Головна » Файли » Есеї

"Аврора"
[ Викачати з сервера (89.1 Kb) ] 15.10.2015, 23:18

Аврора

 

Гублюсь у рутині, не прозираю світла, сонце висушило губи і не маю інших вуст, окрім як людських, щоб  промовити до Тебе, але Ти не чуєш… Доводиться шукати Божих.

Зазираю у долоні, щоб повідати тобі безвустою мовою про свої хвилювання, однак руки стискають вінець життя, міцно перев’язаний нитками долі, який є моєю свободою, і не можу кинути його на воду — вона віднесе вінець за горизонт й не стане мені в що зодягнути твою голову на заручинах. Сонце напрошується до мене у вороги, годі на нього, жалюче, дивитися; ховаю зіниці, але й надалі палають вони вогниками — ба, немає у мене повік, дармо на сліпоту посягати. Вороже сонце пускає промені по моїм слідам, виставляючи їх на посміх світу, а я ж нічого лихого не робив, навіть не прогнівився, лишень іншого дому шукав, бо старий мій згорів до тла під тим самим пекучим сонцем, яке ніяк не затьмиться, не зійде на його шпарке більмо безпечна прохолода місяця, а я все чекаю… Стопи мої стер  пісок і я впав на коліна; знічев’я ніч опустилась на ребра і добродійкою надіслала невинну зорю, яка стала супроводити мене до джерела, з якого і почерпнув долонями її імення — Аврора. Вона мене напоїла, вона була мені лагідним сяйвом, цілителькою, яка загасила пекучі сльози полудня на моєму тілі.

Я ніби спав, Аврора нібито сміялась. Я багато думав про неї, а вона мовчала — слова були лишніми…

Аж під ранок мрії згустились над головою і я злякався — її майже не стало; вона сховалась за дерево, але я знайшов її, тоді впала під каміння, але й звідтам її видобув, а коли канула у воду, то вичерпались мої сили і прозріння згубилось у джерелі — в тому самому, з якого вийшли. Птаха дошкульна ще не проснулась, тільки сонця плече показалось з-за обрію, як спрага повернулась до мого серця.

Невже Аврора покинула мене?..  

Спершу впізнав у сонця лику свою зорю, та коли воно наплило на стіну горизонту, не побачив у ньому образу тієї, що рятувала мене від спраги. Впавши на коліна, я продовжив свою дорогу у пристінку, молячись лицем до сонця, яке хвилина за хвилиною спалювало мої мрії... А що мої мрії — величні у ницому тілі, крихітні у великій душі. Вони здійснюються до сходу, а по сходу горять синім вогнем, одна за одною, й жадібні промені рвуть їх на клапті, мов дикі звірі, що забули про обітниці, записаних на папірусах Рукою Творця. Зрадили. Перейшли на бік чотирьох сторін світу, забувши про майстерню свого Господаря, де Він, ще малим, кував ними підкови на благоденство, даруючи пай від таланту Свого; на добро працював, виливав чаші під їх гарячим подивом, — а кому тепер вони служать, що тепер витворюють їхні руки? — ножі та сокири, мушкети та кулі; бунтуються під кухвами, топлячи золото та срібло на корону тих, хто привив їх до боку свого підступною звабою: обіцяв їм служити, натомість зробив своїми рабами. Скільки ж голів згубиться від їхнього підступного союзу?..

Скільки ще мріям ховатись до кишені ночі, щоб нарешті збутися у світлі слова? Що не сказано — те загублено. Тисячі дум під покровом ночі тікають всякчас у минуле, й годі їх стримати. Заледве пам’ятаю ім’я, що носить моя люба — воно луною побивається у серці! — не промовляю, аби не спалити душу живого слова. Падаю на долоні й вінець летить на пісок, квіти в’януть і свіжий запах їхнього подиху  гине у пустці. Тепер немає звідки брати чистого повітря: легені забиває шпаркий вітер, який тут-таки підкуповують друзі сонця. Друзі пекельного сонця — мої вороги, і вітер прибільшує їхнє коло. Сумую через ворожий бунт супроти мене, простої людини, тут, посеред забутої долини: я ж не хотів стати їм ворогом, вони самі зробились злим доробком — я зрозумів це, щойно причастився з долонь, на дні яких спочивала Аврора… Аж ось вона, моя надія та любов: знову сяє край неба, вагаючись між днем та ніччю. Ні, — кричу до неї, — не виходь на палюче сонце, воно уб’є тебе, якщо розпізнає, що ти на моїй стороні. Що мені лишиться, як не умерти, даючи ворогу поштовх для свята? Ще трішки чекаю, а коли ж сонце нарешті засинає, стаємо прибічниками одне одного за лаштунками святої ночі…

 

 21.03.12

 

Категорія: Есеї | Додав: Yasenets
Переглядів: 376 | Завантажень: 18 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вітаю Вас, Гість!
П`ятниця, 29.03.2024