його». Слава Богу, що Спаситель не прорік цих слів.

Може, всі раціональні аргументи—все ж таки ілюзія, які не мають жодної ваги в духовному світі, куди я прямую, і лише після того, як впаде ниць моє тіло, я усвідомлю всю їх марність? Де будуть там всі мої богословські істини, вивчені в університеті та обмірковані довгими вечорами? А може, треба було лише триматися Бога та ввійти в Церкву—той самий ковчег спасіння? Зрештою, чи не надмірне розумування згубило протестантів? Що ж, якщо так, то я сподіваюся тільки на любов Божу та Його милосердя до мене, бідного грішника, який так пов’яз у своїй гордині. Як говорив мені старець із Унівської Лаври: Божа любов перевищує все, що ми можемо собі уявити і простить нам те, що ми ніколи б не простили собі. А схимник із Почаїва доповнив ці слова: Бог спасе врешті всіх.

І я вибрав слухати голос душі. Чи він від Бога? Я вірю, що так, проте напевне сказати не можу, ця істина не піддається зовнішній верифікації. Це ж бо моя душа.

Може, це прояв гордині, але від надмірної кількості посередників я слабну. Мені треба відновити широту мислення і при цьому не втратити Христа.

Правильно писав Тома Аквінський: віруючий філософ—правдивий мученик. Як поєднати правди віри та Об’явлення з тим, що відкриваєш через Богом даний розум?...

Хто шукає істину, той шукає Бога. Я—чесний мислитель, іду своєю дорогою не заради корисливих міркувань, не заради вигоди, а тільки по щирості серця та спразі правди. Кудись ця дорога, отже, має привести.

«Слава Тебе, показавшему нам свєт!»

Так, Господи, покажи мені світло… Будь до мене милостивий. У мене більше немає ні братії, яка підтримає, ні духівника. Одна надія—на Тебе. Будь у храмі мого серця, і нехай завжди ясним буде моє бачення.

Може, колись буде скликано черговий Собор, який багато в чому перегляне вчення Церкви та реформує його, вдосконалить, очистить від єресі, яку зараз більшість вважають за очевидну та беззаперечну істину. І цей собор реабілітує мене та десятки інших геніїв, які вже зараз живуть правдою, яка до широкого загалу дійде значно пізніше. Може, таки збудеться моє найзаповітніше бажання й об’єднаються всі конфесії, і Вселенський Патріарх та Папа Римський відслужать спільну Літургію? А також на моїй Батьківщині відновлять історичну справедливість, утвердивши нашого законного Патріарха, а в проклятій Москві залишивши тільки митрополита? І тоді Філарета проголосять святим мучеником, який випередив події, вловивши Божий промисел, узяв на себе хрест відновлення Української Церкви та звільнення її від московського гніту, за що його ненавиділи і проклинали. Але це все буде потім, а нині я—єретик, який впав у «прєлєсть», Філарет—розкольник, якого відкинуло все світове Православ’я, об’єднання церков Сходу і Заходу таке ж далеке, як покаяння Росії за злочини проти людства, а я сам не певен, чи злітаю у височінь, чи падаю в холодні мертві води, кидаючись у буремний вихор потопу з ковчегу спасіння, бо запримітив якесь примарне мерехтіння за його бортом.

Я ніколи не мав до інших неприязні, хоча мені з усіх сил намагалися це нав’язати. І слава Богу, що не став рабом аж до такої міри. Тепер зробити останній крок: покинути прив’язаність і вирушити за своєю зорею зі світочем істини в руці.

Врешті, навіть серед чернецтва вітається любов, але не прив’язаність, чи не так? «Да не возлюбіши ні отца, ні матерь, ні мір, ні чего в мірє пачє Менє». Я сам винен, що дозволив собі це. Тепер цього більше не буде—погляд свій завше триматиму на небесах, а розум—у серці, в скинії своєї душі, де росте та сама духовна троянда. І через багато років там я буду Причащатися.

І ось відпуст, і читають Перший час: заключну частину Всенічної. Ще ніколи я не бажав так, аби ця служба тривала довше. Я розумію, що стою в цьому храмі та в цій обителі останні десять хвилин. Зараз братія в алатрі знімає золотисті облачення із високими комірами, одягає ряси та розбирає клобуки, скинуті перед тим на купу.

«Заутра услиши глас мой, Царю Мой і Боже Мой, яко к Тебе помолюся, Господи!»

Ось служба майже добігла кінця, а я спрагло вхопив ті декілька хвилин, які ще залишилися. Монахи виходять із алтаря і стають у два ряди посередині храму, настоятель виступає в центр. Усі вони в мішкуватих рясах і високих клобуках, стоять велично та урочисто. Колись я ставав поруч із ними, а тепер вони стали для мене ніби мовчазні вартові.

І ось, коли настоятель говорить відпуст, а хор співає останнє протяжне «Амінь!», на заключній ноті двері за мною тихо зачиняються. Я рушаю темною вечірньою дорогою, з неба опадають на мене потоки дощу, мене веде зоря, яку видно у просвіт між хмарами, я відмовляю Ісусову молитву, тримаючи в руках меч духовний—вервичку, яку сплів мені мій друг-уніат та освятив православний духівник. І я залишаю за спиною рідні стіни та високі куполи, які так довго були мені подібними до неба…

 

Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!

 

Київ, травень 2014. 

Категорія: Оповідання | Додав: Yasenets
Переглядів: 54 | Завантажень: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
П`ятниця, 15.12.2017