Головна » Файли » Есеї

Темна ніч, сірий лід
[ Викачати з сервера (53.5Kb) ] 16.03.2016, 00:55

Темна ніч, сірий лід.

Яррос фон Ясенець

Писано на основі сну, який Бог показав мені 22 лютого 2016 р. Б.

 

Уже стелиться вечір, коли ми з дружиною виходимо із занедбаного ботанічного саду, прямуючи в бік Дніпровських берегів, закутуючись у пальта, адже повітря доволі холодне, авжеж, зима потроху бере своє. З неба падають поодинокі сніжинки, вітер закручує їх у спіралі, вони хвилями спускаються до нас, сідають на вибоїнистий від часу асфальт, на якому майже відразу розтають, наповнюючи невеликі тріщини та нерівності вологою. Крихітні кристалики льоду чіпляються за довге світле волосся коханої, яке розвівається з-під шалі, яку вона вдягнула на голову. Найрідніша душа тримає мене попід руку, ми близько притискаємось один до одної, тепло любові зігріває в це зимове надвечір’я.

Стара вулиця снується поміж ветхих пошарпаних цегляних будинків, вони покриті кіптявою, обдерті, вікна покриті пилом, на деяких приварені ґрати, неясно від чого захищаючи, кому ото захочеться залазити в таку розвалюху, важко навіть віриться, що в такому можуть жити, але що вдієш? Якщо в країні продовжиться така криза, ліпшого нам довго ще очікувати не доведеться. Слава Богу, що хоча б ми з коханою, хоч і «бідні філософи», проте однак живемо ліпше.

Тут слід бути обережним, щоб не спіткнутися на цьому древньому асфальті, який застелили, напевне, ще перед тим, як більшовики увійшли в наше місто, а потім ні разу не ремонтували. Мені це особливо легко, бо я зазвичай здіймаю голову до небес, нога час від часу спокушається зачепитися в підступну прогалину.

Незабаром перед нами відкривається два чи три високі хмарочоси, таке собі наслідування передової Европи та Америки, зовсім невластиві для нашого древнього міста з його історичними будівлями, храмами, колонадами і духом предків. Тут, на самих схилах звели ці неакуратні монументи постмодерну зі скляними стінами й антенами на даху.

Проте навіть із такого, не те щоб зла, але, скажімо, несмаку, все мудрий Бог висновує щось добре: верхні поверхи цих футуристичних споруд займають пентахуси, в одному з яких, між пихатих багатіїв, капіталістів, буржуїв та експлуататорів живе дуже хороша родина.

Нас пропускають без зайвих питань, хоча «бідні філософи»--дещо невідповідний контингент для мармурового вестибюлю, кришталевих люстр і багатіїв у костюмах, проте тут уже нас добре знають. Ми підіймаємось ліфтом зі скляними стінами на останній поверх, де нас зустрічає моя духовна сестра Асератонна. Ми з нею дуже давно знайомі, фактично від ранньої юності, проте шляхами пішли дуже різними: вона вийшла заміж за успішного світського чоловіка, який невдовзі розкрутився, став своїм серед акул бізнесу і зміг перевести дружину в цей петхаус—а крім того, їх родина володіла землями, двома фабриками і багато жертвувала на храми. Мені він так само пропонував місце у великих іграх чоловіків у костюмах, та я відмовився: для чого інтегруватися в систему, яку і так ненавидиш усім серцем, постійно йти на компроміс із власною совістю, здобувати владу заради влади і складати долар до долара незрозуміло навіщо? Все, що потрібно, і так нам подасть Господь—подивіться, як то кажуть, на птахів небесних. Як резонно нагадує моя кохана: Найвищий дарує нам увесь Всесвіт.

Скоро ми вже сидимо разом із Асератонною у великій кімнаті із вікнами на всю стіну, через які відкривається вид на Дніпро і густо забудований лівий берег столиці, на якому ще якісь тридцять років тому були піски й пустка. Кімната гарно оформлена, блакитні фіранки, блискучий коричневий паркет, пальми, на одній зі стін—ікони, на іншій—картини з природою, морем та кораблями, також кидається в очі багато барвистої передової техніки—плаский телевізор, лампи-диски, музичний центр із великими динаміками та чотири ядерний комп’ютер. Ми сидимо за широким блискучим столом, п’ємо дорогий чай, імпортований з Китаю, а по пласкому телеекрану на стіні щось розповідає Ґорбачов, і його мічена плямою пика в наш час мене чомусь геть не дивує: може, це канал «Ностальгія», або це—черговий розрив реальностей, де можливе перескакування із варіанту у варіант, з нами таке буває дуже часто. Наприклад, буває, що спонтанно на одно гривневій банкноті я бачу обличчя Богдана Хмельницького заміть Ярослава Мудрого… Або взагалі побачити на небі декілька Місяців у різних фазах—і моя кохана теж це бачить, ми обоє чудово розуміємо, наскільки розпливчатою буває реальність і як легко обходити ефемерні кордони. Асератонна цього так тонко не відчуває, її світ осяяний Божою любов’ю, проте цілком звичайний, як і в її чоловіка. Але це не важливо, у кожного своє покликання.

Через деякий час додому повертається її чоловік Артур, на ньому біла сорочка від якогось дизайнера, на пальці—золотий перстень. Його я знаю так само вже давно, хоча десь у глибині душі мені важко примиритися з тим, що хороший чоловік став буржуєм та експлуататором, влившись у клуб ненависних капіталістів. В руках такої родини гроші не стануть знаряддям зла, проте все одно на душі якось неприємно. Хоча, чому? Не мені з тим багатством справу мати.

І ось ми всі разом уже п’ємо чай, пригощаємось якимись солодощами, жінки говорять про своє, у них—свій стиль, дві ельфійки краще зрозуміють одна одну, а ми з Артуром обговорюємо політику та справи на ринку—я також у курсі всіх цих системних справ. В Асератонниного чоловіка є специфічне хобі, яке час від часу пробуджується у деяких багатіїв—колекціонування зброї, а оскільки і мені не чужі всі ці пам’ятки старовини нашої палої цивілізації, ми обговорюємо особливості стилю мечів німецьких лицарів 15го століття. За столом, у компанії старих знайомих хороше, на серці тепло і не треба відбиватися від драконів. А коли Артур відкриває пляшку зі старим витриманим коньяком, стає зовсім добре.

Раптом дзвонить його телефон—із динаміка блискучого телефону «Вірту», моделей, які славляться перш за все дорогими матеріялами для корпусів та зовнішніми прикрасами, лунає на диво стандартна мелодія, Артур перепрошує і виходить в іншу кімнату поговорити. Зворотна сторона усіх цих бізнесових діл—роботи так багато, що часу насолоджуватися купленими земними благами обернено пропорційно менше, а дратівливі дзвінки можуть діставати коли завгодно—серед застілля з друзями, між другим і третім сном глибокої ночі, і навіть коли хочеш прийняти розслаблюючи ванну разом із дружиною. 

Повертається у вітальню Артур незадоволений і чимось знервований, тут нема чому дивуватися, якщо згадати, з чим інколи він має справу.

«Що сталося?»--запитую його.—«Конкуренти? Податкова?»

«Та…»--відмахується він.—«Забудь»

Асератонна співчутливо зиркає в бік чоловіка, проте нічого не питає: він її рідко посвячує у свої справи.

Артур сідає за стіл і доливає коньяку собі в чай. Видно, що його таки зачепили, а це не так уже часто трапляється…

«Слухай»--раптом повертається Артур до мене.—«Допоможи, будь ласка»

«Та ясно… Що треба?»--відразу запитую я здивованим голосом. Я вже й не пригадую, коли він востаннє у мене про щось просив—наші сфери роботи практично ніколи не перетинаються, що я можу йому запропонувати?

«Мені потрібно передати одну звістку»--каже Артур.—«Але я не можу там з’являтися, і дзвонити теж. Не важить, чому, це наша внутрішня політика, тут довго пояснювати, просто—не можу. А переказати дуже треба»

«Ти хочеш, аби я туди сходив? Не питання, тільки скажи, куди»

«Офіс Ахметова»--відповідає приятель, силувано всміхаючись.—«Я розумію, що тобі може бути неприємним таке місце…»

«Та, хрест-навхрест»--відмахуюсь я.—«Просто переказати, і все?»

«Так. Там буде секретар, йому скажеш, а потім повертайся, ліпше там не затримуватись»

«Гаразд»

Я прощаюся з дамами, обіцяю чимшвидше повернутися, цілую кохану, тоді Артур проводить мене до дверей і тихо, майже нечутно переказує ту інформацію, яку треба туди доставити.

Я навіть не питаю, для чого це все. В бізнесі, як і в політиці та військовій справі свої закони, а боротьба на ринку часто не менш небезпечна, ніж в окопах і може коштувати не одного життя. Зовсім не хочеться навіть близько наближатися до представництва найлютішого олігарха, який і після Революції чомусь досі не за ґратами, але це найменше, що я можу зробити для друга.

Надворі вже майже зовсім темно, покрите хмарами небо стає темно-синім, проте ліхтарів чомусь іще не запалюють. Вулиця Лаврська вже вкрита снігом, поодинокі автівки час від часу проїздять мимо. Сніг спадає мені на волосся та на старенький коричневий плащ попереднього століття, знайдений багато років тому на барахолці, як він опинився на мені й чому гріє в цей зимовий вечір так само добре, як і пальто, невідомо—напевне, це ще один прорив реальності, які час від часу трапляються, як різні обличчя на гривневих банкнотах, останній Генсек по плазмовому телевізору чи навіть кілька Місяців у різних фазах. А чого тут дивуватися? Життя—не більше, ніж сон,  і можна перебудовувати його так, як робиш це із алгоритмом на комп’ютерному екрані.

Підходжу до білої будівлі входу в метро «Арсенальна», майже не відзначаючи, що площа перед нею порожня, тільки постамент із більшовицькою гарматою самотньо височіє серед безлюдного місця. Раптом із дверей метра виходить постать у накинутому поверх піджака пальті та з портфелем у руках і прямує в мій бік. Навіть у напівтемряві я можу розрізнити це обличчя і несподівано починаю шкодувати, що вирішив сюди піти. Виникає відчуття, що цей чоловік іде туди само, що і я—такі прозріння також не рідкість у житті.

Чоловіка цього я знаю аж надто добре—пан Тарас колись був одним із моїх викладачів, а також керівників тієї освітньої структури. Навчав він добре, з його філософських лекцій я багато чого здобув, проте невдовзі у мене стався з ним великий конфлікт, як і зі всією верхівкою університету, коли мене змушували жити по системі і думати не своєю головою, а колективним розумом «лінії Партії», в результаті чого я залишив те місце… Все це було давно, ніби з іншого життя, можливо навіть дійсно трапилося все не в цій дійсності. На мить жевріє надія, що він мене не згадає, пройде мимо, я його пропущу, ну або сам прискорю крок і ми дійдемо до представництва найбільшого олігарха різними шляхами.

«Слава Ісусу Христу»--першим вітається мій колишній професор. Ех, значить усе таки пам’ятає. Ну, він хоча б не перестав вітатися, як це прийнято поміж віруючими, уже добре.

«Слава навіки»--неохоче відповідаю я, уникаючи його погляду.

Ми йдемо далі, більше не розмовляючи. А про що говорити? Навіть якщо наша остання зустріч і відбулася в цьому просторово-часовому континуумі, це було багато років тому, наші дороги розійшлися, але ми один перед одним так і не покаялись. Я не знаю, чим він тепер займається, на якій посаді працює і чим іще, окрім релятивізму та топтання християнських цінностей устиг очорнити свою душу. Та мені й усе одно вже—інше життя, інший рід діяльності… інша дійсність.

Ідемо мовчки, звертаємо на Маріїнську, повз червону будівлю, а потім заходимо і в сам парк, де нас заковтує пітьма. Чомусь густі крон дерев, сплівшись над нами густим куполом, відсікають навіть ті залишки густого туманного світла, що пробирається крізь мікрощілинки в свинцевій ковдрі над головами. Ніби ми знову в інший світ занурились. Відчуття неспокійне: аби не вийти з цього лісу через десять років, заставши мою красуню-дружину старою і згорбленою від скорботи… Чи взагалі не потрапити кудись в страшну реальність, де половину світу захопила московська хунта.

Та ну їх, такі думки, зараз віднесу цю звістку і повернуся до коханої та друзів.

Де ж цей офіс? Скрізь темрява, орієнтуватися можна ледве чи не навпомацки. Чому в парку немає робочого освітлення? І взагалі, куди всі поділися? Де всі люди?

І чому таке відчуття, ніби насувається буря?

А тоді трішки ззаду від мене лунає гучний тріск, щось середнє між розривом цупкої тканини і звуком механічної шестерні, яка чомусь заїла, найшовши зубчиком на зубчик своєї сусідки. Я різко розвертаюся, здіймаючи черевиками хмаринку сніжинок із землі, саме вчасно, щоб побачити (на диво чітко, як на цю пітьму), як покривається тріщинами лід під ногами Тараса, а вже наступної миті від нього лишаються маленькі скалки, відкриваючи шлях до чистої води… На обличчі професора помітно суміш страху й здивування, а тоді він провалюється в темряву водяної стихії—дуже швидко і безгучно, мов би якась невідома сила затягує його туди.

Я кидаюся до цього згубного місця, тільки тепер помічаючи, що прямо посеред дороги в землі вирита акуратна водойма строго прямокутної форми, її краї настільки рівні, ніби вирізані лазером, на рівні ґрунту, без бортиків чи бар’єрів, наповнена по вінця водою, і та вода обернулася на лід, густо присипаний снігом і геть непомітний у цій майже нічній пітьмі під густим плетивом гілок. Я пройшов повз цю пастку, не помічаючи її, думаючи про щось інше, ніби ангел, чи егрегор, або час і випадок скерував мої ноги трішки вбік, а Тарасу так не пощастило—він шубовснув униз, не зрозумівши, можливо, до кінця, що ж саме сталося…

Кидаюся до водойми, падаю колінами на холодну поверхню, далі розпластуюся і повзу до тріщини в надії подати руку, витягти, допомогти… Але просто на очах моїх крига відновлюється, сходиться разом і стає гладенькою, як на катку після шліфовки, забираючи у небуття всі сліди того, що вона розламалася оце щойно під чиєюсь вагою.

«Ні…»

Я тремтячими руками шкребу лід, тоді б’ю по ньому, намагаючись розламати, потім встаю на ноги, проте нічого вже не допомагає—замерзла вода раптово стає твердою, як діамантовий панцир. Пастка захопила  Тараса і не хоче вже його повертати…

«Боже! Я все йому прощаю! Допоможи! Врятуй!»

Мій крик пронизує холодну ніч, з рота рвуться потоки пари, проте нічого не змінюється—ніч залишається темною, крига—сірою.

Я знеможено сідаю на узбіччя, майже не відчуваючи, яка холодна піді мною земля, і взагалі мороз тепер починає даватися в знаки, тонка тканина старого плаща з барахолки уже не захищає. Негнучкими пальцями витягаю з кишені телефона і набираю нумер—чомусь не коханої, а свого батька.

«Слухаю»

«Тату…»--хрипким голосом промовляю я в слухавку, намагаючись проковтнути терпкий клубок у горлі.—«Викладач Тарас щойно… втонув. В ополонці. на моїх очах пішов під лід»

«Що сталося, того не змінити»--спокійним голосом відповідає батько. Здається, він геть не здивований.

Я вимикаю зв’язок і далі сиджу посеред холодної ночі на мерзлій землі Маріїнського парку, який уже повністю оповила пітьма. Здається, моя молитва залишається ув’язненою під густим куполом зі сплетених гілок дерев. Ніч темна, крига сіра, довкола—порожнеча, і більше нікого немає навкруги.

2016 р. Б.                                                                  Яррос фон Ясенець, Лицар Східної Зорі.

Категорія: Есеї | Додав: Yasenets
Переглядів: 79 | Завантажень: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
Вівторок, 17.10.2017