Головна » Файли » Есеї

Павутина необхідности
[ Викачати з сервера (33.0 Kb) ] 15.10.2015, 23:27

Павутина необхідності

 

Павутина необхідності стиснула реальність в кулак… Вона посунула на мене зі швидкістю кулі, розгніваної, розбалансованої, убивчої, а я, швидша за світло, маневрувала між нею, аби не поплямуватись у її отруту. Крокувала практично без зброї — сама своя, цебто свободою обголублена. Коротко вкусивши раю, отримала лист з чужого світу, який вістував, що буде війна. Я прореагувала миттєво: панно моєї свободи взялось іржею та поволі вигорало під оком дурної необхідності.  

Першою атакувала безкрила дівчина із шедевральною шевелюрою — вона намагалась заморочити мені голову розрахунком хвилин, які їй знадобилися для марного витвору, який безмаль черево небесне черкає. Я відсунула це порочне видиво на задвірки своїх зірок, після чого стерла з пам’яті її незадоволений лик. Ще двійко авантюристів вискочила з-за повороту: їхні малинові уста, перекошені в гіркому вишкілу, образили мою звичну пунктуальність до радості. Наші етикети розійшлися в різні боки і я видихнула з полегшенням. Наступною була вона — чорна ворона із брязкальцем через плече: в її задумі було задзвонити мені мізки так, щоб настроїти їх на конкретну ноту, збиваючи мою вільну невизначеність. Її план зазнав невдачі, та й сама вона полишила дурного роботу, щойно у неї забриніла слухавка — вона переключилась на інший канал і залишила мене в спокою. На кілька секунд я опинилась у гармонії зі світом, серце знайшло у впорядкованій хаотичності пристановище, до тіла додалося сил, душа помандрувала світами — я була всюди, водночас будучи собою. Свобода торкнулась вуст, поцілувала. Я втрималась на ногах. Засмакувавши солодким напоєм, за вушними раковинами та під ребром розпустилось по одному крилу, одна пара крилець полоскотала п’яти. П’янке передчуття прокотилось м’язами — я готова була розписати хмару олівцями, тону добрих новин. Пак, не судилось. П’ять, сім, десять, двадцять… Вони з’явилися незвідки, просто на моєму шляху, примушуючи мене звернути до них зорі. Один тиснув на педалі, інших розходжував нові черевики — не знав, що насправді вони розходжували його! — одна на ходу розчахнула сумку і спробувала запхнути мене у неї. Я не далася — вона образилась. Як наслідок— двоосібна війна породила даремний ляпас. Кліпнувши очима, випадковий ворог пішов своєю дорогою, не розуміючи причини своєї поразки. Ще один тиснув на педалі, розділяючи сім потім пліч-о-пліч із випадковостями жіночого роду, які намагались його наздогнати з власних упереджень або пропонуючи чашку кави for free. Оминула їхні дистанції, розплатившись сльозами, які від ранку вилежувались на повіках — мріяли вони про сьогоднішню сієсту, проте не судилося — пішли в землю, як то буває зі сльозами дощу.

Зачовгали мешти, заскрипіли колеса — різко розвернувшись, потрапила у нуртину подій чергової ідолатрії  — істота пальцями злизувала з асфальту решту від ланчу. Сама вона виглядала задоволеною життям, от-тільки мене її безвірство образило: я підскочила до неї і прошепотіла молитву. Істота схаменутись не бажала, пропустила мої ліки крізь вуха та продовжила рвати на клапті своє болото. Крутонувшись на каблуках, я повернулась під карниз власної дороги.  

Істоти їли каміння, зализували рани стін, які попробивали кулі віків, подекуди наскрізь. Де-не-де стіни кровоточили. Ніс забило дурним повітрям і я хутко поміняла лінію переходу. Чергова шелихвістка намагалась подряпати мені обличчя, але я рвонула на всіх вітрах і за кілька миттєвостей добігла до порогів своєї хати.

Двері. Ліфт. Трійка. Життя у ліфті протікало крізь пальці. Pantha rhei — подумала я. У ніс вкусили незавершені справи. Мінус одиниця — повернулась до підвалу забрати з піаніно недовершену вранці мелодію.

Двері. Ліфт. Трійка. Погані передчуття. Передчуття стосуються сусідки: якщо не підстереже зі зброєю колючою, то стане присягатись новинами, приписуючи собі безгрішне алібі. Передостанній поріг. Прочитую вірш про того, який не стільки страшний, як його малюють. На ходу тихо роззуваюсь, правиця тікає до кишені у пошуках ключів. Це вирішальний момент! Боса-гола, встромляю ключ і… Нарешті поява сусідки. Я не сумнівалась, чим і заплямувала свою свободу. Поганивши себе за безрозсудність, зрікаюсь діалогу та зачиняю двері. На очі виступають сльози — принаймні ці вдалось врятувати. Схилившись над чистим аркушем, вихлюпую на нього свою допоки недовершену свободу.

                                                                                                                                            

   18 січня 2015 р.Б.

Присвячується єдиному,

хто розуміє – Ярросу Ясенцю

  

Категорія: Есеї | Додав: Yasenets
Переглядів: 348 | Завантажень: 22 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
Четвер, 28.03.2024