Головна » Файли » Оповідання

Історія падіння Атлантиди
[ Викачати з сервера (141.5Kb) ] 15.10.2015, 22:45

Яррос Ясенець

Повість про падіння Атлантиди

На шляху кожного з нас рано чи пізно постає вибір між майстерністю і любов’ю, й одне часто може бути цілком протилежне іншому. І найбільша трагедія нашого світу сталася тоді, коли ті, хто іменував себе Вищими повелися на ілюзію сили.

Багато хто гадає, що орден Сіа та всі підконтрольні їм істоти, які постановили на Землі диявольський лад, винні в нашому катастрофічному становищі. Але ж це не так—світ є просто відображенням наших думок і віри. Це все створили ми і лише ми.

Люди були створені як Вищі Істоти, на Образ і Подобу Божу (причому раніше ми мали і те, й інше), і лише трохи нижчими ми стояли за ангелів, жителів небесних. Перший напад Сіа на Землю було відкинуто, Темні Істоти втратили свою силу і були розгромлені вщент, довго перегруповуючись для нового удару. Проте не брак сили та знання бойових технік згубив Першу Цивілізацію, а лише надмірна жадоба. Саме вона призвела до найгіршої катастрофи—дефіциту любови, через що і почала вся велика цивілізація ламатися і тріщати по швах. А ті мудрі, які передбачили це, не були вчасно вислухані через надмірну впевненість войовничо налаштованих лідерів. Так воно завжди—тисячоліття йдуть, а нічого не міняється.

1.

Історія залишила нам не так багато згадок про минулий світ. Відомо, що він так само поліг, після чого Найвищий перегрупував усе в ту саму Праматерію, Воду, з якої та якою було створено те, що ми бачимо нині. Деякі інформаційні передання все ж збереглися і залишили нам частину правди про те, як впокоївся великий Акреволь, що тримав на собі попередній Всесвіт, і як все, що залишилося від нього—Дерево Рівноваги, яке він посадив з волі Найвищого, без якого нічого не почало бути.

Проте, як відомо, існує вічний закон, такий же старий, як і Сам Найвищий: ніколи і ніщо нікуди не зникне, і не зітреться. Якщо просвітлений сказав колись: «пам’ять моя—літопис мій», то наскільки ж більше мав би цінувати Сотворитель Свої власні спогади, щоб дозволити їм зникнути? Чи ж не залишав Він згадок про всі плоди тяжких трудів протягом всього плину часу?.. І ніхто з людей ніколи того не вміщував в собі, бо діяння Його були завжди такими різноманітними і дивними, що кожне окремо взяте ледь могло зрозуміти інше, навіть досягнувши висот просвітлення. Навіть нам важко зараз збагнути світ, який був ще перед нашим—той самий, в якому правив Акреволь, спілкуючись із Деревом Рівноваги, яке сам і посадив, яке перебувало у центральній точці Всесвіту, на перетині всіх енергетичних та інформаційних потоків. І на цій любові Акреволя та Дерева стояла вся світобудова—вони двоє взаємодіяли поміж собою для блага всього і всіх. Дерево давало Акреволю знання про Всесвіт, а той у свою чергу радив йому, як краще скеровувати потоки Великої Сили, тому що сам був живою істотою, подібною іншим, а тому міг ліпше оцінити, чого ті хочуть. Дерево є ліпше розуміло «неживу» матерію, і його діяння головним чином були скеровані на дотримання Балансу.

Так чи інакше, а головною рисою попереднього Всесвіту була його Єдність. Нам, народженим у жалюгідній подобі тодішньої величі, складно це уявити. Можливо, відблиски подібного ми відчуваємо, заходячи у розкішний собор, де існує величезний, нічим не стриманий простір під височенним склепінням, де все поєднане і ми можемо витати в будь-якій точці. Таким був тодішній світ, хіба що той собор був безмежним, без кінця і краю—і всі жили разом, і всім вистачало місця, ніби фрески на його стінах, які плавно переходять одна в одну. Тепер же залишилася жалюгідна подоба—той собор поділений на численні «поверхи», «рівні» та «келії». Ми, живучи у фізичних тілах, сприймаємо різні виміри, коливальні частоти та структуру матерії. Це стало для нас таким звичним, що ми уявити собі не можемо будь-чого іншого.

Проте як завжди повинна існувати противага. Довгий час у попередньому світі вона не проявлялася у вигляді «зла», яким ми його знаємо тепер. Скоріше, прогрес відбувався через добрі та мирні змагання, турніри та випробування, які були покликані розвинути найліпші якості, а здорова заздрість та конкуренція, яка сприяла прагненню до майстерності була далекою від ревності й жадоби нинішнього віку. Акреволь моделював ситуації, в яких істоти мали б показати себе, проявити і розвинутися, проте не за рахунок когось іншого, а разом із ними. І так тривало дуже довго—узагалі, «вічно», за нашими мірками, бо і час там і тоді сприймався, як один момент. Доки один із близьких послідовників Акреволя в якийсь момент не проявив чогось значно більшого, проста конкуренція.  Невідомо, звідки прийшло це до нього—можливо, у своїх пошуках істини він зайшов занадто далеко й отримав інформації більше, ніж міг знести, що спотворило його уявлення про закони Всесвіту. І саме його кривий погляд став основою того зла, яке нікуди не поділося, а перейшло і в наш світ, давши гіркі плоди.

Він почав повільно та акуратно впливати на потоки Сили так, щоб підкоряти собі дедалі більше інформаційних систем, таким чином одержуючи дедалі більше влади моделювати хід розвитку подій. Інші не розуміли цього, тому що мислили цілком інакшими категоріями, і саме цим скористався палий ангел (пізніше його назвали Деакреволем), щоб утверджувати свою владу. Дехто з його подальших послідовників говорили, що він просто щиро вважав порядок, який постановив Найвищий недосконалим і хотів його виправити—мовляв, він мав хибні уявлення про Творця, але ж в нього не було Дерева, яке могло будь-якої миті відкрити всі таємниці; а міркування повстання були чистими. Інші ж говорять, і також не без підстав, що Деакреволь бажав влади, його здорова заздрість переросла в ревність, і він захотів змістити свого колишнього друга і сам сісти побіля Дерева.

Невідомо, чи знав сам Акреволь про те, що його чудовий світ повільно почав псуватися. Невже Дерево не відкрило йому цього? Чи він не здогадався, як правильно витлумачити ту інформацію? Або, можливо, він був досить мудрим, щоб збагнути, як усе має статися і куди прямує; або сам Найвищий відкрив йому щось, про що ми так і не довідаємось.

Проте коли влада Деакреволя зросла, її не можна було вже ігнорувати. Спершу Акреволь боровся з ним через вплив на інформаційні поля, а коли цього виявилося мало, зійшовся у прямому бою. Це була перша магічна дуель, яка струсонула весь Всесвіт і в результаті якої Деакреволь був переможений. Проте сам Акреволь був спустошений тим, що сталося, та й всі устої, на яких існував той світ були підірвані. Невдовзі він впокоївся під тим самим Деревом.

Багато хто намагався зайняти місце головного керівника, проте ніхто не зміг досягти подібного розуміння й майстерности. Дерево не приймало нікого, не могли істоти встановити з ним такий взаємозв’язок любови. Врешті, воно почало занепадати, світ почав тріщати по швах, виникло багато незадоволених, почалися війни, відчуття єдности було забуте. Тоді Найвищий втрутився, вирішивши порятувати Всесвіт та його істот і змінив усе. Все обернулося на сировину, потужний енергетичний згусток, а проте інформація про все, що було, нікуди не зникла… А потім Найвищий розділив води й сотворив новий Всесвіт, який потихеньку почав набувати тих форм, які ми знаємо зараз. Цього разу все було інакше, оскільки не буває в Нього двох однакових творінь: тепер усе було поділене і структуроване і різні істоти жили на своїх щаблях. Дерево Рівноваги все ще залишилося, але тепер воно перебувало лише в світі Найвищого, до якого дуже мало хто будь-коли одержав доступ.

2.

Інформація нікуди не дівається; а отже і душі тих, хто діяв у попередньому світі, потужних і просвітлених, залишили свій відбиток в енергетичній єдності. Більшість із них повернулися, хоча були і ті, які вирушили у мандрівку незнаними сферами, які один лише Найвищий розуміє. Інші ж почали творити красиві світи для свого життя і вибирали рівень, на якому жили. Одні зберегли своє просвітлення, тому цілком справедливо домовлялися між собою, жили в єдності та любові й гармоніювали із законами Всесвіту, щоби довгими та щасливими були їхні дні; а інші, чий кінець в попередній фазі був позначений нерозумінням, пригніченням і стражданням через те, що вони так і не адаптувалися до катастрофи, учиненої Деакреволем, перенесли це із собою в нові втілення. Вони ніяк не могли позбутися того зла, яке глибоко в них вкорінилося і на протязі трильйонів (за нашими мірками) років вели приземлене життя, воюючи між собою через власну злість і жадобу влади заради влади.

Ті,  хто були близькими до Акреволя, допомагали йому і залишилися вірними до кінця, одержали від Найвищого особливу милість—їм була дана змога повністю відновити свою пам’ять про попередній світ. Також їм запропонували змогу спробувати виправити ту помилку. В нових умовах вони мали змоделювати найближчу можливу подобу старого космосу. Для цього був вибраний один зі світів, де були спеціяльно впорядковані особливі умови, і названий він був потім Нульовим чи Початковим. Він не був розміщений на найвищих рівнях Трансцендентности, щоб його жителям було куди розвиватися; світ мав помірний опір матерії, щоб на стадії недосконалості його жителів кожна реалізована думка не стала причиною їх загибелі. Тут були об’єднані штучні енерго-іфнормаційні системи і досконала жива природа. На тій планеті, яку ми іменуємо нині Землею, досконало поєднувалося матеріяльне і духовне буття—і для тодішніх істот це було правдивим чудом.

Спершу Вищі Ангели трудилися над упорядкуванням світу, вони утворили на перетині енерго-інформаційних потоків велику кулю плязми, а довкола неї розмістили планети. Це була досконала система, поставлена в центрі перетину шляхів Великої Сили, подібне місцю, де колись вирощене було Дерево. В духовному вимірі це був досконалий «механізм», а в матеріальному Сонце давало світло й тепло для планет.

І от на найважливішу з них ангели привели ті самі сутності, які були вірними Акреволю в це нове середовище. Тодішня Земля була обладнана майже всім потрібним для початку буття, але все одно деякий час сутності проходили підготовку до цього життя у глибокій Долині, де ангели привчали їх до подібного буття. Сутностям було важко орієнтуватися, оскільки останні їхні спогади були пов’язані з буттям, цілковито відмінним від нинішнього. А проте коли вони трохи навчилися давати собі раду в нових п’ятивимірних тілах й покинули долину, розбрівшись по райських просторах Землі.

Нам нині й уявити важко всю красу та розмаїття природи того часу. Навіть найкращі місця, ще не зіпсовані людською присутністю нині є лише блідою тінню того, що існувало тут колись. Інколи просвітлені люди з широким кругозором несвідомо ловлять ті образи, які залишилися в пам’яті Всесвіту і зображають їх на картинах—деякі з них можуть допомогти уявити ті часи. Крім того, більшість сьогоднішніх людей звикли до тривимірної реальності, а тодішні істоти мали п’ятивимірні тіла, та ще й могли споглядати вищі щаблі світотвору.

Вони розійшлися по різних просторах, місця вистачало всім. Кожен відшукав свій куточок, який найбільше підходив йому за енерго-інформаційними властивостями й прижився там. З часом вони навчилися розуміти природу та спілкуватися з нею і в результаті взаємної любові і вони самі, і світ довкола почали вдосконалюватися. Так розросталися межі їх впливу потім вони знову віднаходили одні одних і навчалися взаємодії в нових умовах. Це нагадувало б нам зустріч із давно забутим другом дитинства, з яким вчишся спілкуватися в теперішніх обставинах життя, хоча бережеш пам’ять про веселі розваги раніше.

З часом Земля стала ніби космічним маяком й орієнтуючись на лінії Сили туди прибували й інші істоти. Деякі з них були ще більш трансцендентними, живучи в шостому та сьомому вимірі, а інші навпаки тяжіли до чотиривимірного сприйняття. Тим не менше  вони чудово знаходили спільну мову й уживалися разом, допомагаючи один одному розбудовувати планету.

3.

Минали роки, які переходили в епохи та міленіуми. Час тоді не мав того ж значення, що для нас, бо всі усвідомлювали, що є лише Один Момент—тут і зараз, а решта—витвір нашої уяви. Жителі Землі були пов’язані між собою любов’ю і вели своє життя згідно космічних законів. Якщо хтось помилявся через нерозуміння істини, то це досить швидко згладжувалося, оскільки колективна свідомість допомагала винному зрозуміти свою помилку та виправити її. Досить часто Вищі Ангели відвідували Землю, допомагали її жителям і радили кращі шляхи розвитку. Існували різниці в поглядах, але вони не приводили до ворожнечі, бо всі розуміли, що кожна позиція є різним виявом того самого Пляну Найвищого. Таким чином розбіжності заохочувалися, адже сперечаючись жителі допомагали одні одним ліпше зрозуміти повноту Задуму. Нам, в нашому приреченому становищі подібне навіть помислити складно—але тільки тому, що ми втратили почуття єдности. Раніше всі добре відчували світ довкола себе і таким чином уникали великих помилок. В наші дні на подобу цього здатні лише ті, хто все життя розбивав тверду оболонку довкола свого серця, аби воскресити його сильно приспані властивості.

З часом різниці в поглядах стали гострішими. Серед жителів Землі чітко виділилося два табори: ті, які тяжіли до позаземного і хотіли рухатися ще далі—у шостий і сьомий виміри; інші ж надто любили свою домівку, тому більше прив’язувалися до матеріального вияву Землі. Поступово вони навіть розійшлися в просторі—із західного боку жителі підняли з дна океану велетенський континент і розселилися на ньому, та зі сходу виникла інша твердь. Ім’я західної землі згідно нашої мови можна передати як Атлантида, а східної— Лемурія На жаль ми вже не маємо тієї «Надмови», яка була властива всім тодішнім істотам—прямий обмін інформацією у всій повноті. Ми зберегли лише примітивні «таблички» у вигляді слів, які передають уривки інформації, а найефективнішою передачею довгий час залишалися хвилі нашої обтяженої газами атмосфери. Тож усі слова та чудові назви, винайдені тоді ми можемо сприймати лише в інтерпретації, а вся глибина сенсу втрачена для нашого розуміння навіки.

Жителі Атлантиди, як згадували вже, понад усе полюбили Землю і стали активно її вивчати і досліджувати в надії відкрити нові властивості. Вони виявили, що можна не тільки взаємодіяти природою, а й виділяти окремі її складники як маленькі цілісні системи—і це були початки технології, якою ми її знаємо сьогодні. Такий напрям розвитку став об’єктом глибокого зацікавлення й невдовзі вже почали народжуватися перші витвори—піраміди, які були приймачами та розподільниками енергетичних потоків. Тодішня технологія була розвинутою і далеко не такою «мертвою», як наша. Радше, вона була продуктом живої природи і єдиним способом керувати нею було зрозуміти суть того чи іншого витвору. Всяке «програмування» здійснювалося тоді виключно через силу думки, а наш Інтернет є віддаленим наслідуванням телепатичного поєднання. Набагато ближчими до Перших є ті люди сьогодні, які навчилися користуватися своїм комп’ютером без допомоги клавіятури, а узгоджуючи свої мозкові хвилі з електричними сигналами процесора, або ж ті, які розробили нові моделі літальників, керувати якими можеш виконуючи певну групу акуратних рухів у кріслі.

Атлантида розцвітала багатьма новими й цікавими напрямами. Саме її жителі першими почали використовувати енергетичні кристали, будувати красиві міста й комплекси, займатися земною творчістю. Це виглядало таким привабливим, що незабаром на континент почали стікатися істоти з багатьох різних світів. Тоді космічні апарати могли вільно приземлятися, а просто посеред поля міг в одну мить відкритися портал, з якого виходило кілька істот. Ніхто не заперечував, усіх приходьків радо вітали, місця та ресурсів вистачало тоді на всіх, а жителі інших світів приносили багато цікавих ідей. Так поступово Атлантида перетворилася на велику галактичну столицю, яку відвідували жителі численних планет. Жителі верхніх світів та ангели були щасливими, що їхній задум вдався й світ Акреволя починає в малих масштабах відтворюватися. Вони часто бували на Атлантиді, навчали її жителів важливих вселенських законів, а також приносили великі дари. В основному це була неоціненна інформація, але часто і матеріальні речі—скажімо, три Великі Артефакти—Жезл, Стріла і Чаша, або ж два потужні червоні кристали, які були джерелом майже вічної енергії. Їх зберігав у себе Ра та його послідовники—одні з перших Вищих, які населили Землю і були наставниками й порадниками.

Жителі Атлантиди проникли в численні тайни живої природи і займалися цікавими експериментами—скажімо, створювали собі органічні тіла для адаптації до природного середовища. Тоді виникло багато різних рас—водяних, повітряних і земних. Так існували тоді ті, кого нині називають Драконами, а були й численні морські жителі. Оскільки всі добре відчували Силу й перебували в постійному контакті з Енерго-інформаційною єдністю Всесвіту—а це для тодішніх істот було таким же звичним, як для нас—сприйняття видимого світла чи звукових коливань—розумілися вони легко, й була між ними любов і радість. Різні істоти мали свій індивідуальний погляд на речі, і звісно ж, розбіжності виникали—мир Атлантиди аж ніяк не означав, що вона була населена штампованими механічними роботами. І тим не менше, якщо у когось виникали великі сумніви в тому, як саме був влаштований Всесвіт, він завше міг запитати це напряму в Того, Хто його створив. Не вели тоді цивілізації війн за землю та ресурси, яких усім вистачало, ніхто не привласнював собі забагато й охоче ділився з іншими, розуміючи, що цю землю вони не створювали, що вона є даром Найвищого, рівно розподілена між усіма. І всі добре відчували єдність одні з одними, тому не воювали—адже якщо ти завдаєш зла своєму ближньому, то ще більше шкоди чиниш сам собі. І якщо ти б’єш когось молотом, то рано чи пізно інший також вдарить ним тебе, причому, цілком імовірно, сильніше. А чи варто проводити своє буття, міряючись, чий молот міцніший, якщо існують набагато витонченіші способи вийти із суперечки? І нікого тоді не змушували в це вірити, тому і не виникало незгодних—це було природно, ніби усвідомлення сонячного світла чи потреби дихання. Всі відчували, як частка добра та любови, віддана у Всесвіт повернеться до тебе, і тому дотримувалися законів цього обміну. Тепер лише найпросвітленіші з нас розвинули в собі хоча б подобу того відчуття, і вони хоч трохи підтримують баланс переробленої Землі.

Із сусідньої плянети, яка мала дуже витягнуту орбіту і раз на мільйон років наближалася до Землі якось прибув народ, названий пізніше Дінгірами—«Вогнями палаючими». Їхнім керівником був Фафнір, який смиренно прийшов до зібрання старійшин (які були не стільки керівниками, як порадниками й наставниками) прохати про дозвіл жити на Землі й викопувати золото. Воно було потрібне Дінгірам з дуже практичною метою—золоті обладунки захищали їх від несприятливих космічних випромінювань, а правильно вжитий цей метал у малих дозах робив їхні тіла міцнішими. Власні запаси на їхній планеті закінчувалися, тому Дінгіри дуже заслабли. Старійшини дозволили їм залишитися, оскільки золота Атлантида мала багато й майже зовсім його не використовувала. Дехто зі старійшин, такі як Ра та його учні—найбільш проникливі і мудрі відчули, що Фафніра оточує несприятлива аура, а проте тоді не надали цьому значення. І народ Дінгірів знову розквітнув, годований золотими ресурсами Землі, і став робити свій внесок у спільну справу. Золото допомагало їм вижити і захищало їх… а ми нині вже й не пам’ятаємо, за що цінуємо цей метал.

Дінгіри скоро почали активно розробляти інфраструктуру, споруджувати піраміди й вирощувати кристали. Їхня тяга до технологій зросла, і з часом вони почали все більше віддалятися від живої природи. Істоти в етерних багатовимірних тілах ставали все більш чужими для Дінгірів і так непомітно вони обернулися на два протилежні табори.

Довкола Фафніра почали гуртуватися багато істот, натхненних його ідеями. Ті, в кого не вийшло пробитися на вищі щаблі магії дедалі більше горнулися до матеріяльного, вважаючи, що воно компенсує для них простори незримого світу. Так фракція Фафніра потроху впадала в заздрість, хоча вони ще й не розуміли цього усвідомлено. Вони почали протиставляти земне небесному і нарощували силу технологій. Самі Дінгіри вперше замислилися над тим, як можна використовувати енергетичні потоки з руйнівною метою і саме з їх рядів виходили сильні мужі, які часто вирушали на поміч іншим цивілізаціям. Також вони з незадоволенням дивилися на Ра та Лемурійців, відчуваючи в них якусь приховану загрозу. І це було початком великого розділення, якому на той час ніхто уваги не надав.

4.

Ситуація на Лемурії дуже відрізнялася. В той час як жителі західного континенту займалися впорядкуванням землі, обробленням її та внесенням ладу, то на перший погляд східний материк виглядав непроглядними джунглями. Звісно, вони були далеко досконалішими за нинішні—кожне дерево і травинка мала своє ім’я і з усіма можна було знайти спільну мову, вода в озерах була чистою і такою прозорою, що риби, які плавали в ній здавалося дрейфують у повітрі, а врожай плодів земних дарував зцілення майже будь-яких тілесних ран. А проте ніде й сліду не було великих будівель чи пірамід, довкола не літали космічні кораблі, не видно було ніде повітряних міст чи веж, висотою з гору. Загалом тут майже завжди панувала приємна та мелодійна тиша.

Основне життя Лемурії було не менш насиченим, а проте переважно зосереджувалося на висоті у півмилі над землею—у тонкому прошарку повітря. Більшість істот не були навіть присутні у тривимірній реальності, тому були непомітні простому оку. Вони створювали енергетичні алгоритми, жили у мерехтливих сферах і снували потоки Великої Сили у тканину світотвору. Їхній напрям пішов цілковито в інший бік, багато з них врешті решт стали вищими істотами. Жителі Лемурії рідко створювали собі органічні тіла, а якщо й робили так, то втілювалися переважно в рослини чи птахів. Вони багато спілкувалися із жителями Атлантиди а також з істотами у всій Галяктиці. Насправді їхня цивілізація та культура просунулася врешті на дуже високий рівень розвитку—мало було будь-коли істот у Всесвіті таких просвітлених, як вони. Багато істот знали вже, що має статися через не такий уже й довгий проміжок часу, а проте були достатньо мудрими, аби дивитися далеко вперед і не втручатися в події.

5.

Життя у вищих світах ішло своєю чергою. Ангельське Коло продовжувало свою діяльність споглядання та допомоги іншим істотам, у нижчих світах періодично виникали конфлікти, відбувався переділ влади, звеличення та занепад цілих цивілізацій та окремих істот. Постійно маятник світотвору коливався туди-сюди, проходячи через точку балансу. І серед всіх тих численних істот дуже вирізнялися Сіа.

Ніхто й дотепер точно не може сказати, ким же вони є—чи це одна істота, втілена у багатьох тілах, чи багато сутностей, поєднаних між собою дуже тісними телепатичними зв’язками. Їхня кількість була завжди постійною, вони не помирали і не народжувалися, хоча окремі міняли форму при знищенні фізичного тіла. Дехто вважає, що знищити їх можна лише усіх разом, проте нікому й ніколи не вдалося того зробити. Магія Сіа дуже особлива і специфічна, ні разу жодна істота не змогла відтворити її. Великою їх силою було те, що кожен окремий представник мав енергію та знання всіх, тому вони були практично непереможними у прямому бою.

Деякі уривчасті передання свідчать про те, що колись один з геніїв ангельського світу спробував посісти місце Найвищого—здається, це було ще на самому початку попереднього світу, до появи Акреволя чи його Дерева. Проте, ясна річ, нічого не вийшло, бо окрема істота ніколи не дорівняється до Вищого Розуму, будучи тільки маленькою іскрою великої ватри. Усе, що залишилося—спотворена версія Єдности, багато пов’язаних між собою сутностей. Якимось чином вони пережили великий катаклізм і перетворення світу й довгий час про них ніхто нічого не знав. Пізніше Сіа попросилися бути включеними в Ангельське Коло, оскільки дійсно володіли великими знаннями й заявляли, що можуть бути корисними. А проте далекоглядні небожителі відмовили їм, і ті, згоряючи від заздрості, подалися шукати іншої розради.

Ніщо ніколи не може щезнути безслідно. Так і те зло та спотворення, яке посіяв колись Деакреволь, піддавшись своїй глупоті чи жадобі закинуло зерно, яке довго спало в темному та незвіданому грунті. Проте настав час, коли воно проросло і дало плоди. Прийшли ті, хто розкопав ті зерна і допоміг їм вирости, обплутавши себе.

Копаючи дуже глибоко, наштовхнулися Сіа на енерго-інформаційні системи, які залишилися з попереднього світу, з усіма подіями, записаними в пам’яті Всесвіту. Найвищий подбав, щоб ця інформація була запечатана і зашифрована таким чином, щоб ніхто не зрозумів її. Але Сіа не дарма вважалися хитрими, ніби змії: вони після довгих старань таки змогли зрозуміти те, що містили ті інформаційні колектори. Так вони викликали зі сплячки дух Деакреволя й навчилися від нього того, що вже давно всі забули.

Сіа повернулися в нижчі світи й почали свою велику гру. Хитро вони нацьковували світи та цивілізації одна на іншу, подібно тому, як роблять це нинішні земні політики. Так потихеньку вони поширювали там свій вплив і вербували численних послідовників. Вони приєднували багатьох істот до своєї спотвореної єдності, стираючи їх вільну волю й роблячи подібними до себе. І коли ангели побачили, яких масштабів набула їх діяльність, було вже пізно.

Вони погрожували ліквідацією половини нижніх світів і врешті вищі істоти мусили піти з ними на компроміс: темним дозволено було володіти певними територіями, за межі яких вони не мали права поширювати свій вплив, ангелам же було заборонено втручатися в це силою. Проте якщо підконтрольні істоти звільнялися, Сіа вже не мали права поневолювати їх знову. Тих цілком задовольнив подібний договір і надовго запанував відносний спокій.

6.

Сіа давно приглядалися до квітучої Землі, через яку проходили потоки Великої Сили і яка так нагадувала світ, який їх не прийняв. Сіа збагнули, яким неоціненним скарбом є ця плянета і постановили за всяку ціну заволодіти нею. А що діяти прямою силою їм було заборонено, то вони вирішили вдатися до хитрощів.

Темні почали вміло поширювати свій вплив на сусідні планети й скупчення, вживлюючи між їх жителів свої алгоритми, які створювали дисбаланс і руйнували цивілізації. Представники покривджених планет звернулися до старійшин Атлантиди за поміччю. Ра та послідовники наполягали, що відкритий акт агресії закінчиться дуже погано, а проте молодші войовничі лідери, серед яких було багато Дінгірів, закликали не покидати друзів у біді. Вони зібрали армію і вирушили проти Сіа. Ті очікували якраз цього, створюючи свою провокацію, а проте дуже не розрахували сил: уже в першому бою темним було завдано нищівної поразки, їх сили розбито й розкидано. І тоді, в момент цієї слабкості, дуже багато світів вибралися з-під їх влади і знову здобули волю.

Навісніючи від гніву Сіа завдали останнього удару: вони спровокували космічну катаклізму, яка зрушила кілька планет з їхніх орбіт. Велетенська комета розкришила на багато маленьких уламків рідну планету Дінгірів, знищила все життя і споруди на тому, що ми іменуємо Марсом, де перед цим розселилося багато істот як з Атлантиди, так і з Лемурії; а далі з неймовірним гуркотом врізалася в Землю.

Це була безповоротна зміна. Хоча більшість міст та споруд встояли, і тим не менше, велична Атлантида розкололася на п’ять островів. Не менш потужний був удар по тонких світах—все енерго-інформаційне тло сколихнули хвилі. Жителі Лемурії, для яких ця тканина була домівкою постраждали чи не найбільше. Сіа, хоча і слабкі, але задоволені відступили на перегрупування й тепер ладні були довго чекати. Ніхто не міг їх звинувачувати—адже воїни Атлантиди перші вчинили проти них акт агресії… Проте головної шкоди було завдано—хитрий плян темних почав здійснюватися.

7.

Багато чого змінилося. Безліч істот, хоч і не постраждали фізично, були дуже спустошеними цим нападом. Крім того, сама структура Атлантиди та грунтові канали, якими циркулювала енергія було змінено, тому велика кількість технологій вийшла з ладу. Частина пірамід та кристалів стали цілковито непотрібними. Відновленням інфраструктури довелося займатися дуже довго, так само, як і перегруповувати суспільство і вчитися жити в нових умовах.

Лемурія також постраждала: частина природи на континенті була випалена або ж заморожена, а енергетичні поля, в яких жили істоти були порушені та розхитані. Щоб зберегти стабільність і трохи оговтатися, їм довелося тісніше прив’язатися до землі. Зокрема до цього пізнього періоду належать деякі будівлі та технології, запозичені в Атлантиді, які несуть матеріяльні підтвердження її існування. Проте з часом рослинність знову покрила континент, та й енергетичні спалахи заспокоїлися, тож можна було знову переміститися у свої п’яти- і шестивимірні тіла. Тим не менше старійшини Лемурії зрозуміли, що друга атака Сіа неминуча і це лише питання часу, коли вона настане. Ясно було, що ті не зупиняться на досягнутому, доки не заволодіють Землею і зупинити їх тоді буде вже неможливо, бо вони врахують помилки і атакуватимуть геть з іншого боку й в інакший спосіб. Тому вони закликали створити на Землі матеріальний інформаційний колектор, куди будуть вміщені всі знання, нагромаджені за мільярди років праці. Так і зробили: була вибрана висока гора, всередині якої почали в різний спосіб вміщувати ту інформацію.

В цей час Атлантида переймалася проблемами актуальнішими. Врешті, її жителі оговталися від пережитого шоку і почали знову розбудовувати міста з іще більшим ентузіязмом. Вони вважали, що тепер, після такого нападу стануть мудрішими, а також зробили висновок, що потрібно організувати ряди могутніх воїнів для захисту та оборони на всіх рівнях. Ярим прибічником цього проєкту був Фафнір та Дінгіри, тож їм було доручено це завдання. Також вони почали розбудовувати на острові Аріяні велику кількість технологічних промислових комплексів, заявляючи, що лише в техніці, яка щораз ускладнюється, лежить майбутнє цивілізації. Дінгіри створили собі тіла високий світловолосих синьооких мужів й почали дуже активно досліджувати фізичний світ та його властивості.

На противагу їм на острові Посейді розвиток пішов іншим шляхом—подібним до Лемурії, у духовну сферу та вищі світи. Керівними на ньому стали члени ордену Атлан-Ра, які втілювалися переважно як морські істоти. Вони так само вживали технології, але лише як додаток до сили та ресурсів власної душі, наголошуючи, що ці творіння можуть дуже сильно узалежнити кожного, зробити лінивим і приспати ресурси, дані нам Найвищим. Саме вони повною мірою зберігали Закон Єдности й дотримувалися мудрости перших днів до самого кінця.

На Посейді було споруджено багато нових пірамід—тригранних, які містилися на вершинах гір і приймали космічну інформацію; та чотиригранних, які поєднували сили землі та неба й слугували для зцілення, відновлення та зростання. Споруджували також храми знання, зцілення, звуку, єдности й багато іншого, що наш розум зараз не в силах вмістити. Будівлі ці були з білого мармуру, прикрашені берилами й алмазами, та мали великі куполи, які резонували та посилювали всяку дію всередині них. Тут так само вміщувалися кристали, які перерозподіляли енергію від пірамід й реструктурували її для різних потреб—те, що ми нині назвали б трансформаторами. Пізніше об’єднаними зусиллями різних істот спорудили гігантську орбітальну станцію, яку назвали Великим Місяцем. Він обертався довкола Землі й перерозподіляв космічну енергію між кристалами та пірамідами, щоб компенсувати ті канали, які були розірваними при поділі континенту. Тепер енерго-інформаційні потоки були скеровані на сільськогосподарські угіддя, місця зростання кристалів та центри пізнання.

В центрі Посейди була споруджена Смарагдова Столиця—місто, через яке проходили численні водяні канали, а посередині розміщувала вежа з високим шпилем. Саме тут збиралися більшість представників Атла-Ра. Під ас колективних медитацій вони здогадувалися, що має відбутися щось дуже погане, що перша атака Сіа не мине безслідно, і хоча майже всі наслідки були виправленими, щось важливе вони пропустили.

Проте з часом пильність світу затихла, уважність знову перемістилася з небес, звідки могла прийти небезпека на землю та всі цікаві речі, які на ній діялися. Коли було відновлене енергопостачання і всі знову наситилися, кожен зайнявся любою йому справою. У небеса стриміли конічні міста, висотою у багато кілометрів, ніби сріблясті рукотворні гори;  над землею дрейфували платформи на магнітній підвісці, забудовані вежами, а сполучення з іншими планетами та паралельними світами було відновлено. Здавалося, зло минулося і все буде як раніше. І тоді багато істот почали надто довіряти технології, все більше забуваючи про силу душі. Вони засинали дедалі більше, тож із часом слабнула їхня взаємодія зі Всесвітом. Все менше вони спілкувались із зірками, дедалі неохочіше думали над інформацією, що приходить на сонячному промінні і не були вже такі раді, коли до них завітали гості з інших світів. На лемурійців узагалі почали дивитися з осторогою. Тож їхня пильність притупилася, а з нею ослаб і захист Землі.

8.

Всі події, які відбуваються в цю мить чи тисячу років тому, залишають свій відбиток і наслідки їх можуть проявитися ще дуже нескоро. Головним, що ставили за мету Сіа, бомбардуючи Землю кометою була не фізична деструкція окремих істот чи розлам континенту. Задум був набагато витонченішим і хитрішим, а темні завжди були терплячими і вміли чекати, як і кожен добрий хижак.

Комета принесла із собою енергетичні алгоритми, які після потужного удару були розсіяні довкола і залишили відбиток на багатьох сутностях Землі, ніби печатка, втиснута у віск. Саме вони були тріщиною, в яку почало крапати зло, наповнюючи світ. Головним призначенням цих алгоритмів була ритмічна довготривала та непомітна дія на різних істот. І так багато хто потихеньку, сам того за повсякденними чинами не завважуючи, став відходити від Безмежної Єдности. Сприйняття Сили трішки затуманилося, в кожного стало трішки більше самолюбства, гордині, бажання урвати шмат, почали закрадатися думки, що утриматися в цьому світі можна лише покладаючись на свої сили, що ніхто в дійсно критичний момент тобі не допоможе, а тому треба працювати тільки на себе, закладаючи міцний фундамент.

Першим на це повелися Дінгіри, які були зайняті розбудовою технологій та могутнього війська. Вони ожорсточились і повірили в те, що лише їх творіння зможуть надалі врятувати їх. Сам Фафнір, до якого Сіа приглядалися уже дуже давно, не жив на Землі від самого початку, а тому не відчував усіх тонкощів закону Єдности. І Сіа змогли через деякий час переконати його, що нічого подібного насправді немає, що найліпший лад—це єрархія та градація, і насправді так було завжди, просто Ра та інші старійшини приховували це від решти. І що тільки Сіа змогли наблизитися до найвищих шарів Всесвіту, тому знають достатньо багато, аби поширювати на інших ту безмежну енергію. Вони переконали Фафніра в тому, що насправді Ра також знають про це, але весь час дурили всіх, збагачуючись самі. Тож якщо приєднатися до їх задуму, то вони покажуть істинний лад речей. І Сіа пояснили, що існує ніби то десь у глибинах Всесвіту невичерпне джерело сили—до якої має доступ лише обмежене коло Найвищого, яке може створювати матерію та енергію з нічого. І лише вони зможуть добутися до цього, але їм потрібне сприяння Фафніра, який потім так само зможе втішатися  цими плодами. І повірив їм Фафнір, замислившись, як він реалізує всі свої задуми, якщо зможе творити речі з нічого, обходячи найбільший закон—Збереження, якому все підпорядковувалося ще до початку світу. Як аванс, Сіа надали Фафніру технології високорозвинутої генної інженерії, з допомогою якої можна було вирощувати велику кількість тупих запрограмованих істот, які б працювали на копальнях золота чи стали оборонцями планети. Дінгіри дуже зраділи від цього й відразу почали процеси клонування. Спершу все трималося у таємниці, оскільки, як нашіптували Сіа, Ра та інші старійшини негайно знищать всі спроби вийти за межі досі нав’язаних правил. Невдовзі острів Аріян наповнився великою кількістю неповноцінних істот, які тисячами бурили землю, шукаючи золото, збирали найновіші зразки зброї, кували обладунки для Дінгірів і тисячами при тому гинули. На це ніхто не заважав—Дінгіри проголосили себе вищою расою, і почали поширювати свій вплив. Вони заявили, що менш розвинуті цивілізації, що жили на решті островів Атлантиди не можуть розвиватися самостійно, а тому вони мають бути взяті під контроль.

Ра та інші відчули дисбаланс, який відбувся внаслідок появи великої кількості неповноцінних істот, а проте не збагнули спершу його причини. Проте коли вони довідалися про заяви Дінгірів, то тут-таки склали їм опозицію, заявивши, що кожен народ має право сам вибирати курс свого розвитку. Ту саму позицію зайняла і Лемурія. І це було перше велике протистояння на Землі. При цьому менші острови, які так само великою мірою відпали від Єдности почали піднімати повстання, заявляючи, що Ра та Дінгіри переділяють між собою основну владу, а їм не дають нічого.

Стараючись за будь-яку ціну врятувати ситуацію, Старійшини запропонували укласти договір. Раніше цього ніхто ніколи не робив, оскільки всі, поєднані братерською любов’ю, відчували одні одних, взаємодопомагали та домовлялися. Тепер занепад дався в знаки: знадобився апарат примусу.

Було створено велику раду, на якій представники всіх рас мали право голосу. На ній треба було вирішити важливу проблему—яким чином вгамувати повстання малих островів і провінцій і як знову відродити мир та процвітання Землі. Спершу, здавалося, все проходило добре, але після цього один із представників Посейди, які на початку готові були підтримувати своїх, переметнулися на бік Дінгірів, чим забезпечили їм перевагу і дозволили юридично затвердити свою позицію. Після цього Ра вже не в силах були будь-що вдіяти, а лише зі скорботою дивилися на те, як на Аріані почала множитися кількість генетично модифікованих рабів і як найбільш витончену технологію перетворювали на зброю. Жителі Посейди заховали найпрекрасніші артефакти та творіння. Частина залишилася на Землі, решту потай вивезли з планети, щоб передати розвинутішим цивілізаціям.

Врешті, Фафнір оголосив себе єдиним правителем Атлантиди, привівши до більшості Дінгірів і підтвердивши свою владу силою тисяч і тисяч нерозумних клонів. Дехто зі старійшин почали противитися йому, в результаті чого виникли великі конфлікти і протистояння. Дінгіри використали Місяць Атлантиди для створення потужних енергетичних променів  і таким чином ударами згори знищували цілі натовпи своїх суперників, а в тих не було ніякої зброї, аби цьому протистояти. Багато втекло в той час—хтось на Лемурію, а хтось—в інші галяктики чи вищі світи. Новий правитель виконував накази темних, а ті відкривали йому все нові й нові таємниці бойової магії та засобів впливу. Вони обіцяли, що працюючи разом вони здобудуть силу творення. І Фафнір, вірячи їм, вважав, що маючи її він скине своїх нинішніх сюзеренів, сам посівши їхнє місце, розповсюдивши так свою владу далеко за межі Землі. І саме цією примарною обітницею обійти Найвищий Закон він марив кожного дня. І хоча відчував колись величний маг, що суть його тепер безнадійно спотворена і його гординя завела його в повне рабство, та вперто не бажав цього визнавати. Ще трохи, переконував він себе. Напевне, темні готують Землю до чогось, до якогось акту, який допоможе розгадати найвищу таємницю, яка стане і моєю також. Мій тріюмф вже геть поруч.

Весь цей час Фафніру нашіптували різні потаємні теорії та пляни Сіа, які гуртували сили й накопичували могутність для повторного удару. Досі Атлантида була населена вільними та мислячими істотами, які думками своїми творили надпотужний захист і сам Найвищий незримо перебував серед них. Тепер завдяки Фафніру Єдність була знищена й істоти не могли вже захищатися від нападу темних. А для того, щоб не порушувати укладений з ангелами договір, Сіа самі не нападали, а лише маніпулювали Фафніром, який відкривав їм простір для дій.

Коляпс настав однієї ночі, яку мало хто зміг передбачити. Тоді велике сховище Лемурії було закінчене лише на три чверті і багато своїх скарбів вони не встигли там залишити. Просвітлені довідалися, що настав час загибелі світу і попередили всіх, кого могли тікати будь-якими можливими засобами. До Атлантиди та вістка дійшла запізно.

Деякі послідовники Ра вирішили знищити Фафніра, використавши його зброю проти нього самого. Вони вчинили диверсію проти його сил і проникли в контрольоване Дінгірами місто. Доки чинилася провокація, кілька агентів мусили перехопити контроль над Місяцем і пере направити його промінь. В цей час Ра зійшовся з Фафніром в особистому бою, сподіваючись здолати його і відновити баланс. Проте на той час Сіа змогли напряму прийти на Землю і виступили проти нього. Ра подолав сотню темних, але в кінці помер від виснаження. Ця інформація, ніби крик відчаю, навіки запечаталась у світі—дуже схожим чином через багато тисячоліть загинув у протистоянні з ворогами маг на ім’я Данте.

Космічну станцію Дінгіри спробували повернути під свій контроль, вириваючи з рук повстанців, але це призвело до перевантаження й Місяць Атлантиди зійшов з орбіти. Сіа, задоволено спостерігаючи за цим з відстані трохи під корегували траєкторію його падіння—вона припала на головний енергетичний центр. Це спровокувало ланцюгову реакцію й численні вибухи в різних місцях. Острів Аріан занурився у воду, піднявши велетенську хвилю, яка знищила всі менші острови. Посейда не був затоплений повністю, але більшість його красивих будівель та інфраструктури розвалилися або в результаті вибухів, або після потужного землетрусу. Атлантида прийшла до свого повного і беззаперечного кінця.

Побачивши могутні потоп, який нищив усе на своєму шляху, Фафнір зойкнув від жаху. Вперше події постали перед ним у цілковито інакшому світлі. Занадто пізно усвідомив він, що з Сіа йому направду не по дорозі—і не лише тому, що вони позбавили його нинішніх володінь. Якщо раніше він переконував себе в тому, що Ра та інші старійшини ховають від усіх правду про істину структуру Всесвіту і так само претендують на таємницю Творення з нічого, то тепер він збагнув, що не існує певне такого явища і Закон Збереження насправді непорушний. Він хотів заволати до небес із покаянням, а проте не встиг…. Темні води накрили його, і там, серед клекітливих глибин Сіа запитали Фафніра: чи хочеш ти загинути тут? Ціною твого покаяння буде смерть, а Землю ти і так уже не врятуєш; а ми подбаємо, щоб твоя душа більше вже не відродилася, зробивши тебе одним із нас. Ми відбудуємо Землю ще кращою, і ти матимеш винагороду свою. Тож не роби дурниць. І знову повірив їм Фафнір, і Сіа порятували його із води, забравши з поверхні Землі на час потопу.

Лемурія зустріла свій фінал набагато спокійніше. Після падіння штучного місяця здійнялася потужна хвиля, яка за одну ніч накрила континент. Оскільки його жителі на той час були ослаблені попередніми протистояннями, то зберігали сильний зв’язок із землею, її природою та енергією. Крім того, потужне збурення електромагнітного поля Землі дуже сильно подіяло на їхні багатовимірні тіла…

Континент затонув за одну лише ніч. Багато істот доти встигли відступити в інші світи й планети, але велика кількість іще залишилася. Велетенське сховище в горі було укомплектоване лише на три чверті, тож багато знань та творів Лемурії були втрачені навіки. Найпросвітленіші жителі залишилися: вони стали по чотирьох кінцях материка і великим славним хором співали пісню, яка допомогла заспокоїтися тим, які залишилися і відкрила їм прямий шлях у дальші світи, аби душі їх не були спотворені страхом та скорботою. Ця пісня і досі звучить на Землі і навіть магія Сіа, яку вони розкинули на своїх нових територіях не здатна повністю її заглушити. Дехто з великих людей, які вміли мовчати і слухати насолоджувалися звучанням пісні—у багатьох вона асоціюється із красивим заходом Сонця, яке опускається за горизонт, аби потім знову повернутися для збереження балансу і природного стану речей. Інші відчувають цю пісню, ніби фіолетову завісу—колір хоч і скорботний, проте не позбавлений надії. Дехто постарався вкласти її в мелодії, доступні для сприйняття в тривимірній реальності, а хтось пробував навіть підібрати слова—красиві та урочисті, але разом із тим прості, ніби дзюркотіння струмка, політ пташки чи дитячий сміх. А найпросвітленіші, які співали цю пісню не боялися зовсім—на відміну від Дінгірів, вони прекрасно бачили свою дорогу й були щасливі, що йдуть далі.

Кілька вогнів опору все ще залишилися—та маленька кількість вцілілих на маленьких острівцях. Вони марно намагалися повернути хоча б подобу слави Атлантиди, проте вже за кілька років Сіа навалилися на планету, яка вже нічим не була захищена, і зруйнували навіть ті залишки. Остання битва була позначена двома потужними ядерними вибухами, імпульси від яких залишили сильне спотворення в електромагнітному полі. Більшість інформаційних структур була таким чином зруйнована, а ті істоти, які зуміли вціліти, деградували до низьких та примітивних рівнів.

Сіа захопили владу над Землею. Вищі намагалися втрутитися, а проте темні мали всі підстави: жителі нашої планети самі створили сприятливі умови. І найсумніше те, що це було дійсно так—не вони перемогли нас, а ми самі відчинили їм двері в цей світ. Ще в час, коли Атлантида і Лемурія не просто пішли різними шляхами розвитку а стали хоч і на глибинних рівнях, протиставлятися одна одній, коли Дінгіри увірували в безмежну силу своїх технологій та штучних напрацювань, коли Фафнір піддався жадобі здобути силу творіння, коли його послухали і перестали вірити Ра та його мудрим послідовникам—саме тоді виникла сприятлива ситуація.

Останні мудреці Атлантиди встигли спорудити глибокі підземні сховища, де було збережено багато пам’яток цієї цивілізації. Крім того, кілька з них зберегли потужний інформаційний колектор, який потім розсіяли по Землі, завдяки чому нинішні її жителі мають хоча б якийсь зв’язок з попередньою епохою. Сіа вже не можуть знищити цю інформацію, тому з усіх сил намагаються змусити нас не дослухатися до неї.

Тепер темні стали керувати цією планетою, чи не найпотужнішим джерелом Сили, розміщеному на перетині енергетичних потоків. Їхня влада зросла й вони повернули собі увесь вплив, який втратили після поразки у першій битві з Дінгірами. І навіть без своїх витончених технологічних споруд Земля залишалася осердям благодаті, місцем поєднання земного і небесного, духовного і матеріяльного. Звідси так прекрасно було темним поширювати свою владу на інші світи, тож так і прагнули вони запопасти цю планету. І те, що мало стати відновленням світу Акреволя було тепер навіки занапащене та загублене.

Багато хто вважає, що Ра та його учні поспішили з атакою, що їм варто було перечекати в підпіллі, не кидаючи надто відвертого виклику Фафніру. Проте існує версія, що Сіа намагалися використати ресурси Землі, щоб викликати з пам’яті Всесвіту Деакреволя, надавши йому фізичної подоби, щоб той допоміг їм таки здійснити давню збочену мрію—посісти місце Найвищого, якого темні розглядали як звичайну, хоч і дуже могутню істоту. У цьому разі катастрофа була б іще більшою, і тоді Господу, можливо, знову довелося б перетворювати все на початкову Воду і міняти її структуру. Жертва Ра запобігла цим подіям… а через лихі плоди Земля і так була вже приречена.

9.

Потроху рівень води почав спадати, і рослини з тваринами, які збереглися на високогір’ях над рівнем океану знову розповсюдилися по землі. Деградовані живі істоти розпочали важкий шлях розвитку. Дехто із жителів першої цивілізації залишився тут—у багатовимірному тілі чи у фізичній оболонці. Вціліло також і декілька пам’яток, хоча Сіа зробили все, щоб зібрати як можна більше з них і приховати. Вони знищили все, що могло нагадувати про Атлантиду—навіть форми материків під корегували так, щоб шляхом спостереження важко було здогадатися, що вони далеко не завжди були так розміщені. Вони цілковито змінили шлях розвитку живих істот, намагаючись вигубити тих, які несли в собі пам’ять про раніші часи. Тепер майже не стало вже драконів та деяких морських жителів, і навіть їхні кістки були заховані у глибинних сховищах, щоб нікому ні про що не нагадувати.

Також Сіа обгородили свої нові володіння кількома потужними магічними кордонами, щоб відрізати їх від зв’язку з енерго-іфнормаційними системами решти Всесвіту і моделювати тут таку реальність, яку самі захочуть. Бідолашним істотам, які тепер опинилися на рівні племінного устрою у відбитки вкладали інформацію, яка блокувала енергоцентри й засліплювала чуття. Людей замикали на тривимірній реальності, закриваючи доступ до вищого.

Завдяки останньому дару Перших—тому самому інформаційному колектору, який зуміли зберегти в час великого потопу ми ще маємо певну інформацію про те, хто ми і що пережили, хоча її важко пізнати експериментально—можна тільки відчути серцем. Істоти, які вибрали залишитися тут розійшлися на різні частини планети, аби навчати людей. Деякі з них донесли істину, а інші, будучи так само в палому стані, спокусилися й почали панувати. Звідси виникли різноманітні релігійні культи й пантеони язичницьких божків.

Передання дійшло до різних народів, але в дуже уривчастому вигляді й далеко неповне—неможливо було всю історію Атлантиди вмістити в той маленький колектор—це була лише краплинка в морі, хоча для нас теперішніх і вона видається океаном. Так почали виникати різні релігії, коли люди, беручи зернину істини, інтерпретували її на свій лад, огортали домислами та власними вигадками.

Невдовзі, коли люди розвинулися трохи більше, Сіа почали вводити в дію свій плян побудови імперії. Так само, як на всіх своїх територіях, вони ввели ту саму градацію, яку проповідували, ставлячи себе на верхівку піраміди, а інших змушуючи служити собі, живлячись їхніми ресурсами та енергією. І весь чач вони ставили над людьми великий експеримент, визначаючи, яка форма влади буде найефективнішою, щоб тримати населення планети в рабстві. Вони змоделювали для нас реальність, при якій дуже мало хто уявляє собі справжній стан речей, при цьому весь час залишаючись в тіні, постійно збираючи врожай зі своєї ниви.

 

10.

З тих часів минуло дев’ять з половиною тисячоліть, а ми і далі спимо глибоким сном. Світ змінився, обставини тепер інакші, ніщо на місці не стоїть. Не раз відбувався переділ територій, війни за землю, релігію та ресурси. Люди вважають, що розуміють світ. Що вони володарюють в  ньому. Що їм підвладні всі ресурси. І тут сформувалася піраміда, коли більшість хотіла зняти з себе відповідальність і добровільно віддала себе під керівництво старших і сильніших, які, у свою чергу, були підвладні Сіа. Мало хто знає істинних правителів Землі. Вони живуть на вищих коливальних частотах, де бачать все, а їх ніхто не помічає, а якщо і сходять до нас, то маскуються під наш вигляд. Багато чого виконують їхні намісники, які пов’язані з ними не лише через магічні ритуали, а й через кровні зв’язки. Так виникли тринадцять монархічних родин, чиї пращури парувалися з чорними рептиліями. Також цілі полчища менших духів підвладні їм і виконують різноманітні завдання. І нині темні моделюють хід усіх подій. Всі уряди та поділи на окремі країни встановили вони, щоб потім штовхати людей на війни між собою. У цих війнах вони губили свої душі, а також виділяли багато енергії, якою Сіа і живилися. Релігії, на які перетворилися оброслі забобонами передання наших пращурів стали засобом маніпуляції та роз’єднання. Людей вчили ворожості одні до одних, ділили на раси і нації, розкидали під контроль різних урядів, понавигадували безглуздих законів та фальшивих свідчень.

І так само катастрофа наклала потворний гандж на наші душі—тепер ми вже не маємо вільного доступу до інформаційних полів, можемо усвідомлено вживати лише маленьку дещицю наших ресурсів, майже розучилися слухати нашу душу та взаємодіяти з нею. Здається нам, що цей тривимірний світ з лінійним поглядом на історію—єдиний можливий. Ми більше не можемо вільно відчиняти портали до паралельних просторів, не можемо здійматися в повітря чи подібно світловим променям за мить долати тисячі кілометрів, ми не можемо відчувати приховану від зору та слуху інформацію. Земля перестала бути нашим другом—ми тепер вживаємо її лише як ресурс і вона щосили нам опирається, щоб не бути виснаженою остаточно. Проте найгірше—ми не маємо тепер почуття Безмежної Єдности. Не розуміємо, що навіть через обмін довколишньої енергії, квантів та електронів пов’язані між собою дуже щільно, що зберігається завжди баланс, тож всяка наша дія буде повернута нам. Тепер люди більше не шукають єднання з Найвищим, не бачать Його і не чують. Багато хто прямо чи опосередковано вчив нас, що любов не має ваги в цьому світі, що вона є виявом слабкості, і що єдиний метод вижити—через грубу силу торувати собі шлях через тернину, гребуючи іншими, відповідаючи злом на зло і дбаючи лише про свій добробут у цьому дочасному житті. Не так багато було тих, хто виходили з цього порочного кола і починали бачити втрачену істину, переживати її, наповнювати нею своє серце, і таким чином відкривати реальність попереднього Всесвіту. Таких називали по-різному—чи божевільними, чи святими, а вони просто старалися бути Людьми, в повному значенні цього слова, такими, якими ми були сотворені, знову прийти до благодаті, яку Найвищий приніс в дар кожному.

До цього покликаний кожен із нас, особливо в ці важкі часи. Звісно, коли ми вирощені в цьому світі, уже отруєному гріхом, де Сіа всіма методами—як політичної, так і магічної маніпуляції, посіяли свій вплив, нам набагато легше замкнутися на їх енерго-інформаційну систему і грати за їх правилами. Тому справа спасіння з цього тлінного світу стала такою складною. Кожну народжену душу пов’язують у кайдани, і щоб розірвати їх і розправити наші ангельські крила ми маємо проробити тяжку працю, на яку мало хто наважується, не бачачи миттєвого результату. А проте винагорода висока і вона завжди варта того.

Проте Найвищий не забув нас—головним чином завдяки тим кільком, які знову віднаходили Його, спілкувалися з Ним, кликали до себе і благали допомогти всім іншим. Він не раз відвідував нас через Своїх посланців, яким навіть вплив Сіа не здатен зашкодити, Він виправляв раз по раз ситуацію. Кілька разів Він нагадував про Себе у великих масштабах, проте навіть це люди не здатні були втримати. Врешті Він прийшов Сам, у зрозумілій для нас подобі, але ми знову не прийняли Його… Оскільки навіть Вищі не порушують своїх обіцянок, вони згідно укладеному раніше договору не можуть силою втрутитися в наш світ і виправити обстановку чи повернути світ назад. І тільки найдосконаліша мирна Жертва подарувала нам обітницю спасіння. Жертва, яка розбила наші кайдани, зробила тріщину в шкарлупі зла, яка огорнула Землю, зробила те, що не подужали здійснити сотні ангельських молотів. І хоча далеко не всі розуміють її значення, той величний акт, який можна оспівувати найурочистішою піснею, дав свої плоди—тут посіяна зернина добра і радости, наслідки якої врешті принесуть світу загальне Відновлення. В надії його ми і живемо.

І відчуваючи, що час кінця наближається, Сіа біснуються дедалі більше. Темний дух, що живе у всіх них, чорних рептиліях, який є їхньою трансцендентною колективною душею відає, що не всесильний, і влада його не безмежна. Тому всіма засобами намагається звести чим більше у свою владу. І хоча Найвищий приходить до всіх через нашу душу, в якій ми можемо віднайти Його і щоденно спілкуватися з Ним, чути Його голос, одержувати наставлення, втіху та радість, Сіа намагаються зробити все, аби ми Його не чули, і жорстоко карають  кожного, хто намагається це зробити. Тиск системи зростає на всіх рівнях, і всі блага темні намагаються зруйнувати, обернути для своєї лихої мети—і релігії, і політичну систему влади, і земні плоди, і таємниці Перших, які у примітивному вигляді влилися в деяку нашу технологію, і знання про світ, і мистецтво магії… У всяку істину вони вкладають часточку брехні, намагаючись відбити віру в правду і змусити поклонятися лише собі. І найбільша брехня, яку Сіа придумали про себе для людей—що насправді їх не існує, і при цьому вони вдягають безліч личин, які спонукають наслідувати.

Фафнір справді одержав свою частку у світі: хоча він і не з Сіа, а проте має великий вплив на людей у різних країнах. Він є так само підвладний, як і ми всі, хоча і щоденно намагається переконати себе, що зробив усе правильно і тішить себе думками, що колись іще стане господарем Землі. І він розшукує те, що замінило б йому його примарну мрію про силу Творення, що дасть йому владу знищити темних Проте насправді розуміє, що втратив куди більше, ніж одержав.

Три головні артефакти ангелів—Чашу, Стрілу та Патерицю—в кінці були надійно заховані, і хоча Сіа багато століть шукали їх, а проте так і не здобули. Існує легенда, що вони будуть ще віднайдені в кінці днів—тим, хто зуміє застосувати їх так, як зробив би це Ра чи навіть сам Акреволь.

11.

Це все я, грішний, записав із того, що було передано мені, для напоумлення вас, дітоньки. Було і багато іншого, проте це—все, що вам треба зараз знати. Бо на своєму шляху кожен матиме більш або менш явний вибір між владою і любов’ю, між правильним і простим. І коли постане перед вами таке питання, пригадайте чудовий світ, який ми втратили—загубили лише зі своєї вини, а не через напад Сіа. Бо вони і зараз мають над нами рівно стільки влади, як ми їм самі даємо, і тільки наші дії та гріхи живлять їх. Проте інформація назавжди залишається в пам’яті Всесвіту, тож Атлантида і зараз кличе до нас крізь безодню віків голосами сотень і тисяч загиблих істот, які ще очікують на своє повернення, коли настане загальне й остаточне Відновлення. Проте коли ж саме воно гряде нікому відкрито не було. І нам лишається вибирати, з чим ми його зустрінемо.

 

Записано 2013 р. у Львові.

 

Категорія: Оповідання | Додав: Yasenets
Переглядів: 79 | Завантажень: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
Вівторок, 17.10.2017