Головна » Файли » Есеї

Сон 1916-го року
[ Викачати з сервера (56.0Kb) ] 03.08.2016, 13:10

Мені сниться сон. Але сон не простий — це відтинок з мого першого життя. 1916 рік, я на війні. Побратимів у мене ціла армія, за кожного готовий віддати життя, і кожен за мене. Сутичка триває не перший тиждень. Якось вранці наш головнокомандувач на полі битви говорить слова, які, гарантую, випливають наприкінці життя кожного солдата, який їх тоді чує. Він проказує: «Друзів у мене хоч лопатою горни — де ж я знав, що буде в мене таке щастя!». Сміється він ще голосніше, і від його сміху у молодих бійців крижаніє кров. Ще тоді мені всього лиш дев’ятнадцять.

    Найвірніших товаришів у мене десятеро. З кожною годиною їх меншає. На останньому перепочинку, щоб перерахувати друзів мені вистарчить і однієї руки (принаймні можна порадіти, що у мене їх досі дві).

    Часто наші командири розробляють плани дій. Мене завжди запрошують на такі збори. Швидкість, з якою я креслю їхні плани, захоплює присутніх, та зрештою усі звикають. Карта вимальовується в одному ритмі з розмовою. Щоразу як працюю з ними, гадаю, який же я все таки щасливий сучий син.

    Я швидко втягуюсь. А тоді розумію, що назад дороги немає: малювання — у ньому моя душа. Без нього немає мене — мене такого, яким хочу доживати життя, і якби можна — не одне.

    Після останніх зборів прошу дозволу взяти ручку собі  і мені дозволяють. Червона паста точить білий аркуш і видається чудом. З нею йду у бій — сама думка, що я зможу скористатись  нею по всьому … не відомо коли, але якщо зможу… якщо лишусь живим.

    Як обіцяє нам наш полководець, черговий напад має бути гарячим. Ніхто і ніколи між нас не говорить «як у пеклі» — ми не дурні, й самі знаємо де знаходимось. Виступаємо вдосвіта. Ранок — мій улюблений час, тоді в мене сильно чешуться руки. Мені неодмінно потрібно їх чимось зайняти. Якщо я не малюю, я убиваю. Нема з чого дивуватись. Дехто думає, що мені це в радість.              І правильно думає: якщо одна улюблена справа замінюється іншою, то задоволення від них стає рівноцінним.

    Відтак, червоний стає моїм чи не найулюбленішим з кольорів — саме тоді, коли у руках у мене немає ні ручки, ні олівця, а про кісточку я взагалі тільки  можу мріяти. А червоний чи не найулюбленішим тому, що до вподоби серцю й зелений. Вони такі ж рівноцінні, як бій та рисування.

    Але ж де тут узяти, цей зелений, посеред війни.

    Зараз по ліву та праву руку від мене крокує моїх п’ятеро друзів; за час війни ми так звикаємо один до одного, що коли когось не стає — а на даний момент не стає уже багатьох, — то, здається, що тобі ампутують котрусь з твоїх кінцівок. Потому й уночі спати незатишно. Ми не раз рятуємо зади один одного — рятуємо зади — так люблять говорити Рік та Фелікс: останні живі з вірної п’ятірки п’ятого дня не рахуючи мене. Щодня нас, вірних товаришів, меншає на одиницю. Ми тривожимось один про одного та, не покрививши душею, сміємося смерті в очі. Знаю, що віддам життя за друга і не пошкодую про це. Фелікс говорить так само, каже, що радо віддасть життя, бо життя на війніневелика жертва. І ми сміємося, Фелікс та я — останні з десятки на початках, останні з п’ятірки третього дня. Рік покидає нас. Нам будь-де, тільки б подалі звідси.

    Добре там, де нас нема.

    Перед сном — хоча навряд хто спить, здебільшого всі прикидається — до нас доходить хороша новина: є невелика ймовірність, що завтра останній день бою.  Фелікс плескає мене по плечу і перевертається на бік:  вдає, що засипає. Роблю аналогічно. Ще дуже хочу сказати своєму останньому живому кращому другові, що до війни я не був такий, я був інакший: не довіряв нікому, а тепер можу вкласти йому у руку ніж, повернутись спиною і серце моє не змінить такту. Моє серце спокійне. Я так хочу сказати… Коли перевертаюсь до Фелікса, бачу, що він спить, як здається — насправді. Але я не ображаюся, позаяк маю радість прикривати спину свого єдиного друга до світанку. А там знову в бій.

    Останній день бою виявляється подвійним лжеднем. По-перше, бійня не припиняється, просто ворог відходить на захід, щоб поновити запаси та прибільшити силу, а по-друге, яке, в принципі, мало би бути першим — я та Фелікс обоє лишаємося живі. Фелікс говорить, що це парадокс. В ті дні він загалом багато говорить, а я слухаю.

    Наш загін, на відміну від ворожого, не потребує перепочинку, проте виконує вказівку «відбій» та чекає подальших настанов. Саме тоді Фелікс зізнається мені, що за час війни у нього з’явився друг, якого він не бачить, але який ходить по його стопам та дає настанови. Коли я запитую, які це настанови, він лиш говорить, що то видатна постать: «Коли він береться за штурвал, мені стає страшно: я ще не знаю всіх його здібностей». Він питається у мене, чи, бува, не роздвоєння у нього особистості, і я запевняю, що зовсім ні. Хоча, може це він не питає, а попереджує.

    Фелікс — мій останній кращий та вірний друг, і якщо вкласти йому у руку ніж, мені не страшно буде повернутися до нього спиною, однак серце моє затріпоче: що, як той його чувак за штурвалом лихий? Та я не кажу цього Феліксу. Мій останній друг засинає на боці, відвернувшись від мене.

    Командири підіймають нас після заходу. Повні сил, солдати радіють з чергової нагоди відімстити за друзів. Підйом радує також і Фелікса. Останні години він мало розмовляє, мовбито замикається в собі. Із не начищеними черевиками та з криком кидаємося в бій…

    Ми знаємо, що ворог ніколи не спить, але після заходу все виглядає інакше: після заходу на нашій войовничій планеті робиться темно, як в дупі африканця — так, до речі, каже Фелікс, коли ми міняємось позиціями. Тепер він стає першим, а я прикриваю його спину. Минає не більше п’яти хвилин, як ніч перетворюється на день. Повсюди полум’я. З думкою, що зараз той клятий негритос зіллє поганців у пекло, починаю палити... Лице Фелікса мені видно краще ніж удень: нажимаючи на курок автомата, він висушує язик та зуби. Помишляю, що все з ним гаразд. У мене та сама міна. На війні — жаль, біль, горе, радість, втома, щастя… та завгоднє почуття має ту саму пику — це застиглий вишкір.

    За годину світатиме. Наш загін зменшується рівно на половину. Ми з Феліксом досі живі. Та на сьогодні битва не закінчена. Командир говорить, що ми маємо скосити ворога під корінь, перед тим як ненадовго залягти на дно. Мій друг ричить — Ну що ж, іще трішки повоюємо! — підморгує та кидається вперед. Він забуває, що тепер його черга прикривати тил, але, можливо, за штурвалом зараз інший чувак… Не встигаю й оком моргнути, як Фелікс падає долілиць за метрів десять від мене.

    Ймовірно, що мій друг мертвець. Я кричу і трохи заздрю йому — зовсім трохи, позаяк, може він ще живий. У мене не лице, а кам’яна миза, й з нею рвусь у бійню. Десь там блукає і моя смерть.

    Пробираюсь уперед, скошую ворога і він чемно лягає до моїх ніг. Ось і світанок. Гадаю, наша з Феліксом дружба добігає кінця. Сонце засліплює очі і я обертаюся: за спиною у мене стоїть мій останній друг, трохи сполотнілий, але він досі прикриває має. Бач, й підморгує.

    Я сміюся — принаймні так мені здається — і цілюсь у лишки ворога. Серце не тріпоче, але знаю, чортів, що воно б’ється — ще б’ється, просто вже звикаю до нього, шаленого. Моя воля, я б перемалював війну на власний лад: іншою я її бачу, обов’язково зі щасливим кінцем, а в цій — ні кінця, ні краю. Що в біса ми викорінюємо? Я сам хочу обирати зло та нищити його хоч би голими руками.

    Хтось кричить, якщо це я — мені начхати. А може це Фелікс?..

    Точно пригадую, як злітаю у повітря, а наступної миті наді мною пурхає дівчина, її вуста ворушаться, однак ні слова не чую. Довгий час до мене достукуються, а коли врешті відчиняю двері, то на порозі виявляється несподіванка: несподіванка промовляє — я твоє перше Я, тепер нам стане жити веселіше — а жити-поживати доведеться не одне життя. У мене немає іншого вибору, як впустити його. Коли питаю, що то за дівчина, перше Я глипає на мене і проказує святі слова: Це наш янгол — прошу любити і шанувати. Заради нього й живемо. Я вірю, а наступної секунди слова нашої дівчини з крильми піддають звуку:

   — Ви живий! Знаєте як вам повезло?!

   Й не уявляю!

   Мені справді важко повірити у таке щастя. Дівчину звуть… я не знаю як її звуть, попри те величаю її янголом. Вона не проти.

    Перебуваю в лазареті. Койки тягнуться в три ряди на метрів сто, але мені затишно. Тримаю місце біля вікна, а вікно виходить на травмпункт, тому коли янгола немає в шпиталі, він обов’язково крутиться за вікном. Дзеркала тут користуються великою популярністю — щогодини хтось заводиться, аби побачити себе новенького, — однак, на війні, брязкальця — безцінний дефіцит. Єдиний уламок на увесь шпиталь потрапляє якось і до моїх рук. На правому оці у мене пов’язка, тож оглядаю себе лівим, й те як крізь пелену; розумію, що дісталося саме правій частині: нога, поперек, грудна клітка — усе пеком пече. Та найбільше перепадає перешийку. Не хочеться в це вірити, але, здається, мені зламало шию. Проте ніхто нічого не пояснює, не говорить нічого, окрім як улесливих слів. Якщо їм так легше, то й нехай.

    Щоб дивитись по сторонам, а мушу розвертатись усім тілом — забита в камінь шия зовсім не ворушиться. Та хрін з нею, добре що голова на місці.   Наразі закаляю витримку.

    Та до біса витримку! Першого ж дня мене хапають корчі: зводить перешийок і праву лярву-руку. Лікар каже, що з часом воно пройде, або я звикну. Лихий, сука, його жарт.

    Не відразу пригадую, що зі мною трапилось. Але моє перше Я показує, як я нариваюся на бомбу та відсилаю ворога в пекло, сам же потрапляю у рай. Певне в раю тоді бенкетують, бо ворота виявляються зачиненими, зрештою, мене не хочуть впускати на свято. Неждано сторонній голос говорить, що моя місія на землі не завершена. Мене кидають назад, у низи, щоб я очищував землю від гріха. Не хочеться так думати, але я справді обраний. Окрім вічного життя на землі, мене чекає іще дещо, що виходить поза рамки звичного. Це янгол. Він зустрічає мене на грішній землі і вказує шлях, по якому мені проходити. 

    Два дні я дивлюся на світ одним оком, а через нього моє перше Я нормально глипає двома. Воно ніколи не спить, тому засинати мені не страшно, до того ж поряд пурхає наш янгол. До мене ставляться як до героя, але в пам’яті моїй невеличкі прогалини. Ангел обіцяє підлатати мене, каже, що я стану ще кращим, аніж був до цього. Мій рятівник часто підморгує мені і тоді серце моє завмирає. Втім небеса й так не приймають мене, тому мені немає чого боятися. 

    Щоразу як я просинаюсь, його ікона стоїть наді мною.

    Третього дня мені знімають з ока пов’язку і всі сильно радіють, коли я дивлюсь на світ обома очима. Здається, що янгол радіє більше за всіх. Видно повертають мені зір самі небеса — щоб я ніколи не сходив з вірної дороги та не випускав із кола зору мого земного провідника — мого янгола. Мені важко говорити, а втім, дуже хочеться признатись йому в коханні.

    Любо глянути, коли серед біло дня, під сяйвом сонця мій янгол мотає голови, пришиває руки та ноги, накладає пов’язки, дає пігулки, посилає мені свої поцілки.

    Моє одужання проходить надзвичайно швидко, лікарі зізнаються, що стикаються з таким уперше. Кому знати всю правду, як не мені, та лиш посміхаюсь. За тиждень ми разом з янголом, тримаючись за руки, гуляємо по наметовому містечку. Я не знаю, чи вона знає щось про мою та свою місію, але, здається, що підозрює. Бо ж саме вона робить чудо та ставить мене на ноги — її кохання до мене. Моє кохання до неї...

    Того ж дня янгол ранить мене до глибини душі: підносить мені невеличкий згорток. Спершу думаю, що немає аніякого значення, що там, воно все одно найцінніше — це ж бо ангельський дарунок.

    Розвертаю пакунок тільки коли повертаюсь в лазарет. Там моя червона ручка. Чортів, плачу як дитина. Плачу, бо радію, плачу, бо сумує. Небеса нагадують мені про мою місію. Янгол, можливо, й сам не знає, що воно означає. А означає це, що пора в дорогу.

    Думаю, того вечора моя дівчинка також ридає. 

    Я тікаю. Але залишаю дівчині коротку записку, де все пояснюю.

    Ми щасливі разом, але місія перш за все. Така умова вічного життя, з небесами не поспориш. Коли зроблю те, що мушу… Ми будемо разом, мій ангел. Якщо не в цьому житті, то в наступному. Обіцяю. Люблю.

    Якщо я не знаю що відбувається, то це обов’язково знає моє перше Я. Воно не все мені говорить, але я йому довіряю. Попервах моменти забуття страшать, але мушу миритися. У ті дні часто пригадую мого мертвого друга Фелікса — Що, як той чувак за кермом, поганий? Але зі мною інша тема — у мене місія небес! Це секрет мого вічного життя — живу любов’ю, любов — вічна, тому-то і не дає мені померти. Янгол також любить мене…

    Минає три місяці, може трохи більше, як я повертаюсь в лазарет. Вірніше на те місце, де колись він розташовувався: де колись ми гуляли попід руку з янголом, де він собі тихенько проживав, рятуючи людей — така його місія. Трохи схожа як моя. Спізнююсь рівно на день: мій скарб у мене забирають.

    Тут нічого немає. Один вогонь. Серед попелу знаходжу обсмалене пір’я. Тепер знаю, що коли покінчу з гріхом, що точиться на горизонті, станеться неможливе: я та янгол знову будемо разом. Якщо не в цьому житті, то в наступному. Обіцяю. Люблю.

 

Категорія: Есеї | Додав: Yasenets
Переглядів: 62 | Завантажень: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
П`ятниця, 15.12.2017