Du bist mein, ich bin dein,

dessen sollst du gewiss sein.

Du bist beschlossen

in meinem Herzen, verloren ist das Schlüsselein:

du musst auch immer darinnen sein.

Інтродукція. Космічна Літургія.

Одного разу серед безкраїх просторів Всесвіту, побіля Великого Зіккурату Буття, де містилося вічне Дерево Рівноваги, без якого нічого не почало бути, зустрічаються дві душі. Вони облачилися у світлі ризи чистої енергії, яка струменіла, нічим не обмежена, у тій самій єдності, без перегородок, розподілів та бар’єрів.

Це те, що неможливо передати. Що ніхто і не помислить. Проте ми це пережили колись, і можемо актуалізувати знову.

Довкола відлунює тихий спів вищих істот, які прославляють Сотворителя; повільно засвічуються велетенські світочі пізнання, а із верхніх просторів буття на космічний амвон виходять нові сутності.

Раніше вони перебували там, за навік зачиненими ворітьми, а довкола не існувало нічого. Та ось пролунало Слово, Яке було від початку: «Встаньте всі!»

І сутності заспівали: Слава Святій, Єдиносутній, Життєдайній і Нероздільній Трійці, завжди і навіки віків!

А тоді відчинились ворота і звідти заструменіло світло.

Темрява була вже тоді. Напевне, вічно. Для Балансу, чи який там іще є задум Найвищого. Зараз вона здається нам Нічим, бо ми живемо у Світлі і зі Світла зіткані. А проте вона реальна, варто трішечки розширити бачення—і ми можемо уздріти її тоненькі ниточки у всьому світотоворі.

І ось дві душі, разом із рештою, покидають Божественну реальність. Як це уявиш? Ніби ж Він є всюди і все перебуває в Ньому, проте однак ми вийшли назовні. Не хочу ламати над цим голову—так було, і все, деякі речі треба прийняти такими, як вони є.

Наприклад, що не було нам початку. Ми вічно існували в Ньому, бесідуючи з Трьома Особами. Хтось залишився, а ми вирушили, під той тихий спів. І саме від цього починаються мої згадування—коли ми виходимо «назовні» із ангельських воріт.

Ми тримаємо світильники і перед нами розкривається велетенська темна порожнеча. Без кордонів і заборон. Ми не здатні вмістити в себе її, бо вона—безмежна. Ми текучі серед неї, з’єднані докупи, проте кожен має свою свідомість, бажання і волю.

І ми спів діємо один одній.

Так вирушають ці дві душі на пошук чогось у тій пітьмі, тримаючи світильники. І ми починаємо з того, що своєю присутністю покращуємо буття, надаємо йому форми та значення. Починаємо і собі тихо підспівувати небесному хору, звуки бринять, темрява відступає, постає нове буття.

Одна душа зорить на іншу і вони вже бачать мерехтіння в очах одне одної.

Так починається новий світ, промовляє перша. Ми такого не бачили ще.

І тут-таки помічає, що вже говорить і мислить в інакших категоріях та формі і це дещо дивує, проте не застрашує, а навпаки, породжує цікавість.

Раніше (раніше?) ми були хоч і динамічними, а проте було (було?) все відразу, тут і зараз. А нині виникло щось на кшталт тяглості, протяжності, лінії, послідовності… Таким стало перше розділення.

Які величні діла Твої, Господи, адже все премудрістю сотворив єси, співає друга душа, здіймаючи свій світильник.

Тоді ми бачили весь сенс відразу. А зараз він починає поступово відкриватися в лінії, і решта стане очевидним тоді, коли вона закінчиться. А радше, вигнеться до початку, і ми знову зайдемо в той алтар.

Чи, можливо, сам алтар розшириться далі, а ми зараз ніби як розчищаємо шлях?

В кожнім разі, таке варте спроби.

І ми, дві душі, об’єднані глибокою любов’ю, ідемо далі, несемо наші світочі, хоч і віддаляючись від алтаря (віддаляючись?—іще одна нова категорія думки), проте також несучи його в серцях.