Головна » Файли » Есеї

Одала. "Баобаб"
[ Викачати з сервера (13.9Kb) ] 03.08.2016, 13:11

   

    …Навіщо він це зробив? Хто просив його ділитися своїм горем? Так сумно, як мені тепер, не буває! Я не переповім вам його історії — вона надто їдка: стисла моє крихітне серце у свої сталеві клешні, і тепер потрібно чекати вічність, щоб вона ослабнула. Це не історія про відьму на млині, не про чортову доньку… Історія з життя бороданя бризнула в очі трунком, згубила великі знання, стерла нанівець все, що було повідано мені незнайомками та незнайомцями. А що, як і те все — правда? Чому ж не було мені так гірко тоді? Може тому, що всі вони незнайомці, а бородань… Тепер він не незнайомець, він мені наче більше ніж друг, однак і не брат також. Як дивно, знати людину так мало, а до серця мого їй пробратись так швидко! Яке сумне життя — ще недавно я був дитиною і мене нічого не хвилювало: мене підстригли під горщик, купили зелену сорочку та коричневі черевики; я бігав за дівчатами — потворними і красунями (головне ж бігати!) — і їм це подобалось, вони мало не билися, щоб я смикнув одну з них за кіску; мама одягала і причісувала мене, і наплювати, якщо черевики не пасували до кольору моєї сорочки — я намагався бути чемним; у садочку нас годували незвичайними супами і всі лишались здоровими — я радів, коли мені попадалась горбушка; я пішов у перший клас, де сидів за однією партою із кістлявим хлопчиком, але ж це нічого, бо сил копнути м’яча йому вистарчало, його звали Вітя і він говорив, що коли виросте, то стане лікарем — як і його тато, — ми провчились разом до третього класу, потім мама сказала мені, що його перевели до іншої школи і я повірив — після уроків ми знову ганяли із хлопцями м’яча, а черевики і далі не пасували до кольору моєї сорочки; на сніданок у мене впихали геркулес, але ж це нічого, бо за обідом я отримував цукерку; коли вперше осмілився просвистати уроки, то купив собі морозива та пішов далеко: трамвай мало не збив мене і я присягнув, що більш ніколи не прогулюватиму школи — саме тоді мені купили нову пару коричневих; у гостях у таткової бабці мене завжди годувала котлетами — я так ненавидів ті котлети: запихав  їх собі до рота ціляком, а після — виходив на балкон і випльовував до чортової матері: це було весело (аж ніяк не сумно!) — підворотні собаки любили, коли я приходив у гості до своєї бабусі; у третьому класі мені у руки попалась найкраща у світі книга — я перечитав її сім разів, після чого вона стала моїм талісманом: я носив її з собою у портфелі і ніколи не витягував, — а історія з черевиками продовжу-валась; коли прищі обплювали обличчя моє та усіх моїх друзів, ми хихотіли і, знову ж таки, нам було насрати, бо тітка із кіоску — того, що під школою — продавала нам сигарети і дешеве вино, яке ми оцінювали на п’ятірку з плюсом, а черевики й надалі не пасували до кольору моєї сорочки… І чому все так кардинально змінилося після того, як зникли оті прищі!? 

    Чому тепер мої черевики пасують до сорочки..?

 

                                                                 Наталі С.

 

                                                               29.10.08.

Категорія: Есеї | Додав: Yasenets
Переглядів: 46 | Завантажень: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
Вівторок, 17.10.2017